— Чуєте,як б’ється? Як у Порошенка.
 
І,вловивши моє подивування,додає:
 
— Учора на Майдані воно у нього теж,напевне,гупало. Бо ж треба було щось казати і людям в очі дивитися. А що казати? Молодь вийшла на Майдан за європейську інтеграцію,а за три роки нам навіть безвізовий режим не дали. Асоціація про членство в ЄС — вилами по воді писано. Три роки країна у війні,економіка впала нижче плінтуса,а українського плану Маршала на горизонті не видно. За рахунок чого ми маємо піднятися? Не можемо ж безкінечно гроші клянчити. Їх же треба колись віддавати. Я вже не заздрю своїм майбутнім онукам. Як подумаєш — руки опускаються. ..
 
— Ну чому,прорив в одній галузі зробили,— заперечую.
 
— І в якій?
 
— Можновладці наші й політики ,які на Майдані клялися будувати нову країну,за два роки збільшили свої статки у кілька разів. Особливо ті,які найбільше критикують владу і за це долари вилами скирдують. Народ збіднів у три рази,а вони розбагатіли. Хто мав одну квартиру,тепер має дві,хто мав одне авто,зараз має два. Реалії країни,яка воює за свою незалежність…
 
І пригадався вірш,який знайшла у соцмережах десь на початку 2015. Болючий,правдивий і актуальний,на жаль,до сьогодні:
 
Хтось купує коханці конвалії,
Чиясь жінка шопує в Італії,
А вдовиця майданівцяхворая,
Соромно…
 
Десь вмирають солдатики з голоду.
Від байдужості,куль,від холоду.
А в столиці скирдуються долари!
Соромно…
 
Десь голосить на цвинтарі мати,
Десь залишились діти без тата.
А журнали пістрявлять акторами.
Соромно…
 
Десь фашистів приборкують кіборги.
А ми знову прогавили вибори.
Й привели до парламенту ворога!
Соромно…
 
Десь мерці,десь розруха і горе,
А миїдем в Єгипет на море,
Мов війна за далекими горами!
Соромно…
 
А до влади злітаються ворони!
Соромно…
 
21 листопада українці відзначили третю річницю початку революції Гідності і день Свободи. Хтось цього дня мовчки поклав скромний букетик до портретів Героїв Небесної сотні. Хтось удома помолився за упокій душ загиблих. А хтось сльозами знов омив фотографії своїх найдорожчих людей,які стали ангелами. Багато тих,кого оминула снайперська куля на Інститутській,полягли через трохи на Донбасі. Бо найсвітліші,найчистіші й найчесніші першими кинулися вже зі зброєю в руках боронити свою землю від східного «брата»-сусіда,який врешті показав своє загарбницьке нутро попри всі маски благопристойності. Скільки їх відійшло у світи далекі за ці страшні два з половиною роки війни…Їх уже так багато,що кожна нова смерть на фронті стає простою статистикою військових втрат.
 
Цього року дуже мало лучан взяли участь у заходах,приурочених третій річниці початку Майдану. І посипалося: «Уже встигли забути Героїв Небесної сотні?!». Зізнаюся чесно: я теж не ходила на організований мітинг. Не тому,що не поважаю і не шаную пам`ять новітніх українських героїв. Просто не люблю показушності. І більшість містян саме з цієї причини проігнорували організовані заходи. Люди намагаються дистанціюватися від влади,бо вона вкотре розтоптала надії,подаровані Майданом. Уже третім за рахунком українським Майданом,якщо рахувати ще революцію на граніті 1990. Жодного винного,жодного вироку за масові розстріли беззбройних мітингувальників за ці два роки ми не почули й не побачили. І надія мала,що почуємо. А що робиться у серці батьків убитих дітей,дружин розстріляних чоловіків,дітей загиблих батьків,коли у судах вони чують ще й глузування з боку адвокатів «беркутівців» і суддів? На одному з нещодавніх засідань суддя допитувався у свідка-євромайданівця: «А на що ви сподівалися,біжучи на Інститутську беззбройними,йдучи проти озброєних спецпризначенців?». Тобто винними ще можуть стати не ті,хто стріляв у людей ,а самі люди,які не побоялися подивитися в очі смерті заради свободи і людської гідності. Суддям,прокурорам,«мєнтам»,усім,хто зажерся біля корита,цього ніколи не зрозуміти…
 
А хіба ті,хто кермує сьогодні у вишиванках,з іншої планети прилетіли? Ще геть недавно вони ходили на інші мітинги. Не можу забути й повік не забуду мітинг на Меморіалі Слави під лозунгами «Ні — фашизму!»,організований Партією Регіонів. Десятки автобусів з учителями,лікарями,працівниками культури,привезені з районів,море синьо-білих прапорів. Влада з ветеранами засуджує фашизм,який піднімає свою голову в Україні. А я стою у натовпі і хочеться сміятися й плакати водночас. Люди,на що ви ще здатні,на яке приниження,щоб вам вішали на вуха пропагандистську лапшу від Путіна,а ви як барани під прапорами «хаваєте» це все?! Тільки тому,що боїтеся. Боїтеся втратити посади,роботу. Ваші діди молодими хлопцями не боялися постати проти сталінської репресивної махіни,стрілялися у криївках,підривали себе гранатами,а ви… Виросли рабами і з рабською покірністю готові лизати чоботи лакеям Януковича. Це ваше мовчання ягнят розв’язало руки тій владі. Це наше спільне мовчання ,хай і не згодних,дало тій владі впевненість,що з усією Україною можна робити теж саме,що вони багато літ робили з Донбасом. І коли знавіснілий «Беркут» розсікав голови наших дітей на Майдані,їхня кров була і на наших,батьківських руках. Бо ми теж мовчали. І розплата не забарилася. Через якихось десять місяців над тим самим меморіалом Слави,де у травні 2013 «клеймили позором» фашизм,могутньою хвилею розлягалося могутнє: «Герої не вмирають!» ,«Слава батькам!» Десятки тисяч людей плакали,як діти,коли Луцьк ніс на руках труни перших убитих на Майдані,цих ще майже безвусих хлопчиків Василя Мойсея і Сергія Байдовського. Людське море здавалося безкінечним. І пам`ять теж…
 
Та у багатьох пам`ять виявилася надто короткою. Декому Майдан допоміг добратися до омріяних владних олімпів. Хтось із пригнічених командою Януковича отримав сатисфакцію. І тепер все частіше звучить версія,що Майдан був нічим іншим,як змовою українських олігархів,яких Янукович хотів під себе підім’яти. Ображені дяді з мільярдами заколотили все,а прості українці повелися,повірили. Може і має ця версія право на життя,не знаю. Але навіть олігархи не чекали від українців такої мужності й жертовності заради права бути вільними і гідними. Українці дихали вітром свободи і цього в них уже не відібрати. І в цьому найбільша цінність Майдану. Хоч роботи у нас попереду — непочатий край.
 
А влада замість покарання убивць збирається будувати потужний меморіальний комплекс,присвячений Небесній сотні. Треба ж якось перед народом відмитися. Не музеїв від нас чекають вони там,на небесах. Не показушного пошанування хочуть їхні рідні. Народ хоче нову країну,яку навперебій обіцяли на Майдані збудувати всі,хто стояв на майданівській сцені й пахнув не димом і паленими шинами,а дорогими парфумами. А музей ми збудуємо,коли прийде час. Коли сядуть у в’язницю ті,хто розстрілював Майдан. Коли змінять костюми від «Армані» на арештантську робу ті,хто розпалював ворожнечу й сепаратизм в Україні. Коли закінчиться війна на Сході й українці почнуть будувати мирну країну,де слова «гідність» і «свобода» будуть не заяложеними на вустах популістів,а стануть основоположними постулатами нової держави. Так і буде…
 
Хтось купує коханці конвалії,
Чиясь жінкашопує в Італії,
А вдовиця майданівцяхворая,
Соромно…
Десь вмирають солдатики з голоду.
Від байдужості,куль,відхолоду.
А в столиці скирдуються долари!
Соромно…
 
Десь голосить на цвинтарі мати,
Десь залишились діти без тата.
А журнали пістрявлять акторами.
Соромно…
 
Десь фашистів приборкують кіборги.
А ми знову прогавили вибори.
Й привели до парламенту ворога!
Соромно…
 
Десь мерці,десь розруха і горе,
А ми їдем в Єгипет на море,
Мов війна за далекими горами!
Соромно…
 
А до влади злітаються ворони!
Соромно…