1 травня 1989  року   у   селі  Затурці, коли  всі  понесли  квіти  до  пам’ятника вождю  світового  пролетаріату  Володимиру   Леніну, хтось  посмів  покласти  букетик  перших   весняних  тюльпанів  на місці, де  колись   була  могила  В’ячеслава   Липинського.  Хто  посмів?!  Бо радянська   влада  зробила  все, щоб  навіть згадка  про представника ворожої   буржуазної   історіографії, який  став   ідеологом  побудови… української  незалежної   держави, назавжди  стерти і  з  пам’яті  українців, і  з  землі, де  він знайшов  вічний спочинок. Щоб  принизити ту пам’ять і ту ідею,  якій присвятив  своє  життя  цей  дивний  поляк , у 70-их роках  минулого століття  на  плитах  і надгробках  польського  кладовища  у  Затурцях  тутешні  комуністи  розпорядилися  збудувати  ферми  радгоспу «Правда». У  тих фундаментах  радгоспівських ферм  і  спочив  В’ячеслав   Липинський, історик, політолог, ім’я  якого  знала  вся  Європа і  про  якого  в  Радянському Союзі  чули   лише  одиниці…

У Затурцях, де  17 квітня 1882  року  народився  видатний політолог, історик   теоретик  українського консерватизму  і великий українець  В’ячеслав  Липинський,  було  заметено  будь-які сліди і згадки  про  відому  родину,  яка  оселилася тут  ще  в 19  столітті. Спочатку  зрівняли  із  землею  старе  кладовище, «впорядковуючи» територію  обабіч щойно прокладеної  нової  асфальтівки.  Надгробки  стали  будівельним  матеріалом для  тваринницьких приміщень,  а  в  родинному маєтку Липинських поселили радгоспну  контору  і  директора  господарства.  Коли ж   сім’я директорська  виселилася  звідти,  у  його  підвалах  стали  зберігати  овочі, а  дехто із працівників  племгосоподарства  тримав   там   навіть  свиней.  А в старовинному  костелі  17 століття  зробили   склад   отрутохімікатів.  У цьому костелі  пани  Липинські  хрестили  у  1882 році  свого  первістка Вацлава-В’ячеслава, тут   відспівували  його, коли  в  липні 1931 року тіло Липинського  його  молодший  брат Станіслав  доставив  до  Затурець, щоб поховати  у  родинному склепі.  Українська  громада хотіла  поховати  В’ячеслава  Казиміровича  у Відні, але брат виконав  заповіт  хворого  на  туберкульоз  старшого  брата — його прах  прийняла  та  земля, де він народився. «Усю дорогу з Луцька, куди доставили його тіло, до Затурець зустрічали і проводжали представники організацій «Просвіти», клали на труну букети, встеляли дорогу квітами. Багатотисячна процесія в українському вбранні з національними прапорами  пішки і на конях  супроводжували його в самі Затурці», — так  описував цей   похорон   очевидець. А коли  похоронна процесія  їхала з  костелу повз православний храм, коні раптом впали біля церкви   на коліна.  Дивний  знак, значення якого  могли  б  протрактувати  очевидці, але їх   у  селі  вже  немає…

Так  хто  ж  таки  ризикнув  принести  квіти   Липинському    у   далекому  1989?   Пильне  й  завжди не  дрімаюче  око  швидко  встановило, що їх поклав  зі  своїми вихованцями керівник гуртків  Локачинського районного будинку  піонерів  Володимир Миколайович  Бай (на жаль, вже покійний). Що  після  того  почалося! Дітей  викликали до  директора  школи,  їхню поведінку розглядали на комсомольських зборах і ганьбили, як  могли. Звідки цей відважний чоловік міг дізнатися про  великого українця  польського походження,  згадку  про  якого  намагалися  витравити  з  пам’яті  тутешнього  люду  радянські  ідеологи?  Землячка  видатного  політолога    пані  Наталія  Гатальська-Кушнір , відомий  краєзнавець і  сестра Віталія  Кушніра, який  стояв біля витоків створення  музею  Липинського  в  Затурцях , припускала , що з радіо. Тоді  якась радіостанція з-за «бугра», швидше за  все «Свобода»,  зробила  цілий цикл  передач  про   В’ячеслава Липинського.  У   Філадельфії  ще  в  60-і роки  існував східноєвропейський  дослідний  інститут  імені  Липинського, основу  документів якого  становили   його  архіви, а також  Павла Скоропадського, Богдана Лепківа та інших відомих  українських  діячів.   Пані Наталя  зав’язала листування з директором  цього  інституту і  він приїхав в Україну у 1991 році, поділившись документами  про  знаменитого волинянина.

Але крига  вже  скресла  і   після  букета  тюльпанів   затурцівські  активісти  РУХу    взялися   відновлювати   могилу  всесвітньо  відомого  політолога й історика, який  мав  дві  батьківщини: Польщу, бо  був поляком  за походженням, і  Україну, бо тут народився і працював на  становлення  й  утвердження самостійної української  держави, ставши у далекому 1918 навіть   її   послом  у Відні.  Саме  за любов  до України  йому  судилося  на   деякий  час  стати  чужим  для   обох.  Першій — зрозуміло  з  яких  причин, хоча  пан Вацлав  не зрікся прабатьківської  католицької віри і свого соціального статусу.  А  другій,  радянській   Україні  — тим  паче.  Бо  хіба  могли  допустити  совєти, щоб  радянські   українці  дізналися  про УНРівського  посла, якому  належать  такі  слова : «Я хочу, щоб  була  Україна, щоб  був український державний лад  на моїй українській землі, і знаю, що  як не буде України, як не буде  нашої Української  держави, то я і нащадки мої  не  зможемо  на своїй землі по-людськи  жити»?  Як же актуально звучать вони і  сьогодні, через сто років…

Ініціаторам відновлення  історичної справедливості  довелося  здолати   багато  перепон  і  принижень, перш ніж  вдалося повернути із  забуття  Липинського.   Вони  писали  листи  в райком партії, а звідти  відповідали: «А чому раніше ви не говорили про могилу? Вже пізно». І  хто взагалі вас уповноважував це робити? І справді  —  їх  ніхто не  уповноважував носити землю на могилу, садити квіти, доглядати  поховання, приводити сюди своїх  дітей, родичів, знайомих. Просто  інакше вони  вже  не могли. Здавалося б, тільки    усвідомлення  того, що волинська земля подарувала світові геніального вченого, українського  державника зі світовим іменем, якого ставили на  один  рівень  із Богданом  Хмельницьким  і Тарасом Шевченком,  мусило  б пробудити у душах  волинян гордість, здолати  інертність.  Але  комусь  совість   геть  не  пекла.

Рівно через 60 років  після  смерті, у  1991,  на    місці    поховання  Липинського  у  Затурцях   з’явився  міцний дубовий  хрест, а  над скромною  могилою   схилилися  українські   синьо-жовті   прапори. Сталося  це  у  червні, бо  чотирнадцятого  дня  цього  місяця  у   1931    в  санаторії «Вінервальд» поблизу   Відня  завершився  земний шлях  Українця  з  великої  літери.   Відреставрований родинний маєток    статусу  меморіального  музею  набув   аж  у  2011 році. Хоча  вцілів  цей будинок  за  дивним провидінням. Ним   племгосподарство   розрахувалося  з  фірмою, яка  виконувала  ремонтні роботи в новому адмінприміщенні. Грошей  не було, тому віддали за борг  панський  будинок.  Новий  власник вже збирався  все ламати і монтувати  там якийсь цех.  Але здоровий  глузд переміг. Знайшлися і кошти, щоб викупити  у нового  власника  історичну  садибу. Сталося це у 1996 році, а  за 15 років  тут  відкрився   омріяний  музей. Так  на   хвилі  національного  піднесення Липинський  повернувся  спочатку  у  рідні  Затурці, а потім  на Волинь  і  Україну.  Інакше  й   бути  не  могло.    Ми  врешті   спокутували  чужий  гріх  забуття.

Залишилося  взяти  уроки  із  великої   наукової  спадщини  видатного волинянина   для  побудови  міцної  держави.  Ті, хто  вчора  підіймав  його  на  кпини і  не визнавав    державотворчих ідей і концепцій Липинського, стали  тепер чи  не  найпалкішими  його  прихильниками. На   словах  здебільшого. Бо якби вони  жили  долею  України, як  жив  пан  Вацлав, то   завжди  пам’ятали  б його  слова: «Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть  їм, що Україна — це не рай земний, бо раю на землі не може бути — а найкраще виконаний обов’язок супроти  Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не сотвориться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим  ідейним поривом і що організацію містичної сили такого пориву дає чуття міри, яке  єсть в одній лише християнській релігії.  Скажіть їм, що Україна — це перш за все дух, а не матерія, і що тільки  перемогою духу може бути з хаосу матерії  сотворено щось, що єсть, що має свою душу, що існує  —  власне Україна» ( «Листи до братів-хліборобів»). Хіба не актуально для  нас сьогодні?  І про виконаний обов’язок, про який  геть забула  наша «еліта»,  і  про   хитрі спекуляції  правда, і про дух українства,  що народжується  там, на передовій, де виборюється  нині новітніми українцями  воля і доля України. Все правда, ніби  про  нас  сьогоднішніх  написано.    Або:  «Якби нас було не  40 міліонів, а 1 міліон і якби ми жили в якихось пустинних горах, або болотах, а не на найкращій в Европі землі, то, «діставши» відповідну суму франків, марок чи стерлінгів та трохи «вже готової» поліції, можна-б було від біди завести у нас свій державний лад і порядок. Але маючи землю, за яку власне б’ються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієї землі хочемо вжити, і маючи замість свідомої, зорганізованої нації сорок міліонів національно неусвідомлених, а політично збаламучених різними демагогами, взаємно себе ненавидячи і ненавидячи усяку владу одиниць, розбитих зверху на сотні ворогуючих «партій», а знизу на тисячі воюючих між собою «республік» – трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Европі знайшлась поза нами сила, яка-б, всупереч  іншим ворожим до нас силам і всупереч нам  самим, збудувала для нас на нашій землі державу і зорганізувала  нас  в  модерну  європейську  націю». Липинського  можна цитувати  безкінечно. І  все  буде  в  точку.

…У  Затурцях  переповідають   спогад   очевидця: коли   пан  Липинський  приїздив  у  маєток, він  кликав  до  себе  сільських  хлопців  і  питав: «Хлопці, хто  ви  є?» «Мужики» — відповідали  ті. «Ні, ви  українці. Запам’ятайте: ви — українці». Не  забуваймо, хто  ми  є. А хто  не  знає — нагадуймо, просвіщаймо.

«Ми віримо  глибоко, що не може загинути  в багні неволі народ, який «при битій дорозі» диких кочівників сотворив велику Київську державу, який  традиції  сеї  держави зберіг в часи найтяжчого лихоліття в козацькій Україні, щоб передати їх відродженій новій силі народній»— писав  Липинський  31 серпня 1917  року  в  «Нарисах  Програми Української  демократичної хліборобської  партії».  Нам  би  вашої  віри, пане Вацлаве-В’ячеславе…

Ніна РОМАНЮК