«Кожен із нас несе свій хрест, – казав світлої пам’яті Микола Панасюк. А відтак уточнював: – У кожного із нас своя дорога до Істини». Ця констатація – і є своєрідною проекцією на його життя та творчість. На  гаразджівському крутосхилі, звідки (нині це вулиця Шевченка)  розпочався  у батьківській хаті (нині це будинок № 6)  земний шлях майбутнього письменника,  автора унікальних епічних полотен, і прощалися з ним 6 квітня 2018-го. Микола Панасюк іще встиг  13 березня зустріти своє сімдесятип’яліття, а відтак, після чергового інсульту, відійшов у засвіти 5 квітня.

Нині  усвідомлюю, чому на мій запитальний  докір «Миколо Володимировичу, навіщо Ви так гнали коней і поспішали з виданням другої книги роману «Я – Іван Франко?», він відповів мовчазною сумовитою усмішкою.  Письменник, нерідко різко-категоричний,  конфліктний, не вважав за доцільне пояснювати, виправдовуватися, що, мовляв,  друга книга  не гірша  за першу, високо оцінену  і  майстрами художнього слова,  й філософами, й політиками. А головне – читачами. Та ще й якими: тими, хто зі зброєю в руках фактично вирятовує зараз українську національну гідність, боронячи державу від російського окупанта. Можливо, Микола Панасюк так поспішав із виданням  другого тому епічного полотна про Івана Франка,  бо  відчував, що мусить встигнути, оскільки вічність уже обдавала своїм небесним холодом. Тож і працював, не щадячи себе, нерідко  відводячи для сну по чотири години на добу.

Прошкуючи рідною Панасюковою вулицею у його селі зараз носить ім’я  Шевченка, пригадуєш максиму Тараса Григоровича: «У кожного – своя доля і свій шлях широкий».  Вона, безумовно, – й узагальнена сутність  життєвих мандрів (з болісними втратами та унікальними творчими набутками,  з падіннями та злетами, з безперервними шуканнями  та сумнівами) Миколи Володимировича.  Його дорога до слова – вкрай непроста, «нашарована»  досвідом, який нерідко означений крилом трагедії (переніс втрату єдиного сина, відтак  – дружини). Зрештою, його  перші свідомі кроки після завершення навчання у Луцькій середній школі №3, теж, здавалося, не наближали, а радше віддаляли від літератури.  Микола Панасюк   працює «чорноробом» у рідній Гаразджі, навчається в Білоцерківському сільськогосподарському інституті (здобуває фах лікаря-ветеринара), служить у війську.  А згодом – робота за спеціальністю на Рівненщині та на Волині, завідування ветеринарною лікарнею, випробування   посадами  в  обласному управлінні сільського господарства,  у Луцькому райкомі профспілки працівників  сільського господарства…

Він тривалий час із дружиною та сином мешкав у Торчині (поряд із автостанцією,  навпроти поштового відділення), де став своїм жителів цього містечка. Власне, там і відбулося  остаточне  «перевтілення»  Миколи Панасюка (по завершенню студій   на факультеті журналістики у Вищій партійній школі при ЦК КПУ) у письменника та  газетяра.  Його книги прози «Крутіж» (1984) та «Терпкий смак істини» (1988) стали всеукраїнським літературним явищем.  Як писав про  Миколу Панасюка світлої пам’яті професор  Олександр Рисак, «він прийшов у літературу якось несподівано, але впевнено, виявивши себе оригінальним майстром, неординарною особистістю, яка подекуди і не зовсім   зручна у спілкуванні,  нерідко запальна,  темпераментна, але справедлива й безкомпромісна  в обстоюванні свого ідеалу».  А  Шевченківський лауреат  Олександр Сизоненко не приховував захоплення талантом  волинянина: «Художнє зростання радує і зміцнює віру в те, що в нашу прозу прийшов справжній майстер, бо з усією відповідальністю можна твердити,  що такого роману про сучасне село, його проблеми і людей ніхто з нас, відірваних від села, не напише… Маємо справу з істинно самобутнім письменником… Роман «Терпкий смак істини» можна віднести до серйозного набутку  Миколи Панасюка , а може,  й до  всієї нашої прози».  Тож 1989 року  уродженця Гаразджі було  «на ура» прийнято до лав Спілки письменників.

Але Микола Панасюк не був би собою, якби спинився у тихій, гармонійній гавані творчості. Ні, він із тих, кому (згідно з концептом Олександра Блока) «спокій тільки сниться». «І що, ти тепер скажеш, що я не вмію шукати пригоди на свою голову?» – якось він риторував  до автора цих рядків. На хвилі перебудови, коли дано старт не  так політичним бродінням, як пробудженню українського національного духу, Панасюк – у лавах першопрохідців Товариства  української мови, згодом – Народного Руху, «Меморіалу».  Він – у числі ініціаторів відновлення на Волині Української автокефальної православної церкви: постійно комунікуватиме  з єпископом Миколаєм (Грохом),  зустрічатиме Патріарха Мстислава (Скрипника), редагуватиме  газету «На Варті»  Луцького православного братства імені святого апостола Андрія Первозванного.  Відтак очолюватиме обласну структуру Української селянської демократичної партії, яку заснував Сергій Плачинда. Енергія  цієї невтомної людини, яка завше щодо кожної проблеми мала принципово власну думку,   іноді  (коли пробивалися нотки  непримиренної агресивності) здавалася буремним  дев’ятим емоційним валом. Нерідко доводилося чути категоричне (і частково правдиве) нарікання, що з Панасюком важко. Але, напевне, ще важче було самому Миколі Володимировичу, який вміщав у собі цей  океан почуттів та ідей.

У серпні-вересні 1990-го,  коли  нам судилося  спільно тягти  журналістського  «воза» в редакції «Народної  трибуни», доволі часто вирушали на роботу разом із Торчина.  В автобусі-«душогубці», де голці ніде було впасти і навіть найвитриваліші відчайдухи-пасажири терпляче помовкували, Миколі Панасюку вдавалося затівати не просто діалог, а диспут. З будь-якого  приводу. Зазвичай я, навіть висловлюючи категоричне заперечення, зберігав   відносний спокій. Але такої витримки вистачало від сили десь середини  дороги (орієнтовно – до села Шепель), і ми  «закипали» обоє. Згодом, вийшовши  на зупинці напроти Старого базару (Центрального ринку) мовчки прошкували, важко дихаючи, до тодішньої дієтичної їдальні, де для «умиротворння» замовляли по склянці чаю зі звіробою. Відтак наш діалог відбувався у цілком мирному, ба, навіть дружньому руслі. Якось Микола Володимирович, наче забувши про іронічний наліт розмови, пояснив-зізнався:  «Я весь час  навіть в уяві пишу. Всі, з  ким спілкуюся, – герої-антигерої моїх майбутніх книг. Ти – не виняток… То не «кип’ятися» і спробуй зрозуміти мене. Кожна хвилина, все життя – це тема».

Микола Панасюк направду   жив словом. Пригадую якесь засідання у великій залі «білого дому» на Київському майдані в Луцьку (коли він працював начальником обласного управління з питань преси). Я  дивувався: цей непоступливий чоловік, який  зазвичай ні перед ким не прогинався,   сумлінно занотовував  у товстелезний зошит  «розтікання мислію по древу» (точніше –  ідіотствування) якогось чиновника  «волинського розливу».  Зрештою, під час перерви,   кажу: «Не впізнаю Вас, Миколо Володимировичу…Отак по-учнівськи конспектувати цей «бред», так показово…».  Він, без нотки сарказму, якось знічено-дитинно  пояснює, що пише роман і  не має права гаяти й секунди. І показує  «Амбарную книгу», частина  рудуватих аркушів якої  вже змережена його розмашистим почерком.  Після цього ми тихо й трохи сумовито  всміхаємося.

Якими б непримиренними нерідко не виявлялися наші  дискусії,  автор цих рядків  зберігав і зберігає  у собі непоказний пієтет шанобливого ставлення  до майстра слова. Адже, завше пам’ятаючи про необхідність дистанції,  ніколи не сумнівався, що Микола Панасюк – унікальний талант. Його художнє мислення неповторно-оригінальне, глибинно-епічне ( він не з числа типових  письменників, які «перестрибують» у прозу після «злягання» з поезією, внаслідок чого ці письмена лірично-рефлексійні).   Панасюкові   романи та повісті – направду живі,  це перенесені на сторінки реальні долі, а не «висмоктаний із пальця» художній світ – «сон рябої кобили».  Інше питання, що нерідко авторські відступи (які можна назвати  дуже суб’єктивним зведенням порахунків з тими чи іншими «вершителями доль» і тих, хто такими себе уявляє на Волині)  відволікають увагу, знижуючи художню вартісність   цих прозових полотен. Але такий був стиль  життя Миколи Панасюка.  Таким, без намагання  зодягнутися в чужу маску, є він у своїй творчості.

Володимир Лис, один із найвизначніших майстрів слова сучасності,  роздумуючи про повість Миколи Панасюка «Німі дзвони», із захватом констатує: «Тут образ Матері твориться з такою драматичною майстерністю, виростає у таку яскраву і трагічну постать, яка уособлює цілий народ, зокрема його волинську гілку, на трагічному роздоріжжі  історії, що по-доброму позаздрити можна».    Чергове  свідчення того, що художні набутки волинянина – загальнонаціональне  явище,  –  ухвала   у 2001 році авторитетного  журі  Всеукраїнського незалежного літературного конкурсу «Коронація слова».  Тоді, на межі тисячоліть,  за роман «Біг» Микола Панасюк  став дипломантом.  Відтак, коли побачили світ (відповідно 2011 та 2012 року) книги «Пізні сльози» та «Царство болю» із дилогії «Останнє зло»,  деякі літературознавці, наче підбиваючи підсумки,  були схильні вважати, що йдеться про творчу вершину письменника. Та  тільки не він сам. Тож вершина була попереду. І її  найменування – роман «Я – Іван Франко». Та наразі – кілька речень про феномен появи цього прозового полотна у двох книгах.

Якось на мій докір, що, мовляв,  Панасюку-письменнику  заважала «Вільна думка», яку той редагував і мусив писати різку (замовну?)  політичну публіцистику, він майже без заперечень погодився. А відтак, пояснивши, що, таким чином, мусив   заробляти на шматок насущного, розповів історію про начебто випадковість. Хтось чи то з бізнесменів,  владців, чи бандитів (нерідко – це синонімічний ряд) запитав редактора «Вільної думки», що йому потрібно, аби  «відстав». А той, не довго думаючи, кинув: «Повне видання творів Івана Франка».  Умову було  виконано. Причому  обома сторонами.  А Микола Панасюк, освоюючи том  за томом, пережив у доброму розуміння потрясіння,  нове творче народження, яке й зрештою «підштовхнуло» до написання  дилогії «Я – Іван Франко».

Сам процес творення  роману про генія України можна порівняти із дивом. Як уже зазначалося на початку цієї публікації, Микола Панасюк, наче отримавши  незбагненне творче дихання,  натхненно працював.  Не відчуваючи часоплину, кілька разів втрачаючи свідомість… Коли іноді, у передвечірню пору,  ми зустрічалися біля готелю «Лучеськ», після спілкування з Миколою Панасюком я ніс додому  його добротворче світло від відкриття Франкового світу.    Письменник зізнавався, що «затис себе у назву», то й відтак «мусив думати так, як Іван Франко». При цьому він не приховував, що під час творчого процесу «більше було страху, ніж насолоди. Часто-густо я відчував,що сили мене покидають».

І це відчуття, як бачимо нині, не підвело Миколу Панасюка. Він встиг звершити, за словами письменника Ігоря Ольшевського,  «своєрідний творчий подвиг».  2016 року  побачила світ перша  книга роману «Я – Іван Франко», 2017 – друга.   На  думку громадського діяча  та інтелектуала Богдана  Шиби, колишнього  міського голови Луцька, Микола  Панасюк зумів, творячи художній образ Івана Франка, проникнути у «глибини вселенської мудрості».

Письменник не втрачав надії, що вдасться  написати й третій том, мав стільки творчих планів. Однак… Зрештою, про те сокровенне, що втаємничував у собі Микола Панасюк, знає, напевне, хіба  його щира душевна повірниця Тетяна Яков’юк.

…На квітневому вечірньому небі  літаки виписали  туманно-білий хрест. Підвівши голову, думаю про Панасюкову долю  і  та  пригадую  його констанцію в першій книзі «Я – Іван Франко»: «Випадковостей не буває», його настанову-пораду: «Спиніться, замріть, прислухайтеся до самого себе…Дослухайтесь до тихого шепоту свого Серця  – воно  знає дорогу».

Цей весняний сутінковий  супокій, коли вже втомилися солов’ї, такий суголосний із художнім одкровенням-відкриттям незабутнього Миколи Володимировича Панасюка: «Яка     ж  то загадкова сутність тиші…Над нами пливуть без шелесту безмежні  простори Часу». А на тих уявних скрижалях Вічності – імена й славних волинян. І серед них, не сумніваймося, – письменника Миколи Панасюка, який пізнав «терпкий смак істини».

Віктор Вербич