Із серпня 1935 року польською політикою щодо національних меншин зайнялися військові. Гасло консолідації всього населення во ім’я захисту Другої Речі Посполитої,проголошене маршалком Едвардом Ридз-Смігли в травні 1936 року,підтримала більшість польських політичних партій.
 
Національна політика Уряду генерала Ф. Славой-Складковского схилялася до ендеківської моделі асиміляції меншин.
 
Уже в грудні 1936 року вищі польські влади створили в Любліні Координаційний комітет для примусового навернення православних українців у католицьку віру на «східних кресах» (польська назва – ревіндикація).
 
Очолив комітет командувач Округу Корпусу ІІ генерал М. Сморавіньскі,а до складу ввійшли представники адміністрацій Люблінського і Волинського воєводств. Рішення комітету були обов’язковими для виконання органами влади і місцевого самоврядування. У лютому 1938 року Рада Міністрів розглянула «Проект рішення в справі акції,спрямованої на зміцнення польського елементу в Східній Малопольщі» [1]. Заборонено навіть вживання назви Галичина.
 
Запланована у Варшаві системна полонізація й католизація українського населення розпочалася на Волині в другій половині 1937 року. У лютому 1938 року у селі Великі Загайці (нині Шумський район Тернопільської області) на римо-католицизм перейшло 118 осіб. Це був результат тиску місцевої польської влади,ксьондза парафії Шумбар і погроз військовиків Корпусу Охорони Прикордоння (КОП) про виселення з прикордонної зони. Влітку 1938 року широка антиукраїнська кампанія охопила всю Волинь.
 
У 1938 році в селі Гриньки гміни Шумськ Кременецького повіту селян заставляли міняти віру погрозами про парцеляцію землі. Незгідних виселили на три роки з прикордонної зони,у кількох десятків забрали паспорти,позбавивши їх можливості пересування. Заборонили ходити до сусідів після заходу сонця і світити в хатах. Православного священика М. Малюжинського зобов’язали отримувати дозвіл на кожну відправу в командування батальйону КОП «Дедеркали». До церкви його супроводжував капрал. Посла Польського Сейму С. Тимошенка не пустили до Гриньок. В результаті в лоно римо-католицької церкви перейшло 116 осіб із 35 родин [2].
 
У липні 1939 року перед нападом Німеччини на Польщу в Кременецькому повіті створили 10 нових римо-католицьких парафій. Всі ці акції не були самодіяльністю військовиків КОП у прикордонній зоні,хоча там репресії були найбільш жорстокими. Конфесійну політику на «східних кресах» вирішував Військовий міністр генерал Т. Каспжицкі. Ще 2 липня 1936 року він оголосив командному складу Війська Польського: «Польська держава,а отже й війська,повинні прагнути до підпорядкування віруючих окремих конфесій асиміляційним впливам польської культури…». А далі йшлося про «процес полонізації церковно-релігійного життя слов’янських меншин» [3].
 
Староста Кременецького повіту вказував у звіті: «Католицька акція на терені парафії Козачки-Осники проводиться за активної підтримки КОП. Селянам забороняють працювати на городі,вимагаючи попереднього зголошення на стражниці – за 3 кілометри. Й дня не проходить,щоб кого-небудь із православних не заарештували». Працівник слідчого відділу поліції в Кременці Ю. Огороднік доповідав волинському воєводі Г. Юзевскому,що КОП у «місіонерській діяльності» застосовував тактику «середньовічних рицарів-хрестоносців» [3].
 
У 1938 році крайнє правими поглядами навіть у середовищі польських військових осадників вирізнявся відставний генерал Війська Польського Маріан Янушайтіс – господар на сорока гектарах в селі Шили Кременецького повіту. Його ставлення до автохтонного українського населення Волині відображає протокол судового розгляду його позову проти Луцької газети «Woly?». Газети,що насмілилася в № 24 за 1937 рік критикувати дії очолюваного ним Stronnictwa Narodowego в Кременецькому повіті (ультраправої політичної групи з централею у Варшаві) в статті «Bez J?zefa Pilsudskiego» (Без Юзефа Пілсудского) [4].
 
Судовий позов генерала М. Янушайтіса до газети «Woly?» відображав ставлення військової верхівки Польщі та більшості військових осадників до волинського воєводи Генрика Юзевского і його політики від червня 1928 року. Політики нормалізації польсько-українських відносин,що отримала в Другій Речі Посполитій назву «Волинський експеримент». Луцький воєвода Г. Юзевскі «пробував будувати на Волині ані безкласове суспільство (як цього хотіли комуністи),ані інтегральну націю (як цього хотіли націоналісти),а мультикультурну спільноту» [5].
 
20 серпня 1928 року в промові на з’їзді послів до Сейму й Сенату від Волині воєвода Г. Юзевскі,зокрема,заявив [6]: «Стверджую,що пересічний російський поміщик завжди трактував українську мову,як жаргон,а в українському селянинові не бачив представника іншого народу. Пересічний поляк насолоджувався українською мовою,українською піснею,українськими звичаями. Це є однією із засадничих підвалин ствердження польсько- українських симпатій».
 
Г. Юзевскі був одним із чільних діячів табору маршалка Юзефа Пілсудского в Другій Речі Посполитій. Народився й вчився в Києві. Під час Першої світової війни служив у структурах Польської Військової Організації. Був одним із організаторів польської розвідки в Києві й прихильником Польсько-українського союзу 1920 року. В 1920 році під час Київської кампанії Війська Польського та українських дивізій став віце-міністром внутрішніх справ в Уряді УНР. За наказом Ю. Пілсудского у 1928 році очолив Волинське воєводство. Його політика толерантності щодо українців і розвитку української культури мали гарантувати так званий «святий спокій» на кордонах Польщі та становити противагу українізації в Совєцькій Україні.
 
Колишній полковник Армії УНР Філімон Шпільман у Вербовці,підполковник Степан Скрипник у Борсуках та низка емігрантів із Наддніпрянської України завдячували державним посадам у Кременецькому повіті підтримці воєводи Г. Юзевского. Проте в 1928 році на Волині заборонили Товариство «Пласт». Воєвода Г. Юзевскі був прихильником незалежної України… Але на східному березі Збруча. Галичина і Західна Волинь мали належати Польщі. І саме він заборонив у 1935 році вшанування пам’яті козаків,що загинули біля села Пляшева в битві з польськими військами під Берестечком 28 червня 1851 року.
 
«Волинський експеримент» Г. Юзевского провалився,бо мав забагато ворогів. Його ненавиділи українські націоналісти й українські комуністи,як польського воєводу. А волинські поляки і польські праві бачили в ньому масона і українського націоналіста… На одній з українських публічних акцій Г. Юзевскі встав під час виконання Шевченкового «Заповіту» – для них це було страшне приниження польської гідності. Г. Юзевскому не довіряла армія і розвідка,а після смерті маршалка Ю. Пілсудского в 1935 році він втратив підтримку у Варшаві. В квітні 1938 року Г. Юзевского перевели воєводою до Лодзі,бо польське політичне життя різко хитнулося вправо [5].
 
На суді в Луцьку в 1938 році свідок М. Янушайтіс висловився категорично: «Визнаю русина,поборюю українця. Кожен українець є кандидатом на державну зраду. Все українське життя зорганізовано під знаком мобілізації.
 
Навіть такі організації,як кооперативи,є нічим іншим,як кадри військової мобілізації. Українські впливи з Малопольщі (Галичині) щораз більше заглиблюються у Волинь… Вся молодь настроєна вороже. Посол (до Польського Сейму – Авт.) Пулавскі з Волині публічно висловився,що разом з українською молоддю чекає утворення незалежної України. Помилковою є думка,що українське населення за першої-ліпшої нагоди не впхне нам ножі в плечі» [4].
 
Набагато об’єктивнішу,ніж генерал М. Янушайтіс,оцінку кризового стану польсько-українських відносин у другій половині 30-х років ХХ-го століття дав не менш відомий польський військовик Стефан Ровецкі. У 1936-1938 роках він у рангу полковника командував бригадою «Подолє» КОП,а у Вересневій кампанії 1939 року – Варшавською панцерно-моторизованою бригадою. С. Ровецкі більше відомий,як генерал «Грот» і керівник у 1939-1943 роках Головної команди «Zwi?zku Walki Zbrojnej» (Об’єднання збройної боротьби) Польщі у Варшаві. Об’єднання в 1942 році перейменували в Армію Крайову (АК). Генерала С. Ровєцкого-Грота важко запідозрити у симпатіях до українців.
 
У «Спеціальному рапорті» від 15 листопада 1941 року С. Ровецкі-Грот» написав [7]: «У переддень Німецько-польської війни акція нормалізації стосунків польсько-українських на землях Речі Посполитої була заламана.
 
Уряд відкинув проект автономії УНДО (Українського національно-демократичного об’єднання) і стримав реалізацію запропонованих концепцій у Східній Малопольщі (Галичині). Ставлення українців до польського населення робилося все більш ворожим і агресивним,викликаючи у відповідь широкі репресії. Відкликанням Юзевского з Волині зліквідовано і там політику порозуміння з українцями… Руйнування церков на Холмщині ворожа пропаганда повністю використала проти нас».
 
Генерал С. Ровецкі так продовжив аналіз польсько-українських відносин у 1939 році [7]: «У таких умовах парламентарна декларація лояльності,висловлена Мудрим (Головою української репрезентації та віце-маршалком Польського Сейму Василем Мудрим) після вибуху війни,була актом швидше розуму політичного керівника,а не виразом настрою населення.
 
Мобілізований український жолнєж в перебігу кампанії поводився,загалом,лояльно… Українське село стало на антипольську позицію й виразило симпатії до обох ворогів,що вступили до Польщі». Варто додати,що акціями з примусового перехрещення православних українців у католиків римського обряду на українських землях Холмщини керував не хто інший,як командувач 3-ї піхотної дивізії Легіонів Війська Польського генерал Брунон Ольбрихт. Це підтверджують його особисті таємні накази від 28.10.1937 р. № 1358 і від 20.01.1938 р. № 1/Ков. Польське військо не тратило часу на «переконання» непоступливих православних українців Холмщини,а використало більш дієві засоби окатоличення – руйнування та примусові заміни церков на костели [8].
 
Колишній віце-маршалок Польського Сейму Василь Мудрий у 1943 році (під псевдом «Борович») підтвердив у статті «Україна і Польща» в підпільному часописі ОУН «Ідея і чин» наведені висновки генерала С. Ровєцкєго.
 
Зокрема,підкреслив,що «в 1939 році Польща не могла вистояти між такими двома сусідами,як Німеччина і СССР,на таких кордонах і при таких внутрішніх відносинах» [9]. Польський правлячий тріумвірат Президент Ігнаци Мосціцкі,маршалек Едвард Ридз-Смігли і міністр закордонних справ Юзеф Бек забули слова маршалка Юзефа Пілсудского: «Перемогти і спочити на лаврах – то поразка».
 
У 1938 році при реалізації на Волині програми Уряду зі «зміцнення польськості краю» під тиском військових кіл закрито у Варшаві опозиційний журнал «Biuletyn Polsko-ukrai?ski» (Бюлетень Польсько-український). Адже його редактор,чільний працівник Східного інституту у Варшаві Влодзімєж Бончковскі насмілювався писати в 1937 році [10]: «Державні проблеми крім оборони і закордонної політики попали до рук посередностей,вихованців духу загарбань,галицьких ставлеників і московських чоловічків,принижувачів Речі Посполитої … що опираються на націоналістично-народні традиції й живляться ненавистю до українців».
 
Закрито не тільки Бюлетень Польсько-український,а відсунуто від справ державної ваги,згрупованих навколо нього тверезо мислячих польських політиків,прихильників політики «промететеїзму»,започаткованої маршалком Юзефом Пілсудскім у 1920 році. Тобто,підтримки військової й політичної еміграції з України та незалежних держав Кавказу й Середньої Азії,завойованих у 1918-1921 роках Червоною Росією. Політики з відновлення боротьби народів цих держав за незалежність і розвал основного ворога Польщі – Совєцького Союзу. До цієї групи входили люди,що підтримували Україну й українців,зокрема,міністр рільництва Уряду УНР у 1920 році Станіслав Стемповскі,міністр закордонних справ Польщі в 1919 році Леон Васілєвскі,Станіслав Папроцкі та Алєксандер Бохеньскі.
 
У 1938 році А. Бохеньскі,С. Лось і В. Бончковскі вимагали від польських влад «зміни психічної налаштованості у відношенні до української проблеми. Зокрема,усунення урядової заборони на термін «український»,впровадження двомовних надписів на будинках державного управління,впровадження української мови до органів самоврядування на територіях зі змішаним населенням. Крім того,вилучення з шкільних підручників фрагментів,що ранили душу українців,опіки влад над місцями релігійного культу й вояцькими могилами,ношення народних строїв та співання українських пісень без жодних обмежень».
 
Реальність була протилежною. У Волинському воєводстві,де поляки становили 16,6% населення,у 1938 році було 1459 польських,520 утравістичних (фактично польських з предметом – українська мова) й 8 українських шкіл. Репресії проти українців набрали такого розмаху,що в 1938 році в Кременці закрили Українську гімназію й заборонили діяльність Союзу Українок.
 
Перед самим початком Німецько-польської війни польські влади посилили репресії проти національно свідомої української інтелігенції. 31 серпня 1939 року в Кременці заарештували члена Центральної Ради,колишнього посла від Волині до Польського Сейму,керівника повітового Товариства «Просвіта» Бориса Козубського,його сина,члена ОУН Юрія,колишнього посла до Польського Сейму вчителя й просвітянина Семена Жука,колишнього професора Волинської духовної семінарії Михайла Кобрина – автора фундаментальної праці українською мовою «Існування Бога в світі»,кооперативного діяча Йосипа Жиглевича,лікаря,діяча «Пласту» й письменника Василя Кархута,лікаря Петра Рощинського та інших [11].
 
Багато хто з них опинився у сумнозвісному польському концтаборі в Березі Картузькій. Після подій 2014-2016 року в українському Криму й Донбасі напрошується ще одне формулювання цієї польської передвоєнної акції – «зачистка».
 
 

Література
 

Wiszka E. Emigracija ukrai?ska w Polsce 1920-1939 / E. Wiszka. – Totu? Wydawnictwo MADO,2004. – S. 451.
Юрчук Л.В. Роль Корпусу охорони прикордоння в утвердженні польської державності на Волині (1924-1939 р.р.) / Л.В. Юрчук // Зб. навч.-методичних матеріалів і наукових статей Історичного ф-ту Волинського НУ ім. Лесі Українки. – 2008. – С. 113-121.
Крамар Ю.В. Акція окатоличення українців Волині 1938 року: причини,хід та наслідки / Ю.В. Крамар // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. – 2001. – № 5. – С. 127-131.
Siwicki M. Dzieje konflikt?w polsko-ukrai?skich / М. Siwicki. – t. 1. – Warszawa: Zaklad wydawniczy «TYRSA»,1992. – S. 78-79.
Грицак Я. Про шпигунські ігри і політичну модернізацію Східної Європи / Я. Грицак // В кн. «Страсті за націоналізмом. Стара історія на новий лад». – К.: Критика,2011. – 176 с.
Przemowienie wojewody J?zewskiego na zje?dzie posl?w i senator?w BBWR z Wolynia (20.VIII.1928 r.) // Centralny Аrchiwum MSW,S II-3,Referat politycno- narodnowo?ciowy za okres 1 VIII – 1 XI 1928,zal. 1.
Siwicki M. Dzieje konflikt?w polsko-ukrai?skich / М. Siwicki. – t. 2. – Warszawa: Zaklad wydawniczy «TYRSA»,1992. – S. 35.
Сивіцький М. Записки сірого волиняка / М. Сивіцький. – Київ: Видавництво ім. Олени Теліги,2000. – 399 с.
Борович Я.В. Україна і Польща / Я.В. Борович // Ідея і чин. – 1943. – № 4. – С. 10-15.
B?czkowski W. Anketa na temat stosunk?w polsko-ukrai?skich / W. B?czkowski // Biuletyn Polsko-Ukrai?ski. – 22.VIII.1937. – № 30. – S. 12-17.
Козубський О. Від Львова до тайги / О. Козубський. – Снятин: Видавнича фірма «Прут Принт»,2011. – 287 с.

 
Ярослав Середницький,м. Львів