Жовтень упівський, 75-річницю якого відзначила Україна 14 жовтня, пройшов якось надто скромно. Може, щоб не викликати зайвих емоцій і не дратувати сусідів-поляків, які «радили» настійливо нам не святкувати напівкруглу дату з дня створення Української повстанської армії (деякі політики за Бугом пропонують навіть ввести кримінальну відповідальність за саме згадування і, не доведи Боже, пропаганду ОУН –УПА). А може труботи про сьогоденне заступили собою історичну дату, без якої неможливо уявити тернистий шлях українського народу до своєї незалежності. Хоча, як завжди, відбулися мітинги, виросли нові хрести на забутих могилах, лунали під чистим осіннім небом повстанські пісні. Крок за кроком повертаються з небуття ті, про кого ще недавно навіть згадувати було небезпечно.

«Я лушпайки їстиму, аби Україна була!»

Говорити про подвиги і героїзм у тій війні було не прийнято. Бо не було такої війни в підручниках історії, як і самої повстанської армії в свідомості радянських громадян не існувало. Були лише «бандформирования». Понад 8 тисяч убитих учасників ОУН-УПА тільки на Волині з 1944 по 1951 рік, ще 7 тисяч засуджених, 23 тисячі вивезених на спецпоселення в «отдаленные края Советского Союза». Ці цифри колись почула з вуст працівника волинських спецслужб, який мав доступ до упівських архівів і вивчав їх системно. Чи не забагато як для «бандитов»? Скільки ж всього українців воювали у лавах УПА — достеменної цифри немає та й бути не може. Одні історики
називають 40 тисяч, інші 100 тисяч. Якщо взяти до уваги вищезгадані цифри тільки по Волині, то найімовірнішою видається стотисячна позначка. Але то суха статистика. А скільки за нею людських страждань, знищених до останнього коліна родин, стертих з лиця землі сіл, понівечених доль…

Понад двадцять років вивчаю тему УПА, і не лише як журналіст. За ці десятиліття пощастило спілкуватися з багатьма безпосередніми учасниками національно-визвольних змагань, перечитано десятки томів архівно-слідчих справ МДБ з лаконічними написами «Осужден» чи «Убита в бункере». І досі продовжую дивуватися силі духу цих людей, які в умовах безнадійно-приречених готові були до такої самопожертви заради своєї справи. Що рухало ними, хлопцями й дівчатами з простих, здебільшого бідних селянських родин, які замість того, щоб просто жити, кохати, народжувати дітей, сіяти хліб, йшли до повстанської армії, хай і без держави? Напевне, велика надія цю державу збудувати. Надія, яка живе у генах українців і яка не вмерла ні за десятиліття радянського пануваня, ні за триста літ рабства московського.

Для мене УПА —це долі конкретних людей, з якими випало зустрічатися, розмовляти, відкривати для себе такі речі, яких не знайдеш в архівах. Ці долі просяться в книги, у сценарії фільмів, і колись, можливо, це станеться. На початку 90-их, коли з теми УПА було знято табу, познайомилася з дивовижним чоловіком — Анатолієм Федорчуком, який жив у селі поблизу Луцька з донькою та онуками. Його, 17-річного юнака, військовий трибунал засудив до вищої міри покарання — розстрілу. Він не займав в УПА ані високої посади, та й самої участі хлопця в націоналістичній діяльності доведено не було, хоч зв’язковим, він, звичайно, був і доручення повстанців виконував. У їхній хаті на даху заночували повстанці, хтось їх видав і зав’язався бій. Згодом радянський суд пом’якшив вирок підліткові й замінив «вишку» 25 роками тюрми. Як же боялася радянська влада цих « немецко-буржуазных националистов», якщо навіть дітей засуджувала до розстрілу.

Тоді вся родина Федорчуків поїхала до білих ведмедів. Ми довго розмовляли з цим сухорлявим, невеличкого зросту чоловіком. Як він тішився, що дожив таки до незалежності України! Як боліли йому її невдачі, бо 90-роки були важкими. Переживав за українське військо, яке тільки народжувалося й було голе-босе, а онук пана Анатолія якраз служив в армії.

Мене вразило інше — цей немолодий чоловік не жалівся на маленьку пенсію, не нарікав на бідність. «Я лушпайки їстиму, аби Україна була!» — крізь сльози говорив він, коли зайшла мова про непросту ситуацію в молодій державі. Це було сказано так щиро, що мимоволі стало незручно за себе. Бо я на таку самопожертву була не здатна. Ось де справжня еліта нації, а не брехливі й продажні політикани, які вже тоді починали окуповувати політичний олімп, дерибанити заводи й фабрики, набиваючи кишені та банківські рахунки, і якась там ефемерна Україна з її народом
були їм до самої лямпади. І сьогодні вони теж мають нас десь. Мій романтик-герой вже давно відійшов у засвіти. Не знаю, чи покидав він цей світ не розчарованим. Та його лушпайки не йдуть мені з голови й досі. Дядько Толик купував на гуманітарці старі речі, шив з них жовто-блакитні
прапори, шапки-мазепинки й роздаровував їх знайомим…

У нас є свої маресьєви

Всі ми, радянські школярі, виховувалися на подвигу льотчика Олексія Маресьєва, описаному у культовій книзі радянського політпропу «Повість про справжню людину». Збитий німцями, він багато діб боровся за життя у зимовому лісі, відморозив ноги, але зумів повернутися в армію та знову
літати вже з протезами. Сьогодні цим випадком українців вже мало подивуєш, бо за три роки російсько-української війни зі злої волі Путіна у нас стільки своїх маресьєвих з’явилося. Втративши на війні кінцівки, наші мужні хлопці повертаються і в армію, і встановлюють спортивні рекорди. Згадаймо Дебальцеве, лютий 2015 року. Під час виходу з оточення в двадцятиградусний мороз Вадим Свириденко, поранений фельдшер 128 гірсько-піхотної бригади, майже чотири доби протримався на 20-градусному морозі. У першу ж ніч 16 лютого замерз його командир 23 –річний лучанин Денис Чабанчук і всі побратими. Вадим боровся скільки міг, поки на нього не натрапила група ДНРівцв. 42-річний чоловік втратив обидві руки й обидві ноги, але не втратив сили духу і спраги до життя. Він сьогодні — уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників АТО. І навіть здобув бронзову медаль з веслування на Іграх Нескорених, що проходили у вересні цього року в Канаді!

Дивовижний збіг, але теж у лютому і майже в ті ж самі дні,тільки сімдесят років тому, у 1945, три доби у зимовому лісі протримався український повстанець на псевдо Куля, Улас, Максим, а насправді Леонід Волосовець, уродженець села Озденіж, 1919 року народження. Зі скупої інформації відомо, що він ще до 1939 року вступив в ОУН, був арештований поляками. Коли прийшли червоні «визволителі,» у 1940 році всю його родину (батька, матір, чотирьох братів) вивезли до Сибіру. Куля був шефом зв’язку Волинського обласного проводу ОУН, у 1944 р. пройшов підстаршинський вишкіл у Карпатах, з кінця 1944 р. — референт СБ Теремнівського районного проводу ОУН. 12 лютого 1945 року йому вдалося вирватися з Оржівської пастки НКВС, яку влаштували червонопогонники, щоб знищити командира УПА «Північ» Клима Савура. Як пишуть історики, вже 10 лютого район ймовірного перебування Клима Савура на Рівненщині оточили від 4 до 5 тисяч солдат військ НКВС. Вони утворили зовнішнє кільце і почали його стискати, запустивши всередину невеликі групи, очолювані місцевими співробітниками НКВД і НКГБ, які добре знали місцевість. І ось в таких умовах, коли вислизнути із НКВСівської пастки, здавалося, просто неможливо, Куля три доби переховувався в лісі, повідморожував руки й ноги, але прорвався. І продовжив боротьбу. Навесні 1945 його призначили провідником Луцького НП ОУН. Наказом ГВШ УПА від 11.10.1945 р. він нагороджений Бронзовим Хрестом Заслуги. Свою смерть повстанець зустрів у бою з агентурно-бойовою групою НКВС в селі Романів Луцького району 13 грудня цього ж 1945…

Навіть в умовах глибокого підпілля виконувалися всі медичні приписи

Коли сьогодні українські жінки ліплять вареники, готують консервацію, печуть солодощі для наших військових на фронті — я розумію, звідки цей дух волонтерства бере свій початок. Ще з тієї війни, яка теж не обходилася без жіночих рук, які робили просту жіночу роботу, поки чоловічі тримали
зброю. Скільки їх, медсестер, санітарок, кухарів працювало в повстанських госпіталях. Їхні імена ще довго після війни встановлюватиме МДБ. Тільки в селі Ситниця Колківського району військову підготовку під керівництвом «Вишні» пройшло 20 місцевих дівчат 1920-1925 р.р. народження. У 1943 в період існування Колківської народної республіки (з березня по листопад 1943) всі вони пройшли навчання або на курсах кухарів, або на медичних вишколах. Дівчата збирали одяг, матраци, подушки, продукти, все, що треба було для нормальної роботи госпіталів УПА, які були в Ситиниці та довколишніх селах. Дивовижна річ, про яку дізналася, завдячуючи колишньому керівникові прес-служби СБУ, світлої пам’яті Юрію Миколайовичу Хлопуку, який у 90-их роках допомагав журналістам та історикам вивчати архіви УПА: навіть в умовах глибокого підпілля, коли шпиталі УПА переїжджали з села в село і розміщалися то в куренях, то в криївках, беззастережно виконувалися всі медичні режими. Лікар виписував рецепти, складав меню, дотримувалася сувора місячна звітність, а поранені отримували навіть дієтичне харчування ( у схронах їжу видавали сухпайком).

Та були й інші госпіталі — зелені. Стелею в них було небо, а палатою — вогнище і ліс. І молодюсінька санітарка біля багаття, на руках якої — семеро не просто поранених, а хворих на тиф. Їх треба не лише доглянути і нагодувати, треба щось дієтичне. «Наталка» поставила на ноги всіх сімох. Звичайно, не без допомоги дівчат з села, які ходили до лісу, ризикуючи не менше. Бо кожен такий похід міг обернутися арештами як з боку німців, так і червоних. Однак вони ходили. Збирали лікарські трави, сушили чорниці, жменя яких завжди була в кишені бійця УПА (як профілактичний
засіб від кишкових інфекцій), місили макарони, фарбували полотно і шили форму для вояків, потайки від мами і тата зникали на кілька днів на військові та медичні вишколи, придумуючи всілякі причини, щоб непомітно піти з села. Мавка, Волошка, Дзвіночок, Рута, Зірка, Ластівка, Перепілка, Леся — сотні подібних поетично-ніжних імен обирали молоді підпільниці для своїх псевдо. І за кожним з них — непроста жіноча доля і буденна солдатська робота, яку вони намагалися виконувати чесно, на совість. Робота, за яку не давали нагород, за яку розплачувалися хто життям, хто роками таборів і заслання. Цим тендітним дівчатам вистачало мужності нарівні з чоловіками натиснути на курок, щоб не здатися в руки ворога живою…

24 серпня 1950 рік. Село Гірка Полонка Луцького району. Знешкоджено бункер «Блок». Вбито «Катерину», друкарку технічної ланки крайового проводу ОУН, Галину, друкарку технічної ланки крайового проводу ОУН і господиню будинку, в якому був бункер, Мотрону Климюк. Обстріляні в будинку троє «бандитів» вибігли в поле, їх убито в перестрілці. Серед убитих — молода жінка у військовій формі з санітарною сумкою, де знайдено хірургічні інструменти, медикаменти і матеріали УЧХ (Українського Червоного Хреста). Поранена, вона добила себе пострілом у скроню зі свого
пістолета ТТ. Це була «Мотря», обласна провідниця ОУН по жіночій мережі… Я кілька разів була в Гіркій Полонці, розпитувала про цей випадок місцевих людей, але ніхто нічого не знав. Або вдавали, що не знають. Страх перед НКВС і МДБ такий живучий, що й досі сидить у пам’яті жертв
тоталітарно-репресивної машини.

«Але вже дуже багато нас там було…»

А силою духу дівчат-«бандеровок» захоплювалися навіть в’язні сталінських таборів. Лідія Іванівна Граділь з Боголюбів, зв’язкова УПА, яка отримала 15 років каторги й працювала на мідних і марганцевих шахтах Сибіру, була учасницею Кінгірського повстання, розповідала, як до них у таборі якось підійшла жінка і російською мовою запитала: «Девочки, можна с вами пообщаться?» Виявляється, вона довго відважувалася, перш ніж підійти. А запитала одне: «За что вы сюда попали?» Дівчата розказали, і з того часу Ніна Андріївна була їм за старшу сестру. Вона захоплювалася патріотизмом українок. Вона сама в тюрму потрапила ще до війни: її, лікаря-хірурга, було засуджено до вищої міри начебто за те, що хотіла отруїти Максима Горького.

Ще одна зустріч, яку не можу забути. Село Літин на Турійщині, і старенька хатина, в якій жила «бандерівка» Серафима Хом’юк зі своїм Бароном — сліпим псом, якого виростила з маленького цуценяти. «Душа у нього добра, навіть сусідську курку не прожене з двору. Часом сварю його: «Ну що ти, Барон, такий добрий? Чужі кури город гребуть, а ти їх не налякаєш навіть?». Відв`яжеться вночі, прийде до мене в хату і лягає отут, біля ліжка. Так і ночуємо: одне старе, друге сліпе… Вранці, коли прокидаюся, фіранки відразу відвішую. Бо якщо завішані, то або спить, або вмерла. Щоб люди знали, що ще жива. В один із днів під`їде «карета», винесуть мене на руках, як принцесу, — і все…» — гірко жартувала 80-річна самотня жінка, на долю якої теж випали випробування тюрмами. Хто «настукав» на неї — не знає, та хіба можна було сховатися від тієї влади? Хоча вони, дівчата, в лісі не були, бо це хлопчача робта. Але доручення виконували, зв`язок тримали. У Луцькій тюрмі, коли арештували, їй підключали до ноги якийсь дріт і пропускали струм, від якого трусило, як у лихоманці. Коли дівчині стало геть зле, викликали тюремного лікаря. Вона пам`ятає його, високого, красивого, напевне, грузина, бо дуже чорнявий був. Він послухав її серце й сказав тюремникам: «Ей это нельзя, у нее порок сердца».

— Потім він запитав у мене: «Скажи, за что тебя, такую молоденькую и красивую, сюда?». А я сказала, що не знаю, бо я нікого не вбивала, поганого нікому не робила. Що дивуватися, коли з нашого села таких старих і немічних вивозили, що їх і не треба нікуди було вивозити, вони самі скоро повмирали б тут. Звичайно, що за дітей, за синів, які в ліс пішли. А в тюрмі, у Кінгірі, скільки
я таких калік бачила, яких ми на руках виносили і заносили, бо вони ходити вже не могли. Скільки там люду всякого було! Напевне, так треба було, щоб і там хтось був. Але вже дуже багато нас там було…

В одному з найбільших таборів для політичних в`язнів, Кінгірі, Серафима відбула свій строк від дзвінка до дзвінка, десять років. Звідти у 1954-му звільнилася й ні на хвилину не сумнівалася, куди їхати: тільки додому! А були такі, що додому їхати не хотіли. Бо батьки відмовлялися від своїх дочок і писали: «Не приїжджай». Напевне, вже приспособилися до совєтської власті й не хотіли, щоб дочки-«зечки» їм життя ускладнювали. Серафиму ж тато з мамою ждали, як діти Пасху. Особисте життя вона так і не влаштувала. Жила біля батьків і біля брата, допомагала ростити племінників, а про свою сім`ю не подбала. «Обида жила в мені за молоді роки, змарновані в тюрмі. Думаю, візьме хто, а тоді почне дорікати чи попрікати минулим — не хочу! Так вік і прожила… Часом лячно самій у хаті. Але у мене охоронець є, мій Барон». Нещодавно я дзвонила в село, цікавилася, як там Серафима. Немає вже, винесли її як принцесу на руках з батьківського дому на вічний спочинок….

Із тюрем втікали навіть дівчата…

Зона і колючий дріт,
А мені шістнадцять літ—
День народження сьогодні,
То ж привіт усім, привіт:
Друзям, недругам, родині…
День такий врочистий нині!
Подаруйте подарунок — передачу принесіть.
Передайте передачу.
Я голодна. З’їм. Заплачу.
Чула, скоро в довгу путь
По етапу повезуть.
Боже, Боже, мені страшно,
Я не виживу, мабуть.
Двадцять сьоме листопада.
Зона і колючий дріт.
І мені — шістнадцять літ.

Цей вірш написала в тюрмі Таня Дейнега, дівчинка з села Забороль Луцького району. Ще одна покалічена українська доля. Радянський суд засудив її на 10 літ таборів у 1949 за ст.. 54-10 — «антирадянська агітація». Єдиним доказом вини неповнолітньої був зошит із віршами про Україну.
Роком раніше заарештували брата, її тоді не зачепили — дочекалися, поки стукне п`ятнадцять з половиною. Ця дитина пройшла підвали НКВС, коли ночами допитували, а вдень не давали спати. Півроку таких допитів та моральних тортур — і «телятник» повіз її від мами і тата у далеку країну під назвою Колима. Молодість і найкращі роки волинської дівчинки, єдиною провиною якої була любов до рідної землі, поховала усурійська тайга. Таких, як вона, «урки» дражнили фашистами, бандерами, забирали в політичних пайки хліба. Було так важко і страшно, що не залишалося нічого,
як потайки молитися і писати вірші. За 5 років вона не тримала в руках жодної книги. Коли ж терпіти неволю вже було несила, Таня з подругою відважилися на… втечу. До материка вони не добралися, але до Амура дійшли.

— Не знаю, на що сподівалися. Здав нас місцевий дядько, до якого попросилися на ночівлю. Нас повернули у табір і віддали на розправу «уркам». Подругу свою я більше не бачила. Якби не начальник табору — мене просто б забили, — згадувала пані Тетяна цей відчайдушний свій вчинок. — Він посадив мене на 35 діб у карцер. А ще моя табірна подруга Мурка врятувала від самосуду.

Три роки після невдалої втечі вона не писала вірші. Мінялись номери табірних пунктів, начальники, конвойні, друзі, робота, адреси: усурійська тайга, нанайське селище Бельго, порт Благовєщенськ, Хабаровськ, селище Матвєєвка, Комсомольськ-на-Амурі. І ось вона, омріяна, довгожданна, «потоптана, закована, собаками зацькована» воля прийшла. Таня ступає на вокзальний перон рідного Луцька. Старий гуцул, який теж повертався додому із заслання і бачив, як дівчина хвилюється, сказав: «Ти повинна бути гордою, бо страждала за Україну». А Таня побачила маму, стару, згорьовану жінку, яка бігла їй назустріч, і більше нічого не пам’ятала — втратила свідомість…

«З прагматичної точки зору, з логіки самозбереження УПА була цілковитою авантюрою. Що ж тоді отримували ті люди, які 75 років тому повстали у безнадійній ситуації? Гідність вільної людини. Вільної – отже, розпоряджається собою і користується всіма правами. Отже, здатна себе захистити. Отже, свідома своїх прав та обов`язків. У таких повстаннях народжувалася європейська аристократія духу. Бо виступити проти сильнішого ворога, керуючись тільки власним поняттям честі, битися до кінця, мислити вперед на десятиліття, самообмежуватися заради інтересу інших, жертвувати самим фізичним існуванням заради честі – це ті ознаки, які у Європі означали аристократа…

Вільного від раба відрізняє гідність і честь. За них і билися. УПА і стала тією відповіддю нашого нескореного народу. Походження зобов`язує». Так означила суть УПА Олеся Ісаюк, історик
центру досліджень визвольного руху. Поділяю цю думку. І сьогодні, коли у репортажах з передової ще однієї української війни, вже на Донбасі, бачу молодих хлопчиків-добровольців, які ризикують щодня своїми молодими життями, захищаючи цілісність України та її право жити незалежно,
мимоволі напрошуються історичні паралелі з українськими повстанцями, а заяложені радянською пропагандою фрази про «спадкоємність поколінь» врешті наповнюються глибинним змістом. Походженя зобов’язує…

Ніна РОМАНЮК