Про це вона написала на сторінці у соцмережі:
 
«Про проект “51/14”: закругляємось. Це означає,дописую матеріали,які назбирала за весь рік. Зустрінусь з тими,з ким не встигла. Мої колеги Татьяна Палаєвская,Tetyana Izotova також проведуть ще кілька зустрічей. І будемо формувати книгу. Одразу скажу: що змогли – те зробили. Як сказала моя колега Наталія Малімон,усього не вмістиш в одну книгу. Нехай це буде початок. Можливо,потім буде продовження. Час покаже. Особливе ДЯКУЮ Валентина Савчук – Нововолинськ та Іваничі охопила майже повністю. Чекаю матеріали газети “Колос”,яка відгукнулась і пообіцяла долучитися. А тепер про сьогоднішню зустріч з офіцером ще 51-ї ОМБр.
 
“Того дня нас обстріляли біля річки. Поранило кількох хлопців,Троє з яких отримали важкі пораненняа,один – Валерій Янчук з Іванич – легке. Хлопця зачепило уламком у шию. Я з майором поїхав у лікарню,що у Старобєшево,куди їх відвезли. Вона була переповнена,бійці лежали навіть у коридорі. Коли приїхали туди,Валерій чекав нас при вході. Лікарі витягнули з нього уламок і віддали йому. Як сьогодні пам`ятаю: він стояв і тримав його в руці. Разом повернулись у пункт постійної дислокації. А вже за кілька днів при виході з оточення,загинув під час обстрілу. Уламок від снаряду потрапив у груди. Це сталося на моїх очах,але ми нічим не змогли зарадити,тоді вже нас взяли у полон. Коли забирали поранених,хотіли повернутися за ним,але нам заборонили.
 
… Чи була зрада? Її відчували усі: від солдата – до офіцера. І я не боюсь про це говорити. А як ще можна пояснити факт,коли нас узяли в полон,і з наших рацій росіяни зв`язувались з нашим керівництвом,а через кілька хвилин у наш бік летіли снаряди?! Тоді загинули наші офіцери і російські солдати. Перед очима і досі жахлива картина загибелі побратимів,з якими служив не один рік,і яких розірвало на частини. Дивом я та інші хлопці залишились живими,хоч деякі отримали поранення. Як сьогодні пам`ятаю лейтенанта Михальчука,якому відірвало кисті рук. На жаль,він помер. Комусь було дуже вигідно,щоб ми не вижили,і не розповіли правди про події,свідками яких стали.
 
Те ж саме можу сказати про командира,після візиту котрого хлопці ховалися у бліндажі,бо знали,що буде обстріл. Збіг обставин? Ми тоді так не думали. А коли 21 серпня він приїхав до нас і хлопці,які жодного разу не були у відпустці,поцікавились,коли зможуть піти,отримали відповідь: “Вас через три дні і так повезуть додому у цинку”. Яка могла бути довіра до такого командира?
 
Можливо,ми б змогли вийти з Іловайська,якби була команда або йти на прорив,або відступати,бо тримати оборону не було чим. Багато тих,хто був тоді з нами,вийшли. Їхні командири прийняли рішення рятувати людей. Серед таких – підполковник з Рівного Сергій Стрілець,який вивів своїх хлопців,Правда,потім мав купу проблем через одного підозрюваного у співпраці з сепаратистами,якого взяв у полон і який ніби виявився родичем високопосадовця. Навіть розжалували до рядового,але він відстояв свої права.
 
…Пам`ятаю,як ми на початку АТО увійшли у Маріуполь,коли там назрівала складана ситуація. Нам вдалося взяти місто у кільце,розставити блокпости навколо нього,а добровольчі батальйони працювали вже у самому місті,зачищаючи його від сепаратистів без єдиного пострілу. Якби не регулярна російська армія,ми б так само вчинили і з Донецьком,і завершили ще тоді АТО до осені. Але…».