Що стало визначальним фактором  силового міжнаціонального польсько-українського протистояння? Чому в його епіцентрі опинилася Волинь? Незасвоєні уроки історії – преамбула до майбутніх трагічних сторінок, коли минуле розстрілює майбутнє?

З приводу цієї та іншої проблематики у контексті  сьогодення розмірковує, відповідаючи на запитання «Волинської правди»,  відомий український історик, професор Східноєвропейського  національного університету імені Лесі Українки  та Волинської богословської академії Микола Кучерепа.  

«Це зрада Польщею України»

– Пане Миколо, багатосотлітня історія українсько-польських стосунків – і  трагідрама,  і жахливі протистояння, і зворушливі факти спільних сконсолідованих дій,  дружби між найвизначнішими синами й дочками обох народів. Чому, на Вашу думку, нині саме  різночитання історії стало приводом  для чергового витка протистояння, яке неухильно наближає перспективу силових зіткнень?

– Історія українсько-польських відносин давня. Йдеться про літописний період, епоху Давньої Русі, Польського королівства. Ці відносини справді були різними. Маємо приклади і дружби (зокрема Тараса  Шевченка з представниками польської культурної, духовної, політичної еліти). Але, на жаль, історія ХХ століття не є найкращою сторінкою в історії українсько-польських відносин.  Тут ми бачимо, з одного боку, як Польща розпочала війну проти Західно-Української Народної Республіки та захопила Львів. Адже після  розпаду Австро-Угорської імперії на це місто могли  претендувати як Україна (це українські етнічні землі), так і Польща, частково – Румунія, Угорщина. Але виявилося власне так, що Україна та Польща зіткнулися в двобої. Причому жорстокому та кривавому. Польща аж ніяк не хотіла визнавати, що українці – це окрема нація, яка має право на своє державне майбутнє.

– Хоча саме армія Української  Народної Республіки фактично допомогла врятувати Польщу (зокрема її столицю Варшаву) від захоплення російсько-більшовицькими військами.

– Це історичний факт. Прикро, що про це забувають.  У цьому контексті пригадаймо також так званий Варшавський договір (іноді його називають договором Петлюри та Пілсудського), згідно з яким поляки визнавали територію Української Народної Республіки самостійною державою. Відповідно до домовленостей, українці та поляки здійснили спільний похід, визволили велику частину української території. Уже в травні 1920 року українські й польські війська вступили до Києва. Проте більшовики зорганізувалися і дійшли після цього майже до Варшави (стояли за тридцять кілометрів від цього міста). І тут сталося те, що називають «чудом над Віслою». Українські та польські війська почали контрнаступ і відкинули більшовиків, які змушені були у жовтні 1920 року укласти перемир’я. У березні 1921 року було укладено Ризький мирний договір.

– Який засвідчив, що Варшава зрадила Київ.

– Так, Ризький мирний договір – це зрада Польщею України. Пілсудський тоді казав до старшин  українського війська: «Перепрошую, панове. Дуже перепрошую».  Він вважав, що заради порятунку Польщі мусить іти на згоду з більшовиками.

– Хоча саме Юзеф Пілсудський, якого називають  «батьком»  відновленої в ХХ століття Речі Посполитої,  заявляв, що  без самостійної України самостійна Польща неможлива.   І навпаки. Та, з іншого боку,  цей період (до смерті маршала, оплаканого Гітлером)  історики називають пілсудчиною з практикою пацифікації, наступу на все українське.

– Я хотів би передовсім уточнити: у першій половині ХХ століття  встановлення тоталітарних, авторитарних режимів  було характерне по суті для всієї Європи. В Італії прийшов до влади Муссоліні, в Іспанії – Франко, в Німеччині – Гітлер, в Радянському Союзі – Сталін, у Польщі – Пілсудський. Він, Юзеф Пілсудський, під хорошими намірами покращення ситуації в  Другій Речі Посполитій,  здійснив антидемократичний переворот. Він декларував  наміри поліпшити економічне, фінансове, господарське становище. Але якими методами… Пілсудський це робив у досить насильницький спосіб. 1930 року він вдався до арешту депутатів (так званих послів)  польського Сейму, посадивши  їх до в’язниці у Брестській  фортеці. Цього ж року в Східній Галичині він провів низку пацифікацій (акцій умиротворення).

– У чому полягало це «умиротворення», примушення до миру?

– Це по суті було втручання військових, поліції, жандармерії  у справи мирного  цивільного населення. Село оточували, жителів зганяли на площу, били, караючи фізично. Робили ревізії (обшуки), під час яких до борошна насипали сажу, змішували сіль з цукром. Наголошу: найбільші пацифікації були в Східній  Галичині (у Львівському, Тернопільському, Станіславському воєводствах). А тут, на Волині, Пілсудський до 1935 року (часу  своєї смерті) все ж таки намагався внести якийсь порядок. Але це робив авторитарними методами. Він принижував роль політичних партій, змінював політичну систему на свою користь.

– У якій мірі режим, встановлений  Пілсудським, можна порівнювати з гітлерівським режимом?  Адже  не випадково  на похороні польського диктатора був присутній Герінг. Гітлер у Берліні організував  символічний похорон Пілсудського, йшов у скорботі за труною. Польський режим був схожий на націонал-соціалістичний німецький?

– Тодішній польський режим  не можна вважати таким тоталітарним, як німецький.

– Хоч  і допомагав Німеччині після Мюнхена-1938 «облаштовувати» Чехословаччину?

– Радше тодішній польський режим слід назвати авторитарним.  Він опирався  на авторитет Юзефа Пілсудського.  Все ж таки, як-не-як, зберігалися залишки демократії.  Ще проводилися вибори (хай в обмеженому вигляді)… Але в другій половині тридцятих років, після смерті Пілсудського, до влади приходить так званий уряд чорних полковників. Тоді у політичному житті все більшу роль відіграють військові. На цивільні посади призначаються офіцери.

У другій половині тридцятих років особлива увага приділялася зміцненню польськості на так званих східних кресах.

«Волинський експеримент» Генрика Юзефського

– Після запровадження інституції осадництва, почала загострюватися і міжнаціональна ситуація на Волині?

– Ще в двадцятих роках на Волинь почали присилати так званих осадників. Хоча не так багато і їх було. На Волині – орієнтовно три з половиною тисячі сімей польських осадників. Але в чому проявлялася проблема? Яким чином осадники отримували  землю? Вони одержували землю від тих господарств, де не було господарів. Але на ці ж угіддя претендував і волинський селянин-українець.  І він дивився на того ж осадника як на злодія,  що вкрав його землю. І тут виникали  економічні проблеми. А з них – й проблема політична.

– Яким чином?

– Адже осадники – це колишні військові. І вони мали право носити зброю, військові мундири. Зазвичай вони проводили в  українських селах такі собі марші: крокували вулицями з прапорами, з  польськими патріотичними  піснями.  Як на це заглядали волиняни?

Осадники поводилися зверхньо з місцевим населенням. Нерідко виникали бійки.

Візьмемо ще кілька  моментів. 1930 рік – пацифікація в Галичині, 1935-й – міні-пацифікація   на Волині (для арешту націоналістів і комуністів), 1938 – 1939 роки – нищення українських православних святинь на  Холмщині та Підляшші. 129 храмів було знищено під час цієї руйнації.  Під різними приводами: церква нібито в аварійному стані, ще щось. Бувало, самих селян заставляли розбирати ці святині. Іноді втручалося й військо: танками розвалювали церкви.  Це була страшна картина.

– На Волині тривалий час воєводою був Генрик Юзефський (Юзевський), який, реалізовуючи стратегічний курс Польської держави, все-таки начебто досить приязно ставився до українців (свого часу він був урядовцем УНР). Це відповідає тодішній дійсності чи йдеться про ще один історичний міф? 

– Який родовід Генрика Юзефського? Його батьки – з західної Галичини, з-під Кракова. Але у зв’язку з тим, що в Австрії важко було знайти роботу, то батько Генрика (інженер за фахом)  погодився на високооплачувану  роботу в Києві та переїхав до цього міста. Там власне й народився майбутній воєвода Волині.  Генрик мав ще сестру Гелену та брата, який  1919 року загинув від рук більшовиків. Під час Першої світової війни російський уряд вислав цю родину до Саратова. Там вони зустріли  Лютневу революцію, стали свідками зародження  рад робітничих і солдатських депутатів.

– Юзефські після цього повернулися до Києва?

– Так, 1917 року. І Київ вразив Генрика Юзефського!  До 1917 року це було, здавалося, чисто зросійщене місто. А коли Генрик повернувся, то, як сам писав, Київ вразив його синьо-жовтими знаменами, українською мовою на вулицях. Місто у 1917 році починає перероджуватися. Створюється українська державна влада – Центральна Рада.  Завдяки якій і постає Українська Народна республіка – перша незалежна держава українського народу у ХХ столітті.

– Тобто, Генрик Юзефський досить адекватно орієнтувався в тодішніх українських політичних  реаліях? Очевидно, він все-таки прихильно ставився до української державності…

– До того ж, у відповідності з вище згадуваним нами Ризьким мирним договором та домовленостями, в уряді УНР  були два польські представники: заступник міністра внутрішніх справ Юзефський і міністр рільництва Стемповський. Звичайно, українці на такий факт дивилися скоса. Про цей період у своїй біографії пізніше  згадував  Юзефський. Він писав, що не був шпигуном, «польською втичкою» в українському уряді. «Я був довіреною особою Польщі. І я був довіреною особою України», – зазначав Юзефський.  Він, до речі, став другом і соратником Симона Петлюри.

– Здавалося, ця людина, будучи воєводою з осідком у Луцьку,  в міру своїх можливостей докладала зусиль, аби  тут ситуація  (у тому числі – у перспективі) розвивалася у мирному руслі, щоб не було «Волинської трагедії».

– Треба сказати, що до приходу Юзефського на Волині з 1921 по 1928 рік змінилося дев’ять воєвод. Як правило, його попередники були людьми такого націоналістичного спрямування.  Вони  проводили тут, на Волині, антиукраїнську політику. Тому, коли обійняв  цю посаду  Генрик Юзефський, він запропонував так звану волинську політику або волинський експеримент.  При цьому він вказував на особливості розвитку Волині і на особливості розвитку Галичини. Оскільки йшлося про дві різні системи, зумовлені перебуванням одного регіону в складі Росії, іншого – Австрії. Історики з цього приводу й досі сперечаються, ким насправді був Юзефський.   Поляки його вважають мало не українським гетьманом, мало не тим, хто хотів відродити Велике Литовське князівство.  Хоча насправді Юзефський хотів ліберальними методами проводити польську політику.

– У чому цей «волинський експеримент» полягав?

– Юзефський був переконаний, що українців Волинського воєводства слід залучити до політичного життя, що їм потрібно надавати певні преференції. Він докладав зусиль до створення спільних українсько-польських товариств,  стимулювання  процесу створення української політичної партії  під назвою Волинське Українське об’єднання (ВУО).

– Над розбудовою ВУО працював і Степан Скрипник (майбутній Патріарх Мстислав). 

– І ряд інших впливових осіб, як, зокрема,  Петро Певний, Сергій Тимошенко, Олександр Ковалевський… Але яким чином це робив Генрик Юзефський? Адміністративним методом.

Він вживав усіляких заходів, щоб применшити роль і значення тих українських політичних партій і громадських організацій, які вели свій родовід із Галичини, зі Львова.  Наприклад, УНДО, Українська соціалістична радикальна партія, «Просвіта», «Рідна школа», Союз українок… Діяльність цих та ряду інших організацій Юзефський придушував.  Натомість він створював свої (підконтрольні, маріонеткові) структури. Це власне й Волинське Українське об’єднання, просвітянські хати… Тож й українці дивилися на Юзефського як на такого, що не дуже  проводить українську політику. Він, наприклад,   вважав, що всі школи на Волині повинні бути польськомовними, але протягом двох уроків на тиждень вивчалася б українська мова.  А що таке школа? Це майбутнє. Якщо ти не знаєш української мови, то вона може виродитися.  І це навіть на сьогодні досить складна проблема. Але, тим не менше, українці хотіли своєї школи, за яку й боролися.

Хоч Волинське Українське об’єднання певну позитивну роль у розвитку української культури все-таки відіграло. Особливо – в українізації православної церкви. ВУО, з одного боку, дотримувалося пропольської політики, але, з другого  боку,  відстоювало та захищало  інтереси українців.

Питання існування

– Так сталося, що в  епіцентрі українсько-польського протистояння – «Волинська трагедія» (за польською версією «Волинська різня»). Ви добре знаєте цю проблематику. Хто розпочав українсько-польську війну? Які її хронологічні рамки?  Скільки під час протистояння  загинуло українців, скільки поляків?

– Якщо говорити про те, хто ж розпочав цю  війну, то мусимо згадати Казиміра Третього (Великого). Саме він прийшов   1340 року до Львова, і з цього часу тягнуться ті польсько-українські війни та даються взнаки польсько-українські проблеми.

А з приводу «Волинської трагедії», то поляки вже не вживають терміну «Волинська різня». Зараз вони, у відповідності  з ухваленим Сеймом і Сенатом законом, говорять про «геноцид поляків на Волині».

Зрозуміймо: будь-яке явище не виникає з нічого. Воно повинне мати свою ґенезу. І ця ґенеза –  в усьому попередньому  ході українсько-польських  відносини.

Абстрагуючись, звернімо увагу на 1943 рік і Волинь.  Тоді тут були такі  чотири найпотужніші військові сили: німецька окупаційна влада (до 70 а то й 80 відсотків вона складалася з поляків, німці без місцевого населення нічого не могли вдіяти),  Українська  Повстанська Армія,  радянські партизанські загони і різні  воєнізовані підрозділи  та напівмілітарні  організації поляків (пляцувки, структури самооборони). А 1944 року тут  організувалася 27 дивізія Армії крайової (АК).  До цього на Волині також було представництво польського  уряду в Лондоні.  Така картина. Уявімо собі того-таки волинянина. Німцю здавай контингент (якщо цього не зробиш – заберуть молодь на роботу в Німеччину). Багато свідомих українців іде в УПА. Яких ворогів має Українська Повстанська Армія?   З одного боку – німці,  з другого – більшовицькі партизани,  а третій фронт виник із поляків. Вони, керуючись вказівками еміграційного уряду з Лондона,  який бачив  Польщу в кордонах 1939 року,   казали, щоб жоден поляк    не виїжджав із Волині.

На цьому невеличкому клаптику землі (вона і споконвіку була українською: в селах на 90 відсотків жили українці, в містах – переважно євреї, трохи поляків і небагато українців) назрівала вибухонебезпечна ситуація.  Тут страшну екзекуцію (голокост) вчинили німці, знищуючи євреїв і циганів. Виникало питання екзистенції – існування. Волинянин починав розуміти, що вижити можна, знищивши ворога, який загрожує його існуванню.  Тому що поляки аж ніяк не хотіли віддавати Волинь для українців,  більшовики – також, забезпечуючи радянську присутність. Для німців – це суто територія, де потрібно було брати постачання для армії, для своєї держави.

– Але страшний вибух  українсько-польського  протистояння стався не 1939, не 1941  року, а саме 1943-го.

– Бо відбулося переплетіння всіх цих різних факторів.  І той волинянин думав, як вижити, як залишитися сьогодні та бути завтра.

І ще одне. Під час війни втратили свою значимість моральні цінності. Біблійне правило «не вбий» фактично ігнорувалося. Селянин дивився, як  німці, які стверджують «Gottmituns»  («Богз нами»), у той же час, убивають тисячі євреїв.

– Невже не можна не можна було уникнути українсько-польського братовбивства (вживаю цей термін, оскільки йдеться про дві християнські нації)?

– Мене часто про це запитують. Чи можна було відвернути цю трагедію? На жаль, ні. Не вистачало мудрості як у  тогочасних українських, так і польських політиків. Українські: Волинь – наша. Польські – також: Волинь – наша.

– Уявімо собі, що українські політики виявляють мудрість. Тобто, вони погоджуються з польською стороною та обирають шлях здачі національних інтересів, капітуляції?

– Я б не ставив питання так прямолінійно. Візьмімо ментальність українців. Вони ніколи не воювали  за свої інтереси на чужій землі. Волинь – це українська територія.  Місцеві жителі (значна частина)  тут прагнули відновити Українську державу.  Це прагнення об’єднувало українців на всіх етнічних територіях. Та цьому  заважали названі вище три елементи: поляки, німці і більшовики.

– Говорячи про кількість загиблих під польсько-українського протистояння,  називають   різні цифри втрат.  Хто  правий?

– У нас є лише деякі ентузіасти, які займаються вивченням  цього питання – підрахунком жертв «Волинської трагедії». Їх, по-перше,  дуже важко зараз встановити.  Не збереглися жодні архівні документи. Інколи вдається виявити певні записи (звіти) Української Повстанської Армії, ОУН. Є звіти польські, німецькі, радянських партизанських загонів про те, що тут діялося.

Як не дивно, але найкращим джерелом для вивчення згадуваної проблематики є документи, що збереглися від державної комісії обліку втрат, завданих німецько-фашистськими загарбниками (так називаються ці  радянські документи) під час війни. До речі, дві такі комісії було створено. Одну – 1944 року, відразу по гарячих слідах. Там записували, хто від кого загинув (від поляка, від українця, від партизана), і це більш-менш відповідало дійсності.   Але потім, у 1974 – 1975 роках, було створено другу комісію, але тоді всі жертви списали на бандерівців.  Отакий факт. Сиділи (десь біля Володимира)  три міліціонери, пили горілку. Один із них вийшов до вітру, пішов у кущі. Другий, почувши,що щось там зашелестіло, вийняв пістолет і вистрелив.  Він убив свого товариша, з яким разом пиячив. Відповідний документ про це зберігається в архіві. А от наші комуністи (такий був Наконечний Владислав Андрійович: хоч про покійників говорять або добре, або мовчать) про цей факт у «Книзі скорботи» написали, що загинув від   рук бандерівців. Не можна так перекручувати інформацію. На жаль, дуже багато перекручують фактів і поляки,  й різні російські інформаційні агентства. Тому виявити зараз правду щодо кількості  жертв дуже  складно.

– І все-таки є  інформація, що  найбільш відповідає  дійсності.

– Що ми маємо орієнтовно?  Є такий двотомник Семашків «Людобуйство на Волині», де автори, батько і дочка, наводять дані про 37 тисяч убитих поляків на Волині. Мається на увазі – воєводство, до якого входили Волинська, Рівненська, частина Тернопільської області (Кременеччина).Вони  наводять також дані  десь про 5 тисяч убитих українців.

На нашу думку (ми досліджували це питання) в деяких районах  Волинської області українців було вбито поляками набагато більше, ніж поляків українцями. Є такий краєзнавець Ярослав Царук. Він об’їздив велосипедом  усю Володимирщину та сусідні райони. Спілкуючись із людьми, він встановив, що кількість українців, які загинули від рук поляків, занижується. Натомість  кількість поляків, які загинули від рук українців, завищується.

На жаль, точних даних нам встановити не вдасться. За моїми даними, на Волині від рук українців загинули 20 – 25 тисяч поляків  і приблизно 18 – 20 тисяч українців загинули від рук поляків.

Українці та поляки мусять знайти консенсус

– Коли в Польщі на законодавчому рівні констатується,  що конфлікт на Волині 1943 року –  це геноцид поляків, діалог між істориками  з обох держав уже припинено? Питання історії вирішує політикум?

– Є право і є закон. Кожна людина, народившись, має фундаментальне право  на свободу, рівність…

– Зрештою, на життя.

– Безумовно. Це природнє право, дане людині. Але є закони, які творять люди. І  ці закони або можна змінити, або підігнати під потреби того чи іншого діяча у відповідності з тим, як  він їх собі бачить. Тому, я вважаю,  закон, ухвалений польським парламентом щодо геноциду поляків на Волині, не доведе до добра. Бо навіть польські історики і зараз зізнаються, що їм забороняють говорити те, що ті думають, опираючись на результати своїх досліджень. Спробуй зараз у Польщі щось напиши не так (хай це формально й не стосується істориків), як стверджується в згаданому законі, то будеш  мати клопіт.

– Це  відчули на собі й волиняни, коли навіть за   начебто «бандерівське» словосполучення «Слава Україні!» (як це нещодавно сталося в селі Сагринь, де  під час Другої світової війни польські бойові структури, у томі числі – підрозділ АК, знищили від 800 до 1200 українців, з першим заступником голови Волинської обласної ради) викликають поліцію?

– Я був на цьому дійстві в селі Сагринь, також виступав перед присутніми.  Коли Олександр Пирожик, перший заступник голови Волинської облради, сказав, що поляки мають свого Пілсудського і можуть його шанувати,  так і українці – мають свого Бандеру та можуть його шанувати, він наш герой. Тут відразу  ж хтось привів поліцію, яка й почала розслідування.

– Коли в Україні був Президентом Леонід Кучма, а в Польщі Олександр Квасневський,  обидві держави та нації, здавалося, перегорнули  трагічну сторінку історії, дійшли  до згоди, порозуміння. Чому, на Вашу думку,  сучасна Польща  ігнорує заклик-настанову геніального поляка Кароля Войтили (святого  Івана-Павла ІІ), адресованого  й співвітчизникам, й українцям) «Прощаємо і просимо прощення». Це стало несподіванкою, що  польська інтелігенція, духовна та політична еліта  відреклися від концептуальних настанов ЄжиГедройця й обрала курс на українофобію? 

– Я хочу з цього приводу сказати таке: українці та поляки мусять знайти між собою якийсь консенсус. Не може бути правди польської чи правди української. Є одна правда. Хоча й вона буває жорстокою. Звинувачувати чи суто поляків, чи суто українців – говорити неправду. Нічого кращого, як  сказав  Іван-Павло ІІ, напевне, не придумати.

Я був експертом Ради національноїбезпеки та оборони  України, ми напрацьовували різні документи, висловлювали пропозиції щодо українсько-польського порозуміння, примирення. Ці матеріали подавали на розгляд  Президентові,  Кабміну й Верховній Раді.  Там, у цій групі експертів,  були зосереджені дипломати, історики, відомі академіки…

– Мені пригадується, як покійний Мелетій Семенюк, голова Братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю,  тиснув руку ветеранові АК, як українці та поляки спільно молилися, поминаючи невинно убієнних. Ніколи б не подумав тоді, що всі досягнення на шляху порозуміння будуть перекреслені Варшавою.

– Наприклад, у березні 1996 року  (виповнюється 22 роки) відбувся перший міжнародний українсько-польський науковий семінар.  У ньому брали участь колишні вояки УПА, та колишні вояки АК, зокрема керівник округу  «Волинь» АнджейЖупанський.  А з української сторони був присутній останній командувач УПА Василь Кук. І вони подали один одному руки!

– Здавалося, Шевченкова благальна настанова, адресована синам і дочкам обох народів, здійснюється. Пригадуєте його звернення до  поляка як до «друга, брата» і заклик:  «Подай же руку козакові серце чистеє подай»?

– І воно, так вірилося, справді втілюється (нарешті!) в життя. Поряд із Куком і Жупанським  стояв Юрій Рейт – голова Об’єднананняукраїнців у Польщі. Всі вони знаходилиміж собою спільну мову.

Якщо не будемо розмовляти, постійно вести українсько-польський діалог на всіх рівнях, ділитися спільними   історичними напрацюваннями, то це ні до чого доброго не приведе.  Є закони історії. Їх порушувати не можна.Якщо ж між двома сусідами точиться війна, то обов’язково прийде третя сторона: і не буде ні Україні, ні Польщі.

Тут потрібно також зважати  на те, що Європа правіє. Гляньмо на Німеччину, Італію, Францію, Угорщину, Австрію… У цих та інших європейських державах йде процес поправіння. На цьому фоні відбувається націоналізація Європи – до влади  йдуть/приходять націоналістичні сили.  Це націоналістичне еґо  може призвести до великої біди.  На жаль, історія нас вчить тому, що нічому не вчить.

«В полоні націоналістичного угару»

– У Польщі зараз набирає обертів процесполітичної гри на історичній ностальгії. Пропонують називати військові  кораблі  «Львів», «Вільно», час  від часу звучать  територіальні  претензії   у стилі  турботи про «східні  креси»(з Волинню) , «Малопольщу» (з Галичнною). І, схоже, це далеко не кульміиаційний момент у цьому політичному сюжеті.  В міру ослаблення України, яка вже нині почасти окупована, це може засвідчувати готовність Польщі до участі у вірогідному розшматуванні нашої держави?

– Є закономірні процеси історії. Якщо одна якась ланка послаблюється, то інша посилюється. Тут потрібно, безперечно, бачити реальну загрозу українській державності. Але найбільша загроза, як на  мене, не так у зовнішніх, як у внутрішніх  чинниках. Маю не увазі  не дуже розумне керівництво Україною тими, для кого  державні інтереси – далеко не на першому місці… Ці корупціонери, які накрали мільярди, забувають, що можуть втратити їх   разом зі своїм життям в один момент, вони  сповна не усвідомлюють наслідків від ймовірної втрати Україною державності.  Біда України і в тому, що наразі дуже мало є національно свідомої буржуазії.

– За таких реалій та тенденцій (і внутріукраїнських, і загальноєвропейських) вдасться  нинішнім поколінням  стати свідками того, що маховик польсько- українського протистояння принаймні збавить оберти?

– Я  ж не Касандра… На жаль, із  уроків минулого  політики адекватних висновків не вміють робити. А, може, абсолютно не хочуть. По суті, ситуація, яка була протягом 1917-го  –  двадцятих років ХХ століття повторюється, за великим рахунком,  в Україні зараз. Майже один в один.  Хіба тоді було російсько-більшовицьке вторгнення – зараз російське. Чому тоді не вдалося зберегти українську державність і чому більшовики перемогли та  віддали частину України  Польщі?  Тому  що    не було єдності серед українських  політичних еліт. Цього, на жаль, нема і сьогодні. Чим і користуються сусіді України – як  на сході, так і на заході. Який вихід?  Встигнути розбудувати українське громадянське суспільство.

– Тим не менше,  очевидно,  електоральні настрої (а вони переважно українофобські) домінуватимуть у Польщі протягом найближчого часу (років,десятиліть). Україні треба готуватися до доленосних випробувань?

– Ми повинні йти на випередження, а не плентатися в хвості тенденцій.  А Польща опиняється в полоні  націоналістичного угару. Вона починає претендувати на роль якоїсь міні-імперії, висловлює претензії до Німеччини, Франції, Литви, Білорусі, України, навіть – до Словаччини.  Якщо так поляки будуть вести себе далі, Німеччина може сказати: «Стоп, давайте назад наші землі».  А до чого це призведе?

– До чергового розподілу.

– Але цей розподіл не буде мирним. Тим паче,  з перспективою ядерних «грибочків»… Тому  треба  шукати  точки зіткнення для порозуміння. Невже  пріоритетом у політиці Польської держави має бути історія? Та не забуваймо при цьому про роль особи в історії. Появився Путін, Качинський…

– Який (брат загиблого чи знищеного під Смоленськом полського президента) можливо, хоче на свій лад повторити Пілсудського?

– Але повторення – це часто фарс. Історія не прощає того,  коли її уроки ігноруються. І це  стосується  як Польщі, так і України.

Спілкувався Віктор Вербич, «ВП»

Із життєпису Миколи Михайловича Кучерепи

Кучерепа Микола кандидат історичних наук, професор

Народився 1953 року в м. Луцьку. Атестат про  середню освіту отримав 1970 рокуу середній  школі № 3. Відтак  заінчив історичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. У  1984–1991 роках – асистент, 1991–1993. – старший викладач Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки.  1991 року. захистив кандидатську дисертацію. Перебував на стажуванні у Київському і Львівському національному університетах, Інституті історії Польської академії наук (Варшава), Інституті політичних досліджень ПАН (Варшава). Із 1993 р. – доцент, а з 2003 р. – професор. Протягом У 2005–2007 років  – проректор з міжнародних зв’язків Волинського національного університету ім. Лесі Українки. У 2008–2009 роках  – завідувач кафедри культурології та менеджменту соціокультурної діяльності.З 2009 року  – професор кафедри нової та новітньої історії України Волинського державного (иині Східноєвропейського національного)  університету імені Лесі Українки. Був  членом  робочої групи експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині у 1943–1944 роках  при Раді національної безпеки і оборони України.

Сфера наукових інтересів: новітня історія України, історія українсько-польских відносин, історія діяльності радянських репресивних органів, історія української культури, сучасні історичні школи. Створив власну історичну школу «Українсько-польські відносини у XX ст.». 

Організував низку міжнародних конференцій, тринадцять міжнародних наукових семінарів «Українсько-польські відносини в роки Другої світової війни», участь в яких брали відомі вчені з України, Польщі, США, Німеччини, Канади, Франції. Керує виконанням держбюджетних тем, навчально-науковою лабораторією «Центр українсько-польських досліджень». Відповідальний секретар Ради і керівник  редакційно-видавничої групи «Науковий центр історичних студій Волині», що веде підготовку серії науково-документальних книг “Реабілітовані історією. Волинська область” та «Книга Скорботи України. Волинська область», відповідальний редактор наукового збірника “Україна – Польща: важкі питання”, член інших редакційних колегій.  Член наукової ради з дослідження військової історії Музею війська в Бялимстоці (Польща). Член Українського історичного товариства.Викладає також у Волинській православній богословській академії, читає лекції  у Львівському національному університеті імені  Івана Франка.