Серед факторів,який викликає у Євгена Сверстюка особливе занепокоєння,– і той,що «сьогодні суспільство глибоко хворе прищепленою хворобою насильства,лжі і блуду. Ми бачимо це і зараз не тільки на рівні людей,а й на рівні держав».

Він переконаний: «Кожна нація має мати свій духовний імунітет,який повинна розвивати,якщо хоче будувати своє суспільство на тій же духовності… Сьогодні так багато говорять про духовність,що фактично стерлося ядро самого поняття. Я думаю,що треба це поняття обережно вживати і простежувати,чи має воно щось спільне з тим Всетворящим Духом – чи просто спекуляція словом. Бо на початку було Слово. А нині маємо спадщину оцих спорожнілих слів,за якими нічого не стоїть. Це наша біда».

У той же час,на думку людини,яку називають совістю української нації,релігійні структури не завше працюють на духовність. «Сьогодні Церкві загрожує виродження. Свого часу протестантизм пропонував важелі,щоб змінювати координати і змінювати людину за її діями; і це була надзвичайно важлива реформація,якої в нас бракувало. І через це ми мали релігійну імперію,а через кілька років – неоімперію,яка просто прийняла іншу релігію – неоатеїзм,– вважає Сверстюк. – Люди не перейшли фази поєднання релігії з громадським суспільством. Вони не хочуть будувати громадянське суспільство і громадянина,який може сказати свою думку і свою правду. Тому зараз маємо те,що маємо».

Водночас Почесний громадянин Волині бачить багато позитивного в сучасних тенденціях. На його думку,«тепер Україна піднята у світовій громадської саме Майданом. Піднята високо і тримається на наших плечах». При цьому Сверстюк попереджає,що «ще ніколи перед нами не стояло питання про ліквідацію нації як такої».

Однак він не сумнівається: «Україна має колосальний виграш в тому,що вона обстоює засадничі людські цінності,зрозумілі цивілізованому світу. Вона може програвати перед нахабною пропагандою,але то не є так страшно. Найстрашніше,коли нація опуститься до брехні сама перед собою і буде дурманити себе. А Україна визріває до справді цивілізованих понять і самоповаги себе як нації. А ця самоповага – це дуже довгий процес… І я думаю,що ми живемо в добрий час,коли є попутний вітер для такої роботи».