Він був особистістю, яка не вписується в «канонічні» стереотипи. Рідкісне, заглиблене в архаїку   ім’я  Полікарп. Талант журналіста, керівника найвпливовішого на Волині газетного видання. А водночас –  і письменника-документаліста, дослідника, начебто замовних партапаратною машиною проблем, який  зумів сказати неочікувану правду. Надзвичайно сильний, вольовий характер, що поєднувався зі здатністю  зрозуміти «маленьку» людину. Чи не тому відмовлявся від гучних і злачних обкомівських посад?  Зрештою, на багато «чому» вже так і не вдасться відповісти. Адже  це  міг зробити тільки він,  Полікарп Шафета.

На моє  традиційне «І то треба Вам, Полікарпе Гервасійовичу, вдосвіта призначати  комусь у парку побачення»,  він теж віджартовувався: «Я ж не просто бігаю  щоранку. Я ще й ламаю голову – чи то наздоганяю майбутнє, чи тікаю від минулого. Хоча від себе і від того, з чим не розминутися, не втечеш». Та посмішка  була з тінню печалі, наче віщуючи-попереджаючи, що неминуче – зовсім поряд.

Його життєвий шлях розпочався 27 грудня 1935 року в селі Дубове  (Дубова) Ковельського району.  Фахову освіту Полікарп Шафета здобув у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Впродовж 1971 – 1996 років йому, одному з найяскравіших журналістів і письменників-публіцистів, довелося бути головним редактором  найтиражнішої газети Волинської області. Як зазначала  Надія Троневич, дослідниця творчості та життєпису видатного краянина,  «з іменем Полікарпа Гервасійовича Шафети пов’язана ціла епоха у волинській журналістиці. На Волині він створив практичний університет журналістики».

З-під пера Полікарпа Шафети побачили світ книги художньо-документальної прози та публіцистики. Якщо значна частина з них вписувалася  в алгоритм  «розвінчувань» у стилі  Ярослава Галана, то останні стали  справді виявом  непересічного таланту. Передовсім – «Обком очима редактора», «Вбивство міністра Пєрацького»,  «Пістолет від Бандери»,  «Щоденник без цензури». Подальші творчі задуми письменника-документаліста  перервала раптова смерть 27 листопада 1996 року.  Згідно з заповіддю, вічний спочинок він знайшов у рідному селі.

Тож спробуймо  озирнутися у пам’ять, аби подумки зустрітися з цим рішучим, запальним, неординарним чоловіком.  Чомусь передовсім  зринає  січень 1996-го. Забілені  снігопадом крони дерев – зимова казка. Пречисте сяйво снігу… На Маланку, коли зазвичай святкується Щедрий вечір і християни східного обряду зустрічають  новий рік  за старим календарем, у Житомирі завершилася  нарада редакторів регіональних ЗМІ. У дійстві брали участь і півтора десятка волинян. У тому числі, звісно, й Полікарп Шафета – головний редактор провідного обласного  видання.  Кілька днів і вечорів спілкування у невимушеній  обстановці (з дебатами, суперечками, пошуками спільної позиції) зріднили волинське журналістське товариство. Здавалося, після щедрого застілля, організованого на прощання для волинян першим заступником  голови Житомирської облдержадміністрації, який опікувався суто нашою делегацією, можна було, стуливши  повіки, слухати сонне буркотіння двигуна  архаїчного «пазика». Тим паче, що  за кілька годин –  Багатий вечір,  що ввібрав у себе  й зустріч старого нового року, й згадуваного  свята Маланки – народний язичний театр за участю «перебиранців».

Здавалося, потрібно було поспішати, тим паче, що вже сутеніло.  А Полікарп Гервасійович задумливо вбирає у свій погляд неймовірну казку зимових пейзажів і раптово просить водія спинитися хоча б на півгодини.  «Публіка» здивована, двійко жінок-редакторів (у тому числі – світлої пам’яті Галина Нецько, яка тоді очолювала районку  в Ківерцях) обурюються. Та його  владний голос відлунює лагідною  журою, ледь-ледь зігрітою  посмішкою: щоб встигнути, не варто поспішати. Відтак просить мене («ти ж мій боржник, сам казав, що я врятував тебе від першого всенародно обраного Президента»), якщо зможу, розвести багаття. За кілька хвилин ми  вже гріємо долоні, хтось тихо щедрує. І ніхто не здогадується, що  в Шафети вже не буде наступного   щедрого надвечір’я.

До речі, з приводу порятунку. Знову ж таки цей епізод майже задокументалізувала пам’ять.  Це було  11 листопада  1994 року, на  межі Рівненщини та Волині. Там зустрічали   Леоніда Кравчука, який, втративши пост Глави  держави,  перебував уже в опалі, однак вирішив на запрошення громадських структур відвідати Луцьк. Тож і кількісно компанія «зустрічальників», здається, вписувалася в  десятку. Двоє представників  влади з  «титулами» заступників  (від обласної  – Петро Онищук, від міської – Святослав Кравчук), ще троє-четверо якихось «діячів місцевого розливу». А від ЗМІ – Полікарп Шафета   та Микола Зінчук (обидва – світлої пам’яті головний редактор  і фотокор «Волині»)  й нині  сущий автор цих рядків, який  тоді репрезентував газету «Народна трибуна». Після привітань  усміхнений Кравчук трішки бравурно запропонував    журналістам: «Ну то запитуйте». Полікарп Шафета злегка підштовхнув мене: «Давай!»

Вмикаю диктофон.  А після  цього пропоную відповісти на начебто тривіальне «подвійне» запитання: «Шановний Леоніде Макаровичу, чому Ви, будучи Президентом України, підписали Закон про дострокові вибори Глави    держави, не маючи необхідної підтримки конституційної більшості парламенту?  І друге: Ви погоджуєтеся, що результати другого туру президентських виборів визначилися за сталінським принципом, коли не важливо, як голосують, а має значення, як підраховують голоси?».

Не сумніваюся, такі чи подібні запитання неодноразово вже чув перший всенародно обраний Президент,  і вони для нього не могли бути несподіванкою. Але обличчя Леоніда Кравчука раптом блідніє, а відтак багряніє.  Екс-Президент вибухає гнівом, засипаючи запитаннями: «А ти  не знав, що та людина готова була залити Україну кров’ю? Ти не знав, хто за ним стоїть? Не знав, що мені наплювати на всі свої пости, а головне – щоб була держава?» Кавалькада  запитань… На якість із них відповідаю: «Ні». А тим  часом Кравчук, гнівно розмахуючи руками,  уже поряд. І в цю мить між нами стає Шафета: «Льоня,  Льоня, спокійно…». Виявляється,  вони були на «ти», приятелювали. Під час виборчої кампанії 1994-го  головред «Волині»  був довіреною особою кандидата у Президенти Леоніда Кравчука. Тож, зрозуміло, гнів Леоніда Макаровича після цього  поступово пригас, автор ж цих рядків так і не став мішенню для боксерського удару першого Президента. Утім, ця ситуація мала відтак цікаве продовження. Але це вже інша історія.

Згадуючи Полікарпа Гервасійовича, підкреслю: наші стосунки ніколи не допускалися до рівня фамільярності. Я, не сприймаючи низки його  світоглядних позицій, ніколи не приховував щирої   поваги до   цієї  неординарної  людини. Незважаючи на те, що між редакціями «Волині» та «Народної трибуни»  (де судилося працювати автору цих рядків) іноді виникали тертя. Кілька разів мені  головний редактор, світлої пам’яті Іван Корсак доручав вести перемовини і з Полікарпом Шафетою, і з його заступником  (теж світлої пам’яті Cтепаном Сачуком), аби обидві редакції «не стали на стежку війни». Богові  дякувати, незважаючи на кілька  прикрих епізодів,  за великим рахунком, цього й не сталося.

Він, намагаючись залишатися собою, все-таки  зумів був чужим серед своїх чи тих, кого слід було називати своїми. Пропозицію стати секретарем, другим секретарем обкому відкинув. Принципово не подавав руки чоловікові, який свого часу був прокурором Волинської області. «Той мерзотник після війни  не просто працював у НКВД. Він  для тих, кого заганяли в товарняк та вивозили в Сибір, придумав «допомогу». Голодним приносив солоні оселедці. А коли ті просили води, відповідав: «Подыхайте, сволочи», – пояснював Шафета.   Незважаючи на «викручування рук», він не підписав  пасквіля, в якому земляки за вердиктом згори «топталися» по  нині вже світлої пам’яті Євгенові  Сверстюку…

Під завісу свого життєвого шляху якось віджартовувався Полікарп Гервасійович: «Хочеш, скажу тобі про свою найсуттєвішу помилку як редактора». Я, звісно, віднікувався: навіщо зазирати у в сокровенне, в таїну. Але той продовжував: «Дурницю  я зробив, послухавши догідливих порадників, що треба  редакції перейти з Винниченка, 2  до колишнього  обкому». Від мене у відповідь звучало відносно делікатне заперечення. Мовляв,   «нічого поганого,   працювати поряд з викладачами та студентами університету, – чудесно. Нема часу на старість». Як і зазвичай, у  перші секунди будь-яке заперечення  обурювало Шафету, але, за яку хвильку другу,   в очах сяяло життєдайне  проміння. Як  у випадку, коли на  його запитання щодо моєї оцінки того, що «Волинь» – незалежне  видання, я  стверджував, мовляв  така дефініція – максималізм, оскільки  будь-яка структура чи людина – залежні: від набутого досвіду, традицій, зрештою – совісті.

До слова, в будинок  тоді ще не колишнього обкому КПУ  «Радянська Волинь» (першого слова газета позбудеться після проголошення Незалежності) переселилася,  коли Радянський Союз уже дихав на ладан,  а табу  на критику компартійних структур фактично  було знято. Тож Полікарп Гервасійович, який і так добре знав всі нюанси обкомівського   життя,  отримав можливість вивчити ситуацію ще скрупульозніще.  Навіщо? Щоб  про це розповісти широкому читацькому загалу, оскільки правда – шанс на те, що минуле (у гірших своїх виявах) не повториться. Відтак і 1993 року побачила  у Луцьку світ його книга «Обком очима редактора». Вона (чесна, відверта, почасти іронічна та гостра в авторських  оцінках) – намагання зрозуміти сутність реалій, підтекст подій, що були неминучими.  Аби відчути цей витворений (відтворений) у контексті спогадів, роздумів, щоденникових нотаток художньо-документальний  світ, процитуємо фрагмент згадуваної книги:

«Коли Лазорко став нарешті першим секретарем обкому партії, деякі його земляки заздрісно прицмокували:

-Ти дивись, куди Іван вибрехався…

Я, іронізуючи над їхнім примітивним розумінням теперішніх подій, пустив у хід дотепну примовку:

-На страже большевизма зорко

Стоит тепер Иван Лазорко.

Але волинський не привозний партійний генерал недовго крутив керівне кермо, яке вже погано слухалося і раз-у-раз заклинювало. Мені чомусь здається,  що західникам стали віддавати партійні посади невипадково. Коли партія під погордливою й постійною загрозою застосування кари упевнено претендувала на «керівну і спрямовуючу силу», нагородою за що було не тільки  задоволення будь-яких амбіцій, але й недоступні народові розкоші, тоді «місцеві»  були під ковпаком недовір’я і підозрілості».

Але, з Вашого дозволу, читачу, знову  повернемося  до спогадів автора цих рядків про світлої пам’яті  Полікарпа Шафету.  Якось він (ми пили каву під пальмою – у буквальному розумінні –  в у кабінеті головного редактора «Волині»)  з сумним  відтінком  у голосі запитав:  «А знаєш, чому я «розвінчував» повстанців?» Не дочекавшись відповіді, продовжував: «Не тільки тому, що ти думаєш. Я хотів, щоб знали, хто такі  насправді Бандера та його соратники. Думаєш,  мене дуже цікавила доля польського українофоба Пєрацького?  Ні, я хотів сказати правду про тих, хто не змирився з окупантом. Я нагадував, що чекає, врешті-решт,  на кожного ката українського народу: чи той сидить у Москві, чи у Варшаві».

До слова, перечитуючи  під час підготовки цієї публікації  Шафетин «Пістолет від Бандери» ловлю себе на думці, скільки не зумів відчути, усвідомити під час першого прочитання книги. Адже, виявляється,  польський режим у тридцятих роках  виглядав  таким же антидемократичним, як  німецький. Пишучи  художню правду  про польський політикум, зациклений на українофобії, Полікарп Шафета намагається деталізувати навіть хронологічні рамки та  факти. Водночас він пропонує читачеві низку особистісних трагедій, які фактично були запрограмовані  (стали наслідком, відповіддю), за висновком польського журналу «Обличчя дня»,  «асиміляції і звірячої експлуатації підкорених народів». 15 червня 1934 року міністр внутрішніх справ Броніслав Пєрацький «починав нараду в доброму настрої. Нещодавно завершився візит Геббельса в Польщу, який дуже сподобався Пілсудському. І   Пєрацький  розумів, звичайно, що у цьому є заслуга і його міністерства, яке останнім часом  так часто критикували  за все ще невтихомирений тероризм в країні». Та навряд чи  цей шовініст  міг відчути, що вже лічені години до завершення його  життєвого шляху. Вбивство Пєрацького на вулиці Фоксаль,3, де згодом буде  Будинок  журналіста і ресторан  «Фоксаль», звершить Гриць Мацейко, якому Степан  Бандера віддав пістолет.

До речі, у ході секційного заняття з національних проблем   під час з’їзд КПУ влітку 1990 року на адресу Полікарпа  Шефети  прозвучав закид від двох секретарів райкомів партії з Івано-Франківської  області:  «Навіщо ви опублікували автобіографію Бандери та ще й з портретом? Героя хочете з нього зробити?» І знаєте що він  відповів цьому компартійпартійному  прикарпатському дуету? «А  треба і про нього знати правду», –  замість виправдання  (хоч   принципово  ніколи не підтримував так званих силових акцій з будь-якого боку) пояснив Полікарп Гервасійович. При цьому, розповідаючи у вище згадуваній книзі  про судовий  процес  у Львові  (після вбивства радянського консула) в червні 1936 року, він цитує виступ Степана  Бандери. Це констанція – як екскурс у минувшину та візія у прийдешнє:  «…коли йдеться про Україну,  то Польща  з Москвою завжди погодиться». Хіба  нинішні реалії в цьому не переконують? Тим не менше, завершенням політичного детективу «Пістолет від Бандери» став афоризм: «Мертвим  – честь, живим – пересторога!»

Полікарп  Шафета не вміщається в «прокрустове ложе» тих чи інших «ярликів». Коли його не стало, на робочому столі залишилися недовершеними  два рукописи, де  б, очевидно,  це яскраве «Я» з Великої літери  виявило себе   вкотре несподівано. Однак… Земні шляхи неодмінно завершується. Правда, після цього іноді  розпочинається дорога повернення, адже, як пророче мовив Тарас  Шевченко, «не вмирає душа наша, не вмирає воля».  Ця аксіома стосується і світлої пам’яті  Полікара Шафети.

А як його розуміння  трагідраматичної сутності минувшини та сьогодення й настанова прийдешнім  поколінням українців може слугувати  констатація-одкровення з книги «Обком очима редактора»: «Ця моя книжка  не стільки сповідь, скільки попередження про трагізм  непотрібної людям праці.  Ця моя книжка – оптимістична мрія…  Мрія про той час, коли життєвий успіх людини не залежатиме від її приналежності до тієї чи іншої партії, коли ніхто не питатиме, ти «білий», «червоний», «рябий» чи «зелений»,  коли совість і механізми демократії втримуватимуть у повсякденному  житті загальнолюдські цінності,  коли люди перестануть точити ножі, а вмітимуть сіяти жито і знатимуть дорогу до храму».

Віктор Вербич