Під завісу весни і в перші дні літа додалось роботи пасічникам, адже їхні «підопічні» трудилися, облітаючи кілометри полів, садки, луги, щоб не оминути жодної квіточки і зібрати солодкий нектар, який потім стане запашним, духмяним, цілющим медом – улюбленим смаколиком не тільки дітвори, а й дорослих.

Про цілющі властивості меду недаремно ходять легенди, бо ж навіть вчені підтверджують, що крім вже традиційного «лікувати хворе горло», цей дар природи може допомогти при головному болі, підвищеній температурі, хворобах печінки, атеросклерозі. Також мед використовують як загальнозміцнюючий засіб, як заспокійливе при розладах нервової системи, як непогане снодійне.

Інтернет-видання «Волинська правда» вирішило побувати свідком того дійства, під час якого солодкі ласощі «перебираються» з вуликів до більш звичної для всіх тари. Терпляче нам у цьому допоміг багаторічний бджоляр і людина, яка любить свою справу – пасічник Воротнівського лісництва Іван Онищук.

«Волинська Швейцарія» – це не тільки гарні краєвиди

Під’їжджаючи до місцини, яку останнім часом облюбували волинські, і не тільки, туристи, водій-лісівник сказав до мене: «Отут і розпочинається наша «волинська Швейцарія». Але окрім неймовірно красивих краєвидів нашої природи, тут є багато не менш цікавих локацій.

Біля свого дітища – кількох десятків обгороджених вуликів серед лісу, порається чоловік у довгому білому халаті. З першого погляду він і не був схожий на типового бджоляра, як його уявляють більшість людей, які не мають стосунку до цього ремесла: без традиційної маски, рукавиць та інших традиційних аксесуарів. Чоловік привітно зустрічає гостей та проводить нас до своїх володінь.

«Сходу» Іван Іванович починає розповідати про цілющі властивості меду загалом і, зокрема, про користь від першого цьогоріч травневого дарунку крилатих трудівниць.

«Я б сказав, що кожен мед має свій смак і свої цілющі властивості. Звичайно, що весняний мед – найкорисніший, бо тут є нектар практично зі всього, що цвіло. Цей мед зі всього, починаючи з ліщини, верби-лози, всіх кущів, квіток. На початку весни, як тільки щось зацвіте, то бджілка відразу летить туди. Того він такий корисний. Пізніший мед вже не такий насичений всіма корисними компонентами», – каже Іван Онищук.

Лісова пасіка живе своїм життям: бджоли активно і заклопотано літають біля вуликів, цей «хор» створює неабияке дзищання, яке чути за кілька десятків метрів. Після короткого інструктажу щодо безпечного поводження на пасіці, господар веде до вулика, де він вже розпочав роботу: «Різких рухів не робіть і навпроти льотка не ставайте, бо бджола має свою дорогу, летить, а коли зустрічає якусь перешкоду, то може вжалити».

За словами бджоляра, на пасіці у Воротнівському лісі живуть 20 бджолосімей. Окрім цього, він цьогоріч зробив кілька відводок бджіл (своєрідний відбір бджіл від головних сімей. У подальшому ці бджоли здатні до штучного розмноження в бджолиних сім’ях, через використання надлишкового розплоду і бджіл, – прим.авт), але пасічник каже, що це ще не повноцінні робочі сім’ї.

У кожному вулику є свій… Янукович

Чоловік відразу ж продовжує робити роботу, від якої його кілька хвилин тому «відірвали». Варто зазначити, що він робить все так, як і тільки що вчив автора цих рядків – ніяких різких рухів, тільки плавні та впевнені дії. Одну за одною він дістає рамки і уважно їх розглядає, потім – обережно ставить на місце, перевіряючи, чи не притиснув ненароком когось із жителів вулика.

«Вони заклеюють і запечатують рамку. Все задєлано, як має бути», – сміється чоловік.

«О, а тут трутньовки навідкладали», – продовжує він, дістаючи наступну рамку і струшуючи з неї бджіл, тим самим підсиливши дзищання на пасіці. Далі, Іван Іванович ножем відкриває соти, де згодом можуть з’явитися трутні, та відрізає від рамки все лишнє.

Потім бджоляр пояснює, що ця рамка вже не підлягає відкачці, бо в ній меду майже немає, тільки чирва і трутнівка, тобто личинки бджіл та трутнів відповідно.

«Ото все пчола, а ото трутні будуть, воно таке не потрібне. Вони тільки для того, щоб їсти мед. Ну і мають ще одну почесну роботу – запліднювати матку, – сміється лісовий пасічник, на секунди відриваючись від рамки, – але як їх багато розведеться, то будуть їсти все. Пчоли будуть тільки на них робити, то треба їм помагати позбавлятися від трутнів»

«Ото бачиш він такий великий лазить. Дивись, який впасяний, як Янукович, такий чорноголовий», – знову переводить мову на жарт Іван Іванович.

Всі обрізані частини рамки він кидає біля вулика, каже що і самі бджоли щось візьмуть з тієї вощини, а що й пташки заберуть для пташенят.

Найболючіший досвід бджоляра, або «мені б золотом платили, то я б їх не чіпав»

Тим часом якась жінка, гукає з доріжки біля пасіки: «Іванович, вдягніть свого класного комбінезона, то ж журналіст фотографує», на що «Іванович» відповідає: «В комбінезоні недобре. Потрібно працювати, а не фотографіруватися».

З цієї фрази «випливає» запитання про екіпірування пасічника та про те, чи часто наш герой працює без захисних засобів? Як виявилось, це залежить від поведінки та настрою бджіл, а на настрій цих красунь впливає багато чинників, серед яких навіть погода.

«Раз на раз не випадає, деколи і в масці працюю. Наразі не кусають, бо поки ще думають, що робити», – каже Іван Онищук і перевіряючи рамку за рамкою, і з посмішкою та словами «ой кусаааали, і дуже багато», ділиться своїм найболючішим-найпекучішим випадком у роботі.

Каже, що колись довелось експромтом, бо йшов на поле, знімати рій-втікач з дерева. Попросив один із односельчан, та й вирішив допомогти.

«Не було коли вертатися, щоб брати маску і все решту. Дядько мені дав драбину і я поліз на ту яблуню. Віником і водою змочив їх, взяв мішка і струснув їх. Але ж не всі попали. Думаю, зазвичай, як матка впаде в мішок, то всі пчоли підуть за нею. А я ж не знаю, впала вона чи не впала», – розповідає чоловік.

«Думаю тако: вчеплю на драбині того мішка і злізу перекурю. А я до пояса голий. Погано зачепив, крок-два зробив і той мішок мені на голову. Навіть не уявляєш, як вони мене стали кусати – ето капєц, – кривиться пасічник, згадуючи той сеанс оздоровлюючи укусів, – Я поки того мішка з голови зняв, зачепив назад, познімав бджіл із себе, то той дядько, що сидів і дивився, казав: «Щоб мені золотом платили, то я б ніколи їх не чіпав».

Проте, за словами Івана Івановича, цю бджолину атаку він переніс легко, просто відбувся легкими набряками. Очевидно, укуси й справді були оздоровлюючими, недаремно ж у народній медицині є цілий напрям лікування бджолиними укусами – апітерапія.

“Я з бджолами з дитинства працюю” 

Незважаючи на постійні розмови та допитування, бджоляр із багаторічним досвідом вже почистив рамки у вулику та вибрав ті, які підходять для викачки меду і поніс їх у будиночок, де відбувся наступний етап дійства, чи навіть, зважаючи на те, як ставиться до цього процесу сам пасічник – таїнства.

Інтер’єр будиночку бджоляра і простий, і таємничий водночас. На столі лежить номер газети «Добрий господар», відкритої на рубриці «Добрий пасічник». А як інакше? Це ж будиночок бджоляра. Тут – багато рамок з вощиною, стіл, де лежать інструменти для догляду та обслуговування пасіки, діжка, в якій зберігається мед, різні ситечка та головний апарат на пасіці – медогонка.

Проте, до медогонки господар пасіки ще не підходить, а бере до рук вилочку і починає «відкривати» соти, які божі комахи надійно позаклеювали воском.

«Ото так печатається мед. Вони спочатку витягують вологу, бо інакше мед скисне, тому вони його висушують і опечатують соти. Зараз його треба зняти», – пояснює свої дії Іван Іванович та, показуючи віск, який щойно зняв зі стільника каже: «Ця штука – цінний продукт, дуже корисна від простуди».

За словами Івана Онищука, він займається бджолярством ще з дитинства, а прищепив маленькому хлопчині любов до двокрили з комах його вітчим.

«У вітчима були бджоли і він мене вчив. Бувало, йде на роботу і каже: «Зроби те, те, те. Рамки порозставляй, понаклеюй. Розкаже мені як робити, а я залюбки це все робив бо любив цю роботу Я навіть хотів, щоб він мені дав якусь роботу біля бджіл», – пригадує пасічник.

Він каже, що спільну мову з бджолами знайшов відразу: «У вітчима був брат, то колись його вітчим попросив щось робити, бо ж він був дорослий, а я – пацан. Приходить вітчим з роботи, а його брат весь запух від укусів».

Виявляється, щоб уникнути укусів, чоловік вдягнув кожуха, шапку-вушанку, зверху ситко (маску, – прим.авт), рукавиці і поліз до вуликів, але господиням це не дуже сподобалось.

«Вони ж такі хитрі дівчата, будуть дзичати-дзичати, поки не знайдуть, куди вкусити. Вони його тоді  добряче скусали. З того часу вітчим мені завжди доручав всю роботу біля вуликів», – каже Іван Онищук.

«Може, тому й легко переношу укуси, бо з дитинства біля них. Бо ж і кусали часто, тому й звик. Бджіл не потрібно боятися», – додає пасічник.

«Їх треба любити, бо якщо тяп-ляп, то діла не буде»

Вражаючим є і той факт, як саме цей чоловік відноситься до своїх підопічних, бо говорить з ними, як і з людьми – лагідно, по-доброму.

«Ну, ну, не треба пустувати. Летіть собі дівчата, ви мені тут заважаєте трохи», – звертається Іван Іванович до бджілок, які залишилися на рамці і не дозволяють відкривати соти.

Бджоляр каже, що краще знімати віск, яким бджоли запечатують мед, за допомогою спеціальної вилочки, бо це хоч і довше, але так не руйнуються стільники.

«Раніше це робили такими Г-подібними ножами. Ними погано, бо не вгадаєш, як зрізати вощину. Вона ж не ідеально рівна, а ніж на цілу ширину рамки і зрізає те, чого не треба. Добре, що зараз придумали такі вилочки. То така робота, що не дуже поспішиш. Як біля вулика, так і тут – не хочеться як-небудь, бо і мед зберегти треба і вощину не пошкодити, щоб вона була для подальшого використання», – пояснює пан Іван, методично, але обережно знімаючи віск.

Завершивши підготовку до фінальної частини – викачування, пасічник обережно ставить рамки в медогонку і пояснює, що спочатку потрібно ставити рамку до стінки тією стороно, у якій більше меду, щоб не пошкодити вощину, яка під тиском може поламатися. Після цього, Іван Іванович починає крутити ручку медогонки, якою приводить в рух весь механізм. Працює ця машина з видобування меду за принципом центрифуги й складається з бака у формі циліндра й барабана — чотирикутної рами з віссю посередині. У нижній частині бака влаштований кран для стікання меду. Обертанням рукоятки за допомогою зубчастої передачі рухається барабан.

На стінки медогонки почав капати мед із рамок, а у повітрі відразу почав витати солодкий запах меду.  Опісля, пасічник обертає рамки і повторює процедуру. Викачавши весь мед зі стільників, Іван Онищук починає зливати його з медогонки у відро, проціджуючи через ситечко.

Іван Іванович зауважує, що зазвичай меду більше, але зважаючи на те, що його бджоли особливо і не мають багато місць для взятки: «Треба хоча б шість рамок, але й то слава Богу. Так як вони тут не мають звідки брати, літають за тридев’ять земель, то й так добре».

Багатолітній бджоляр розповідає, що кожна бджолосім’я – різна, якщо хороша сім’я і хороший взяток, то дуже швидко наносять меду, але є дуже багато нюансів.

«Все залежить від сім’ї, якщо матка добре працює, то вони все в темпі роблять. Можуть і за тиждень запакувати, а можуть і за місяць. Від погоди теж залежить, якщо така спека, то зранку можуть йти по мед, а в обід, нектар пересихає і нічого не беруть, а просто будуть сидіти у вулику і на льоткові», – веде мову пасічник.

Також чоловік скаржиться і на те, що фермери кроплять поля, а від цього страждають бджоли. «Ото всі вони від отрути. Взяла нектар на покропленому полі і все», – показує лісовий пасічник на трупи комах біля вулика.

Поглянувши на пасіку Івана Івановича, відразу видно, що чоловік любить свою роботу. Він навіть коврові доріжки постелив між вуликами, запевняє – так зручніше, бо можна навіть в дощ ходити, обминувши болото. Тут і рамки висять біля вуликів, щоб бджоли-втікачки разом із маткою могли на них «поселитися» і вода, для того, щоб комахи могли втамувати спрагу.

Здавалося б, робота не «пильна», ходи собі і викачуй мед, але так тільки здається, бо для того, щоб отримати результат, потрібно докласти чимало зусиль.

«Я вже не робив ніде, тільки своє пасікою займався. Але минулої весни сюди перевезли пасіку, а пасічника не знайшли, то мене попросили. Ця пасіка вже зроїлася, була в поганому стані. Одним словом – за пасікою треба дивитися, бо то такі дівчата, що вони інакше не люблять.  От вони і повтікали і порозроювалися, поки я довів її до толку, в робочий стан, то трохи часу минуло», – ділиться бджоляр.

«Тут треба робити і неабияк, їх треба любити, бо якщо тяп-ляп, то так не буде. Дехто думає: «Що там ті бджоли, носять мед, та й носять», але яких то зусиль треба прикласти», – додає чоловік.

Перший вулик від дідів, а перший рій – від Бога

На переконання Івана Онищука, пасіка без доброго пасічника страждає, бо тільки в навколишніх селах може пригадати кілька випадків, коли після смерті пасічника, зникала і сама пасіка.

Окрім своєї роботи, він ще й вдома має 20 бджолосімей. Не зважаючи на свій багаторічний стаж роботи у цьому важкому і такому солодкому, як здавалося б ремеслі, він і досі пам’ятає свій перший вулик і рій.

«Після армії, я приїхав додому до тещі в село Садівські Дубини. Бачу, що в садку вулик стоїть старенький, напевно лишився від діда. Я зацікавився, згадав, як в дитинстві за бджолами доглядав, підшаманив його трошки. Там ще навіть там вощина була, стара-стара, але ще була. То я того вулика так і залишив, думаю, колись може візьму роя. Може то так Бог дає , але я одного разу приходжу, а там бджоли – рій прилетів», – з посмішкою пригадує досвідчений пасічник.

« Я кажу до тестя: Дайте мені якісь дошки, я зроблю вулика. Тоді ще ніколи не робив сам вулика, але поміряв старого і зробив. І він в мене ще до сих пір є на домашній пасіці», – додає Іван Онищук.

Від меду до … колива

Були в практиці і небезпечні випадки, коли довелося кілька місяців лежати в лікарні. Бджоляр поставив пастки в лісі і туди потрапив рій.

«Ми чотирьохметрову драбину поставили, потім я ще просто по дереву ліз, зняв рій, заніс на пасіку, і хотів знову вчепити пастку на дерево, але полетів донизу. Десь не на ту гілку став. Поламав позвоночника і ціле літо пролежав в лікарні. Коли прийшли мене провідувати хлопці, з якими співаємо в хорі, то казали: «Що Іванович, або мед, або коливо?» По суті так могло і бути», – з посмішкою згадує чоловік про страшну пригоду.

Загалом, до своєї роботи цей чоловік ставиться по-особливому, з трепетом. Він має свої погляди на відносини з бджолами: «То є клопітка робота. Хто думає, що мед і ложкою, то це не правильно. Тут купа роботи, а основне – їх треба любити. Без любові до бджіл нема чого йти і нема чого робити на пасіці. То така трудолюбива  комашка, яка любить, щоб до неї зверталися по-людськи і з любов’ю, тоді вони і до тебе будуть відповідно ставитися».

P.S. Вже по дорозі додому, пасічник показав мені і особливий лікувальний будиночок. Справа в тому, що дехто вважає, що бджоли можуть лікувати навіть…. своїми «розмовами». Цей лікувальний будиночок побудований на вулику, над яким – ліжко-лежак. Бджоли живуть повноцінним життям, а той, хто відпочиває в будиночку – оздоровлюється. А ще, тут неймовірний запах меду, пилку, бджолиної отрути, прополісу. Кажуть, що це заспокоює нервову систему, нормалізує кров’яний тиск, стабілізує психоемоційний стан, стимулює роботу серця.

Отака вона багатогранна – «волинська Швейцарія», бо ж тут не лише неймовірно красива природа, а й свій, окремий, бджолиний світ

Андрій ПЕТРУШКО