…Хто 8,а хто 9 травня,але ми знову підемо до меморіалів Слави,покладемо букети весняних квітів до підніжжя пам`ятників і братських могил,віддаючи шану загиблим. Для когось та війна є Великою Вітчизняною,для інших — Другою світовою,а ще для когось — це просто війна: жахлива,жорстока,тривала,що принесла розруху,кров та сльози в усю Європу. Понад сім десятиліть відділяє нас від того дня і року,коли гітлерівська Німеччина капітулювала і над травневою землею пролунав салют Перемоги. Європа вже давно загоїла рани — і на землі,і в душі,нанесені тією війною. І лише Україна ще й досі воює…
Сім десятиліть безпам’ятства
Кілька днів тому йшла мимо Луцького медколеджу,де зібралася жменька людей у військових одностроях та цивільні. Це родина і друзі фельдшера батальйону особливого призначення «Світязь» Олександра Сивого прийшли вшанувати його пам`ять: 23-річний доброволець загинув 29 серпня 2014 року під Іловайськом під час виходу з котла через так званий «зелений коридор разом із добровольчими батальйонами та військовими колонами. На стіні навчального закладу,де навчався хлопець,з’явилася меморіальна дошка на його честь. Плакала гірко двоюрідна сестричка Сашка,розповідаючи про брата,ледь стримувала сльози його наречена. На літо 2016 вони планували своє весілля…
Трохи далі на цій же стіні — ще одна меморіальна скромна дошка,до якої чиясь рука теж поклала букет троянд. Цей шматочок граніту із написом нагадує нам про двох інших синів України,дата смерті яких — 1945 рік. В’ячеслава Новосада,надрайонного провідника УПА по Сенкевичівському і Горохівському районах,і його побратима Антона Мельничука,публічно повісили «славні» попередники російського КДБ-ФСБ на площі біля ринку за кілька місяців до великої Перемоги. Що спільного між цими трьома прізвищами і хлопчачими долями з різних епох? Сашко Сивий навчався тут,у медколеджі,а неподалік цього місця колись була ринкова площа,на якій В’ячеслав та Антон прийняли свою мученицьку смерть. А ще єднають цих українських хлопців,майже ровесників,їхні убивці,які і тоді,і тепер прийшли в Україну з мечем із Росії. Імена страчених хлопців ми дізналися,завдячуючи відомому волинському історику Володимиру Дмитруку (на жаль,вже покійному). Його дослідження тривало 15 років,захопивши ще радянські часи. І коли ми говорили з ним,пан Володимир найбільше жалкував,що не встиг зустрітися з мамою В`ячеслава Новосада. Десь на півроку запізнився,бо померла вона в 1998-му. Жила в Берестечку під іншим прізвищем,їй сказали,що хтось іде слідами хлопців,а свій чи чужий — не знала. Та навіть ті,хто погоджувався щось розповідати,ставили умову — не називати прізвищ,таким живучим був страх. Антона Мельничука та В’ячеслава Новосада засудили до вищої міри покарання — повішення за «зраду Батьківщини та за організаційну діяльність,спрямовану проти радянської влади». Вирок був приведений до виконання о 13.30 18 січня 1945 року вЛуцьку (за іншими даними 7 січня).
Дивлюся на цю площу,уявляю дві шибениці на тлі замкових мурів — і мороз по шкірі пробігає…Дві криті вантажівки під’їхали,буди відкрилися,і люди побачили двох молодих хлопців,босих і в самих сорочках,з табличками на грудях. Їм накинули петлі на шиї,і машини майже одночасно рушили з місця. Одна з мотузок раптом тріснула під вагою тіла вішальника,і він упав на замерзлу землю. Скориставшись розгубленістю катів,він устиг піднятися з колін на ноги і вигукнути щось у натовп. Його знову заштовхали в петлю,і авто знову поїхало вперед. Та мотузка обірвалася вдруге. Натовп охнув. Уже мертвим нещасного втретє запхали у зашморг. Цього вечора у православних домівках люди святкували голодну кутю. Це був вечір перед Водохрещами 1945 року. Ще три дні й три ночі два тіла на шибениці під посиленою охороною енкаведистів наводили жах на Луцьк і не тільки…
Чи багато лучан,які щодня ходять вулицями біля Старого ринку,знають про цю страту? Думаю,що ні. Якби мама В’ячеслава Новосада дожила до часу,коли в пам`ять про її сина встановлять меморіальну дошку — вона померла б щасливою,бо знала хоча б куди принести синові квітку. «Тіні шибениць не зникають» — написав Володимир Дмитрук ще задовго до початку подій на Донбасі,ніби передчуваючи,що чекає на Україну через її історичне безпам’ятство вже найближчим часом…
Жодну війну у білих рукавичках ще не вигравав ніхто
Ще одна зарубка в пам’яті,почута від мешканки села Боголюби Луцького району Лідії Іванівни Чмелюк. У вікопомному 1945 році її,17-річне дівчисько,відправили по етапах на 15 літ каторги. Була в’язнем Кінгіру (табір у Казахстані,де у 1954 році відбулося найбільше повстання в`язнів). А про те,що зробили з її двоюрідним братом Володею ,вона дізналася зі слів мами та місцевих мешканців,бо вже була тоді в тюрмі….В один із днів 1946-го у вікно до Володимира Стельмащука постукали. Він був єдиним із всієї великої родини,хто вцілів: батько згинув у Луцькій тюрмі,одна сестра загинула в УПА,двох сестер та матір засудили та вивезли на Сибір. Володьці тітка казала: «Тікай з села,бо згинеш і ти». А він усе віднікувався: «Тьотко,моя душа чиста,і мені нема чого боятися». Та прийшли і по його душу: «Хазяїн,відкривай,свої!». Переговоривши щось на вулиці,Володю прив`язали до черешні. Потім вивели з хати його дружину Галю і 14-річну доньку Мар`янку. І на очах чоловіка почали відрубувати у них руки,ноги,голови і складати як хмиз на багаття. Розпалили вогнище… Після цього чоловіка прив`язали до воза і погнали до Боголюбського лісу. Десь там його добили і закопали.
— Моя мама останки Галі та Мар`янки зібрала і поховала на сільському кладовищі. А тіло брата ми й досі не знайшли. Шукали-шукали,щоб поховати по-людськи. Як катували людей ці катюги із спецгрупи Федорова,перевдягаючись у повстанців! Скільки людей згинуло безслідно ось так,як наш Володя. І ніхто з тих убивць не спокутував свій злочин. Тепер вони ветерани,і пенсії отримують не такі,як ми,політв`язні та прості люди. Ніхто їх не судив,як судили нас,сімнадцятирічних. Як,скажіть,з такою несправедливістю жити? — питала пані Ліда,яка вже відійшла у вічність,так і не дочекавшись справедливості від своєї,вже української держави.
Не знаю,які пенсії та пільги,які нагороди у тих,хто палив на вогнищі Галю і Мар`янку,і чи ще ходять вони на паради Перемоги. Мене інше цікавить: як вони жили з цим все своє життя?
…Пройшло сімдесят років — а в принципі нічого не змінилося. Українські хлопці сьогодні знову гинуть від рук російських запроданців і заброд. Від російської зброї,зробленої з «великою братською любов’ю». Гинуть у котлах,у «зелених коридорах»,у катівнях ДНР і ЛНР,як і сімдесят літ тому гинули: хто на фронті,хто у криївках УПА,хто в Сибіру у тюрмах і на ударних будовах. І знову солдатські матері,почорнілі від горя й чекання,розшукують безіменні могили своїх синів,зниклих безвісти у кровожерливій пащі новітньої війни,названій гібридною. Чи до свят нам нині? І з ким святкувати? З тими,які щодня ешелонами шлють на нашу землю смерть? Дивує інше: навіть тисячі солдатських могил,тисячі вдів і сиріт,сотні безвісти зниклих все одно ще не відкрили очі багатьом українцям на цю війну,яку сором’язливо політики називають АТО. Вчителька з Любомльського району,з якою познайомилася біля стели загиблих волинян біля Луцького собору,розповіла,як їхній священик відмовився благословляти волонтерів на збір продуктів для наших хлопців на Сході. Бо вони чинять гріх,убиваючи. А батюшка з сусіднього села волонтерів благословив. Так убивають чи захищають наші воїни ? Якщо ця церква весь час молиться за воїнів,то за чиїх,якщо українські вбивають? Якщо вони вбивці,то хто воїни? Якщо вони все ж таки воїни — то чому не можна благословляти волонтерів для допомоги їм? А російські найманці — герої чи вбивці? І чому Путін продовжує слати зброю на Донбас,а церква наша мовчить,і патріарх начебто й нашої церкви — як у рот води набрав? Якщо кожен відповість собі на ці питання,тоді не виникатиме інше : «За що ми там стоїмо?» Стоїмо,щоб вижити й зберегтися як нація. І треба згадати,нарешті,що жодну війну у білих рукавичках ще не вигравав ніхто,що не буває напівворогів,напівжерт,напіввдів,напівсиріт. Це мають зрозуміти всі,особливо ті,хто так любить Україну й набиває кишені на ній,хто везе сьогодні до Москви продавати волинську телятинку або заробляє на нову машину на будовах Підмосков’я чи Петербурга. Ці гроші не просто пахнуть. На них ще і кров наших воїнів,які не заховалися за чужі спини,не втекли від мобілізації,а залишилися до останнього воїнами-захисниками. Вічна пам’ять солдатам воєн,які не приходили і не приходять завойовниками на чужу землю. Слава героям!