«Україна для мене дуже дороге місце,- зізналася Світлана Алексієвич. – Тут жила моя улюблена бабуся,саме вона мене навчила любити: любити Україну,любити світ,любити людину. І її уроки я дуже пам’ятаю і буду пам’ятати завжди. Щось в тих старих людей є таке,що залишається в душі на все життя. І напевно це моє дуже точне місце на землі – село. Тому що цей світ – дуже міцний зліпок того,чим є наше життя».
На її переконання,«страждання – це наш головний капітал,наша культура. Зараз,коли я намагаюся писати іншу книгу,про кохання,я виявляю,що люди не можуть про це говорити. Оскільки ми всі заручники культури страждання. Будь-хто може розповісти,як вони страждали,що вони зробили,а кохання – це якась мить». Письменниця розповіла,що як письменник ставиться до кохання «як до форми інформації. Якщо література є зв’язок між людьми,то наша форма зв’язку – це страждання. Якщо кожен з нас подивиться на своє життя і згадає близьких людей,то напевно згадає,що головні їхні розповіді були про страждання». А відтак узагальнила: «Страждання – це міра всіх речей у нас. Це,звичайно,говорить про те (якщо вірити Достоєвському),що душа завжди працює. Але це говорить і про те,що ми можемо не боятися майбутнього,ми до нього готові».
Суть свого творчого кредо Алексієвича пояснила тим,що «у кожної людини,якщо розмовляти з ним як з другом,а не брати у нього інтерв’ю,у кожного з нас таємниця. Я завжди кажу,що займаюся двома речами. Це час – я намагаюся вловити його,цю загадкову матерію,яка розсипається,зникає,і залишаються потім кілька речей – слово і мистецтво. І тема війни».