Демократія – це, в першу чергу, свобода вибору і повага до права вибору. Стала демократія – це ознака зрілості суспільства. Якось, в часи президентства Джорджа Буша молодшого у Сполучених Штатах Америки, одна із американок дала короткий коментар журналістам на провокативне питання про політику їхнього президента: «Мені не подобається наш президент, але я поважаю вибір американського народу». В ті часи я ще ходив у школу, але цей коментар, почутий випадково у новинах, чомусь надовго запам’ятався і відкрив усвідомлення того, що джерелом влади у демократичному суспільстві є народ. І Україна – не виняток… де-юре. Де-факто – у нас «козацькі вольності» настільки вкорінилися, що чергового «гетьмана» закидають шапками, не встигши обрати.

«Гетьмана» Володимира Зеленського підтримали понад 73% наших співгромадян із усіх, хто взяв участь у другому турі виборів, і він одразу ж стикнувся із шаленим спротивом «активної меншості». Будемо відвертими (країна п’ять років веде війну, ейфорія Майдану змінилася повним розчаруванням), з усіх попередніх президентів найгірші стартові позиції були саме у Володимира Зеленського, і, не дивлячись на цілий ряд негативних зовнішніх факторів, є й внутрішні елементи, які живуть за принципом «Чим гірше – тим краще».

«УКРАЇНА У ВОГНІ»: ЖОДНОМУ З ПОПЕРЕДНІХ ПРЕЗИДЕНТІВ НЕ БУЛО ТАК ВАЖКО

Володимир Зеленський прийшов на посаду гаранта Конституції України, яка втратила туристичний Крим і значну частину промислового Донбасу, яка шостий рік самотужки веде виснажливу війну із однією з найсильніших армій світу. Колишньому актору в один момент довелося стати верховним Головнокомандувачем і дипломатом, потрапивши «з корабля на бал», брати на себе відповідальність за доленосні рішення, на прийняття яких іноді були лічені години. Український народ вирішив ризикнути, висловивши тотальну недовіру старим політичним елітам. Консолідовано обраний Сходом і Заходом, людяний президент Володимир Зеленський мав всі шанси зшити Україну і згладити всі гострі кути, погасити напругу у суспільстві. Однак, є забагато сил, які живуть принципом «розділяй, стравлюй і володарюй».

Спочатку перемозі Володимира Зеленського раділи у Кремлі. Вірніше, не так перемозі Зеленського, як поразці Петра Порошенка, адже, на думку росіян, нова українська влада видавалася більш лояльною до Росії і, нібито, подавала сигнали щодо послаблення власних позицій у процесі Мінських переговорив і готовність йти на поступки. Всі пам’ятають про бажання Володимира Зеленського подивитися в очі Володимиру Путіну. Всі очікували, що на першій зустрічі досвідчений Путін «построїть» нашого президента, як школяра, але цього не сталося, ні найменшої поступки національними інтересами Володимир Зеленський не допустив.

Росія поламала зуби у спробах блискавичної військової експансії, провалилася й на дипломатичному фронті, відтак, робить основну ставку на «п’яту колону» всередині країни. І ріст рейтингів проросійський сил справді лякає і насторожує. Схід України починає розуміти, що для команди Володимира Зеленського здобутки Революції Гідності – це цінності, за які він продовжує боротися, і розвороту у бік Росії не буде. Наприклад, не буде другої державної мови. Такі меседжі, правильні по своїй суті, на жаль, штовхають частину електорату Зеленського у бік проросійський сил. А ті, у свою чергу, шаленими темпами нарощують вплив в Україні. До прикладу, олігарх Віктор Медведчук скуповує один за одним центральні телеканали, з яких повним ходом 24 години на добу лунає агітація, пропаганда і нещадна критика українського президента.

Опозиційна платформа «За життя» перетворюється на основну політичну силу Південно-Східної України, орієнтована на «ностальгувальників» за Радянським Союзом, а для більш «просунутого» електорату розкручують блогерів-недополітиків типу Анатолія Шарія, який на минулих виборах набрав несподівано багато, а на наступних взагалі має всі шанси пройти до парламенту й отримати статус народного депутата.

Володимира Зеленського і його команду можна віднести до центристів, беручи до уваги його намагання бути «президентом для всіх». Однак, як неодноразово писала «Волинь.Правда», так довго в Україні бути не може, адже вимоги східної та західної частини одного і того ж електорату – кардинально протилежні, тож останнім часом президенту «прилітає» не тільки від «лівих», а й від «правих». Націоналісти в другому турі практично відразу і без вагань підтримали Петра Порошенка, і що далі то більше опозиційні настрої національно-патріотичних сил поглиблюються, ця частина електорату вимагає війни до переможного кінця, жодних перемовин з ворогом, жодних поступок у національних та мовних питаннях.

Дуже цікаво, як розгортатимуться події вже найближчим часом, враховуючи прорив у результаті Мінських переговорів і досягнення нових домовленостей про припинення вогню. Давно прописана істина, що поганий мир краще, ніж хороша війна. Та больова точка і найбільший камінь спотикання – відновлення контролю над кордоном і проведення виборів на окупованій частині Донбасу. Навряд Росія готова забратися із нашої території, а це означає, що так просто, як нам би хотілося, мир на Схід України не повернеться, а це, у свою чергу, призведе до нових загострень і провокацій, а тому – й тиску на українського президента з боку войовничої меншості.

Потрібно розуміти, що конфлікт на Донбасі зайшов занадто далеко, за шість років підросло ціле покоління. Цьогоріч у перший клас підуть діти, які народилися, коли війна вже тривала. Бар’єр у свідомості між українцями вільної України і окупованої настільки масштабний, що подолати його протягом перших десятиліть після реінтеграції буде практично неможливо. І Європа вже мала такі приклади в історії – падіння Берлінської стіни. З єдиною критичною відмінністю – східні та західні німці не вбивали один одного. Стіна між ОРДЛО та вільною Україною рано чи пізно впаде, але руку один одному ми ще точно потиснемо не скоро. Очевидно, що не буде ні блискавичної перемоги шляхом військової операції, чого бажає одна частина електорату, ні мирної і швидкої реінтеграції, на що очікує інше частина. Проблема Донбасу – це колосальна проблема і виклик, який, на жаль, президент Володимир Зеленський, та й будь-який інший, об’єктивно не спроможний розв’язати самотужки. Та, не дивлячись на це, саме питання Донбасу стає одним із основних факторів тиску на нашого Гаранта. Одним із основних, але, на жаль, не єдиним.

Високосний 2020 рік приніс ще декілька неприємних сюрпризів. Економіка України опинилася паралізованою майже на два місяці через пандемію коронавірусу. З такими економічними труднощами не доводилось стикатися жодному попередньому президенту чи Уряду. Тим не менше, владі вдалося уникнути паніки і колапсу – курс гривні не полетів у безодню, зарплати бюджетникам і пенсії виплачувалися, дефіциту товарів першої необхідності не було, страшні прогнози про параліч медичних служб і сплеск криміналу не справдилися. Воюючій країні вдалося знайти резерви і на боротьбу з пандемією.  Однак, у контексті фінансів, на президента і його команду є ще один фактор тиску – Міжнародний валютний фонд, борг перед яким продовжує рости і гарантією його повернення є ряд реформ, пов’язаних із скороченням державного апарату, адміністративно-територіального поділу, відкриттям ринку землі тощо.

Нагадуємо, що МФВ – це, в першу чергу, банк, який заробляє на відсотках кредитних ставок, відтак, зацікавлений у поверненні боргу і повинен бути впевненим, що боржник зможе погасити боргові зобов’язання. Не за часів президентства Володимира Зеленського Україна взяла левову долю кредитів, але від взятих попередниками зобов’язань нову команду ніхто не звільняв, в цьому і є принцип спадковості влади. І в цьому – ще один фактор тиску на Гаранта. З одного боку наші кредитори вимагають виконання взятих зобов’язань, з іншого – один із основних бенефіціарів перемоги Володимира Зеленського олігарх Ігор Коломойський заявляє про допустимість оголошення дефолту і повне припинення співпраці із Міжнародним валютним фондом.

ДЕМОКРАТІЯ ПО-УКРАЇНСЬКИ – КЛАНОВО-ОЛІГАРХІЧНИЙ ДИКТАТ

«Волинь.Правда» неодноразово писала про те, що між Коломойським та Зеленським давно пробігла чорна кішка, і проблеми почалися ще з часів звільнення з Офісу Президента Андрія Богдана. Співвласник однієї із найкрупніших в Україні фінансово-промислових груп переслідує власні інтереси і використовує власні майже необмежені можливості для їх реалізації, незважаючи на національні інтереси України. В попередніх матеріалах ми згадували і про суди щодо «ПриватБанку» і про борги «Укрнафти». Задоволення «хотілок» олігарха може покласти ослаблену економіку України на лопатки, однак, проблеми індійців вождя не… хвилюють. На щастя, Володимир Зеленський знайшов у собі сили показати, що «вождь» в Україні все ж таки він, а не Ігор Коломойський, хоч і викликав цим на себе потужний інформаційний вогонь ще й з третьої сторони – сторони олігархату.

Якщо демократія – це, в першу чергу, свобода вибору, то я сумніваюся, що в Україні демократія. Знову ж таки, якщо проводити паралелі із США, то там двопартійна система – як республіканці так і демократи утримують свої партії самі, вони їх фінансують із членських внесків, тому партії належать всім членам і відстоюють їхні інтереси. А українські партії носять імена тих чи інших політиків і фактично належать тим чи іншим олігархам. Тому, по факту, ми маємо вибір між олігархами: Петром Порошенком чи Віктором Медведчуком, Ринатом Ахметовим чи Ігорем Коломойським і так далі. І не більше, на жаль.  Жодна із більш-менш активних партій в Україні не належить своїм членам. Були спроби створювати «народні партії», які не мали єдиного «грошового мішка», однак нічим хорошим це не закінчилося, адже середній клас, який чесно заробляє свої активи, не може конкурувати із потужними фінансово-промисловими групами, яким належать природні ресурси, засоби виробництва, владні механізми, та які заробляють свої активи за допомогою одних схем, і уникають сплати податків за допомогою інших, виводячи фінансові потоки у офшори.

Своєї політичної партії немає не тільки в звичайного українського народу, а навіть в українського президента. «Слугу народу» можна вважати президентською дуже умовно, про розкол монобільшості «Волинь.Правда» писала давно і неодноразово. Так, в «ЗЕ-команді» є група наближених до Володимира Зеленського діячів, однак, «кварталівців», як їх умовно назвали, навряд можна вважати «мейнстрімом» українських політичних процесів. За великим рахунком вони навіть не можуть ефективно відбиватися від інформаційних нападок опонентів, не те що диктувати свої умови. Олігархам належать центральні ЗМІ, ними скуплені більшість відомих ютуб-блогерів, вони тримають ботоферми з десятками тисяч фейкових акаунтів і мільйонною аудиторією у соціальних мережах, які цілодобово працюють над дискредитацією президентської вертикалі.

Абсолютній більшості громадян, зайнятих то роботою то домашніми справами, немає часу вникати і розбиратися, що і чому відбувається у державі – всім треба готова, «розжована» інформація, «експертна думка». І з підконтрольних олігархам засобів масової інформації вони цю думку черпають. Спочатку їм показали серіал «Слуга народу», а потім – потік карикатур і пасквілів на президента. Мовляв, порівняйте очікування і реальність. Невже хтось думав, що перша особа держави буде справді пересуватися по Києву на велосипеді і без охорони ночувати на лавочці у парку, як герой серіалу Голобородько?

Політологами і політтехнологами доведено, що чим більші очікування – тим більші розчарування. Тому особисто мені не дивно, що ті, хто ще півтора роки тому агітував голосувати за Володимира Зеленського, сьогодні згадують його не злим тихим словом. У свою чергу, виборці без рожевих окулярів продовжують ставитися до президента відносно лояльно, розуміючи, що ніякого дива не сталося і статися не могло, проблеми в країні не зникли за змахом чарівної палички, «перемоги» не сталося. Разом з тим ці люди й не відносяться до «войовничої меншості», розуміючи, що й «зради» президент не допустив.

Володимиру Зеленському не вдалося стати консолідуючим фактором. Це логічно, коли ти опиняєшся між кількома протилежним інтересами, як між двох вогнів, як між молотом і на ковадлом. Він пробує маневрувати, він пробує впиратися, він пробує не здати національних інтересів, намагається всидіти на двох стільцях, щоб і вовки ситі і вівці цілі. Однак, так довго тривати не може, атаки на президента будуть все частіше і все сильнішими. Справжній тиск розпочнеться ось-ось – вже у серпні, коли офіційно стартує кампанія місцевих виборів. Олігархічний диктат спробує вибити основну з під ніг Володимира Зеленського –  протягнути у крісла мерів ключових міст лояльних до себе людей. Враховуючи те, що пройшло укрупнення районів, районні державні адміністрації будуть ліквідовані і найважливіші питання вирішуватимуться у радах громад, це сильно похитне потужність президентської вертикалі. Укорінившись на місцях, поділивши між собою області, ніби удільні князівства, ці «любі друзі» могтимуть розпочати подальший наступ і замахнутися на дочасні вибори президента і парламенту. А це вже ой як небезпечно для реваншу проросійських сил в Україні. Така децентралізація нам не потрібна.

На жаль, Волинь себе проявила теж не в кращому світлі під час візиту президента. Точніше не Волинь, бо наш край і його люди президенту, здається, сподобалися, а обранці від Волині. Гарант Конституції прибув із візитом в область, а у народних депутатів, виявляється, були важливіші справи. З п’яти мажоритарників Президента України зустрічав лише В’ячеслав Рубльов, обраний від «Слуги народу». Представники однієї новоствореної політичної сили вирішили провести демарш. Це виглядало саме так, саме як зневага до президента. Не до Володимира Зеленського, як особистості, а до Президента України як державного лідера, обраного більшістю українського народу. З одного боку нам потрібен сильний і незалежний президент, здатний дати «сім’ї» по зубам і показати, хто в Україні господар, з іншого боку – нам треба живий президент, а не український «Джон Кеннеді». Як далеко готовий зайти Володимир Зеленський у своїх намаганнях «зшити» Україну?

На Волині – одна сила, на Закарпатті – інша, у Дніпрі – третя, Харківщина, Запоріжжя, Одеса, Київ, Львів – всюди свої «теми» і локальні центри прийняття рішень. Це така собі «феодальна роздробленість», яка у часи геополітичних викликів і глобальних загроз ні до чого доброго не призведе. На жаль, кожен тягне ковдру на себе, забуваючи, що спочатку треба вберегти Україну, а потім домовлятися, якою її будувати, і що інтереси окремих груп можуть бути задоволені тільки тоді, коли забезпечені інтереси усієї нації.

Роман Колюхов