Про це йдеться в указі Президента України Петра Порошенко.

Відтак,за особисту мужність і високий професіоналізм,виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України,вірність військовій присязі Президент постановив в органах і підрозділах Міністерства внутрішніх справ Українин агородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня:

ЛЯШУКА Максима Володимировича (посмертно) — лейтенанта міліції;

ПОМІНКЕВИЧА Сергія Петровича (посмертно) — рядового міліції;

ШОЛУХУ Віктора Григоровича (посмертно) — сержанта міліції.

«ВП» нагадує про спогади бойових побратимів про загиблих бійців «Світязю»:

ВОЇН СВІТЛА

Максим Ляшук став одним із перших добровольців,які поповнили лави «Світязю». Його вибір був зважений та рішучий. Адже йому двічі судилося одягнути міліцейську форму. Вдруге – і в останнє…

Розповідаючи про загиблого командира взводу №2 роти «Світязь» лейтенанта міліції Максима Ляшука,Ігор поділився незнаними сторінками його життєпису. Отримавши травму в підрозділі УБОЗ «Сокіл»,де він працював,юнак ще проходив довгу реабілітацію,однак здоров’я не дозволяло повноцінно виконувати службові обов’язки. Тому після служби в ОВС став вчителем. Любив працювати з дітьми,ходив з ними в походи:

– Воїн світла – це наш Максим,наш «Яр». Був надзвичайно дисциплінованим та авторитетним міліціонером. Можу сказати,що він – правильний міліціонер: діяв по честі,по совісті,по справедливості. Він творив Революцію гідності своїми руками: був на Майдані. Завжди відповідальний,рішучий,сміливий,справжній патріот.

Він,як і решта наших колег-побратимів,власною кров’ю прописав сторінку в історії боротьби українців за незалежність. Максим став би гідною основою для нової реформованої міліції.

Коли бійці проходили підготовку перед від’їздом на Схід,«Яр» ділився своїми знаннями,які отримав за роки служби в ОВС. Вчив багатьох елементарних речей – правильно тримати зброю,звільняти захоплені об’єкти,захоплювати заручників. Про сім’ю говорив мало,але із надзвичайною теплотою. Часто переглядав сімейні фото у своєму мобільному телефоні.

Вдома коханого чоловіка не дочекалася молода дружина. Без батьківського плеча назавжди залишився син Матвій…

ПРАВООХОРОНЕЦЬ – У ДУШІ

Серед тих,хто віддав своє життя за вільну Україну,були і досвідчені правоохоронці,і прості хлопці. Ніколи не загояться рани від непоправної втрати у рідних,близьких колег міліціонера взводу №1 Віктора Шолухи. Його жертва ніколи не буде марною.

Період боротьби бійців «Світязю» у боях за Ясинувату та Іловайськ був доволі стислим. Лишень 20 днів на східних рубежах,але тривожних спогадів вистачить на все життя. Про таких,як «Шериф»,колегам хочеться згадувати і довго говорити. Простота,невимушеність у спілкуванні відкритість серця,життєлюбство – цей ряд його якостей був нескінченний. Досі колеги згадують його як завзятого бійця,щиру,трудолюбиву людину. Віктор любив роботу,якою все життя жив,любив техніку,з нею він був на «ти».

– Віктор,як професійний водій,від початку нашого відрядження на схід працював із добровольцями батальйону «Миротворець». Згодом у «зеленому коридорі» я потім побачив його обстріляний автобус. Лобове скло було пошите автоматною чергою,а задня частина автобуса була пошкоджена «ПТУРами»,поряд працював БТР,лежали мертві. Віктора серед них не було. У мене ще довгий час жевріла надія,що він врятувався: можливо,у полоні і подасть про себе звістку. На жаль … Як він загинув,ніхто не знає,- згадує Ігор.

Він не міг пройти повз,не міг залишитися осторонь. У рядовогоШолухи попереду було ціле життя,довга стежина сімейного щастя,але не судилося. Замість полону Віктор обрав героїчну смерть…

ВІРНИЙ ПРИСЯЗІ МІЛІЦІОНЕР

Поранену пам`ять,змучену жахіттями нічних сновидінь тих співробітників,які повернулися,вилікувати неможливо. Іловайський жах не стерти з життя кнопкою на клавіатурі. Однак колеги максимально зберегли у своїх спогадах образ дисциплінованого та небагатослівного міліціонера взводу №1 Сергія Помінкевича («Чех»). Врятуватися,визволити,допомогти – ці якості відрізняли його з-поміж усіх бійців роти.

За словами бойових побратимів,мужній правоохоронець дуже відповідально ставився до виконання службових обов’язків та наказів,був надзвичайно відважним і рішучим. Завжди готовий підтримати побратимів. З таким колегою не було страшно на війні. З ним – хоч у бій,хоч у розвідку.

– Останнє,що виразно пам’ятаю ,– це нічний обстріл школи у Іловайську. Не було світла,лише спалахи освічували темні руїни закладу,де колись навчалися діти. Навпроти мене сиділи Маляревський та Сергій,час від часу я бачив їхні освітлені залпами обличчя. Тоді Маляревський сказав: «Таке відчуття,що ми в іншій реальності»,на що Сергій відповів: «Я ніколи не подумав би,що за кілька днів міг потрапити у таке пекло. Ніколи б не міг подумати,що це пекло буде на нашій землі». Ці слова назавжди викарбувалися у моїй пам’яті,- пригадує міліціонер.

Ніхто не скаже рідним,за яких обставин загинув «Чех»,але можна сказати одне – він поліг смертю хоробрих.

Дружина втратила останню надію на повернення додому чоловіка. Зі східного фронту не дочекалися батька донечки – 1-річна Марта та 4-річна Юлія…

Іловайський коридор став для кожного із них своєю страшною трагедією – недоспіваною піснею,незавершеною справою,розстріляним коханням,обірваним сімейним щастям… Вони покинули це життя на полі страшних втрат,але – непрограноїбитви…

Герої – серед нас. Вічна слава та пам’ять нашим побратимам!