Відлуння тижня (04.02 – 11.02)

334 голоси народних депутатів  «за» законопроект «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору)»  засвідчили, що Україна  минулого тижня нарешті визначилася зі своїм вектором розвитку. Як підкреслив Голова Верховної Ради України Андрій Парубій, ухвалено «віхові конституційні зміни. Це – визначальні, стратегічні рішення, які визначають майбутнє нашої країни і нашої держави. Це закріплення у тексті Конституції рішення щодо стратегічного курсу України на членство України в Європейському Союзі і НАТО». Закон  чітко прописує, що євроатлантичний курс України є незворотним. А отже – будь-які спроби політиків змінити курс України у напрямку Росії будуть трактуватися виключно як порушення Конституції України. Це  направду  історичне рішення для України. Воно, хочеться сподіватися,  унеможливить проросійський реванш.

Принагідно нагадаємо, що 50% українців підтримує вступ України до Євросоюзу і лише 9% хотіли б інтегруватися у Митний союз.46% громадян нашої держави  проголосували б за вступ до НАТО, 32% – проти, якби в Україні проводили такий референдум. Про це свідчать результати дослідження, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг»16-23 січня 2019 року. Всього було опитано 6000 жителів України віком від 18 років.  Як  бачимо, навіть п’ять років активної  російської агресії   не допомогли   прозріти значній частині наших співвітчизників, добра третина  яких воліє залишатися  політичними сліпцями.

Цілком вірогідно, саме на останній фактор робить ставку і значна частина (якщо не  більшість) кандидатів на пост Президента України.  Вони, часто   розраховуючи на невдячну забудькуватість виборців, їхню критикансько-анархічну налаштованість, реалізовують алгоритм відловлювання  будь-якою ціною душ своїх потенційних симпатиків. Сумлінно, аж до рівня  остогидлості,  працюють телевізійні зомбоскриньки, ряблять біля доріг білборди з обіцянками від «рятівників» народу.   Тож у цьому сенсі, не вдаючись до моралізаторства, хочеться прогадати  актуальну настанову блаженної пам’яті  архіпастиря  Любомира Гузара: «Будьмо обережні. Держава не постає на криках і кличах».

До речі,  кількість зареєстрованих  Центральною виборчою комісією кандидатів – рекордна за всю історію   після відновлення української державності: 44 людини. За даними Громадянської  мережі ОПОРА, з них 40 – чоловіки,  4 – жінки. Середній вік кандидатів складає 50 років. Безумовно, у бюлетені буде менша кількість прізвищ. Явно технічні «пішаки» на політичній шахівниці до 7 березня знімуть, за вказівками господарів, свої кандидатури, аби повернути заставу у 2,5 мільйона гривень.

А наразі виборча кампанія – у розпалі. Тож головні   сюрпризи – попереду. Тим паче, зважаючи як  на внутріукраїнські політичні тенденції, так і зовнішні  виклики.

«Країна  гуде від ненависті»

Про фактор ненависті як політичний тренд роздумує культуролог Катерина Ботанова. Про це вона пише у статті «Хвилі ненависті у бастіоні демократії», опублікованій  «НВ». Ботанова нагадує, що «після нещодавнього брутального публічного вбивства мера Ґданська Павла Адамовича Ольга Токарчук написала в колонці для «NewYorkTimes»: «Країна гуде від ненависті». Одна з найвідоміших польських письменниць, володарка Букерівської премії, зізнається, що і сама отримувала листи з фізичними погрозами: «Ти — сміття і незабаром помреш», «Ми знаємо, де ти мешкаєш», «Ми відріжемо твою тупу башку».

А відтак нагадує: «У той час, коли польські державні медіа сочились іронією чи відвертим глузуванням, українські медіа і соцмережі вибухнули текстами співчуття і підтримки, спогадами про те, яким прогресивним був мер Адамович, і критикою чинної польської влади, її цинізму та ролі у роздмухуванні вогнища ненависті, в якому польське суспільство починає захлинатись і для якого вбивство Адамовича було лише одним із дзвіночків».

Вона констатує, що «ще кілька років тому порівняння з Польщею могло вважатись доволі крутим компліментом, зараз прийшов час для зловтіхи і захопленого пишання: куди не кинь оком –  Польща, Угорщина, Росія, а заразом і Молдова чи тим більше Білорусь – Україна лишається острівцем свободи і бастіоном демократії на теренах східної Європи. Чим не повернення пафосу останнього Майдану, який проголошував себе останнім форпостом боротьби за демократичні цінності в Європі?»

Роздумуючи про українські реалії, Ботанова наголошує: «Ця країна ще не гуде від ненависті, але від неї уже гудуть, щонайменше, соцмережі. Слова уже дуже активно і легко використовуються як зброя у війні проти вчорашніх друзів або цілком незнайомих різнодумців, розкидаючи потенційних союзників по різні боки уявних барикад, пробиваючи дедалі більші дірі у стінах українського «бастіону демократії».

 «Щойно цей Рубікон перейдуть»

На думку Богдан Петренка, заступника директора Інституту дослідження екстремізму (див. «Газету по-українськи»), «Росія повільно скочується у кризу довіри до влади. У січні 45% росіян висловили переконання, що країна рухається неправильним шляхом, за даними російського «Левада-Центру»… І найголовніше, третій – довіра до Путіна склала 64%. Недовіра – 34%. Востаннє такою низькою вона була у січні 2014 року – перед тим, як він почав віджимати Крим і вбивати «братів» в Україні».

При цьому він зазначає: «Здавалось, нічого страшного. Особливо, якщо порівнювати з кризою довіри до влади в Україні. Але є ще одна проблема. В Україні криза довіри була практично завжди. І ніколи цю кризу не вирішували за рахунок військового вторгнення на чужі території. А в Росії ця модель криза довіри до влади – війна – зростання довіри до влади, неодноразово перевірена». Хоч  до виборів у Росії ще довго (2021 та 2024 роки), але, переконаний  аналітик, «у Кремлі чітко усвідомлюють, що нести ахінею народу, в яку він віритиме, можна лише тоді, коли довіра вища за недовіру. Щойно цей Рубікон перейдуть, відновити довіру до влади буде неможливо. Тому Росії терміново потрібна загарбницька (або «асвабадітельна», якщо використовувати риторику російських ЗМІ) війна».

Водночас він вважає малоймовірним масштабним наступ російських військ на Україну цього року. «Росіяни ставлять на прихід до влади політичним шляхом – участь проросійських партій у формуванні майбутньої коаліції. Але, якщо на якомусь етапі відбудеться збій і Москва зрозуміє, що проросійські сили не зможуть отримати нормальну підтримку, то загрози виникнуть і в нас», – пояснює Богдан Петренко.

«Рівень довіри до влади впав безпрецендентно»

Володимир Паніотто, генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), висловився з приводу виборів-2019,  запитів на лідера, причини недовіри до влади. Про це йдеться у його публікації а сайті «Української  правди». Володимир Паніотто вважає, що «об’єднати країну повинна патріотично налаштована людина, яка б не була такою завзятою і радикальною. Ми маємо створити такі умови в державі, щоб всі люди добре почувалися. Навіть не економічно, а психологічно». При цьому він наголошує: «У нас люди занадто довіряють телевізору, для переважної більшості це головне джерело інформації. І навіть більш освічені люди, які мають Інтернет, а таких вже 65%, під час фокус-груп кажуть, що те, що вони дізналися з Інтернету, вони потім перевіряють, дивлячись телевізор. Це, звичайно, смішно, що телевізору вони більше довіряють».

На думку гендиректора   КМІС, є три причини, чому українці не довіряють владі, –  «інформаційна війна, постійна політична боротьба і свобода ЗМІ». Він нагадав, що  «за Януковича було два опозиційних канали – TVІ і «5 канал», а зараз вони всі опозиційні. Чув навіть на «5 каналі» Семена Глузмана, який лаяв владу…  Дуже високі запити на чесного політика і зміни на краще, які були створені двома Майданами. Тому зараз політики, які кажуть, що щось буде вдвічі-втричі дешевше, створюють запит, який навряд чи вдасться реалізувати, і розчарування буде лише зростати».

Зазначаючи, що «рівень довіри до влади впав безпрецедентно: не було ще такого, щоб рейтинг лідера був 12%», Паніотто відкреслює:  «Уже є натяки на те, що падає довіра до церкви, можливо, через дискусії з приводу Томоса. Взагалі, Томос – це досить ризикований крок, тому що вибори – це вже елемент нестабільності. У цей же час намагаються проводити закон про мови… Вибори, закон про мову і Томос в один рік можуть дуже розхитати суспільство».

Висловився також гендиректор КМІС і щодо виборчої кампанії. «Ймовірно, кількість кандидатів на наступних виборах буде вищою, ніж на всіх минулих. Явка теж може покращитися – ці вибори багатьох цікавлять, бо цікаві кандидати. У принципі, в усіх країнах – і в нашій це не тільки зараз відбулося, – вибори все більше нагадують шоу», – зазначив він. За припущенням Паніотто, «все ж таки у Порошенка є державний апарат, адміністративні можливості, і він має потрапити в другий тур». А відтак попередив: «Але в другому турі у Порошенка є суттєві проблеми. За останніми даними він програє там всім головним кандидатам, яких ми перевіряли. Щоб виграти вибори, Президенту треба потрапити у другий тур разом із Бойком. Для цього буде використовуватися, мабуть, компромат на Тимошенко і Зеленського».

«Це питання збереження і  відновлення державності»

Президент Порошенко зробив майже неймовірне – зруйнував тривалу й історичну монополію Москви на глобальну православну місію, Третій Рим, домінацію в хворому протиріччями і непрощеними конфліктами православному світі.  На цьому наголошує у статті «Між Богом і гріхом»  (див. «Лівий берег») Степан Гавриш, директор «Інституту політичної кризи». На думку аналітика, «асиметрична відповідь на гібридну війну РПЦ на чолі з патріархом Кирилом стала чи не рівним до «зелених чоловічків», фабрик тролів і кіберагресій елементом. Зброєю. Де містичний страх за гріх зрадництва, відступництва тісно переплетений з політикою «Русского міра», «братніх народів», спільної хрещенської купелі і єдиної долі. Аби не було сумніву, що московська церква взяла меч і є важливою частиною російської воєнної машини, 18 грудня 2018 року патріарх Кирило взяв участь у колегії Міністерства оборони із В.Путіним. Його церква не тільки освячує ядерні ракети, але й підтримала анексію Криму та війну на Донбасі. Вона неприродно і жорстоко зрощена із російською державою, її імперською політикою, знаходячись з нею у взаємовигідному союзі».

Тим не менше, констатує  Гавриш, «церковний форпост Москви» поки-що стоїть непохитно. Немає ані масового переходу в ПЦУ московських парафій, священництва, монастирів і, головне, архієреїв».

Зазначаючи,  що «УПЦ МП наймогутніша і наймасовіша, абсолютно проросійська організація в Україні», він нагадує, що Російська православна церква в Україні має біля 10-12 мільйонів вірян (19.1% за даними центру Разумкова за 2018 р.), 12348 парафій з 53 єпархіями, 83 єпископами та 10963 священниками і 3632 ченцями у 219 монастирях, 28 братств і 19 навчальних закладів з двома академіями і університетом, що сукупно мають 137 періодичних видань. «При цьому, – переконаний Гавриш, -УПЦ МП дає собі звіт, що Росія Путіна поставила перед собою мету зупинити незалежний, суверенний розвиток України. Якщо не вдасться ліквідувати її, як самостійну державу, анексією, воєнними анклавами із війною низької інтенсивності, нав’язаною федералізацією, як способом внутрішнього розколу і історичного протистояння. Невипадково Путін особисто привітав Онуфрія, саме в час збройної анексії Криму Росією, з обранням його предстоятелем УПЦ МП, побажавши йому «успехов в многотрудном и ответственном служении во благо УПЦ и всей полноты Русской православной церкви». Мовчання глави УПЦ МП, Синоду можна оцінити як певну форму підтримки воєнного тероризму і піратства сусідньої імперії. Це ідейна і моральна близькість. Ще у листопаді 2008 року, готуючись очолити українську православну кафедру, Онуфрій заявив, що Голодомор 30-х років український народ заслужив сам: «Голодомор – это было вразумление, усмирение со стороны Господа нашей гордыни». Це логіка Кремля. Важко собі уявити, що він міг би так сказати й про Холокост».

Тож, переконаний експерт, боротьба за  помісну автокефальну  церкву після проголошення ПЦУ «реально тільки розпочинається. І ми не знаємо, які компроміси, якщо поглянути на Мінські угоди, новообраний президент Порошенко готовий буде підписати з Кремлем і РПЦ». Він підкреслює, що «розбудова української державності нерозривно пов’язана з ідеєю створення Української церкви. Вона найбільше поєднує нинішню державу із тривалою історією етногенезу українців, їх визвольних змагань за незалежність. Аж до доби Русі. Одночасно на це претендує Москва і готова до смертельного бою за привласнену історичну пам’ять. Її імперському, шовіністичному тиску на Україну й має протистояти національна церква. Разом із державою. Вкупі із греко-католицькою церквою, яка завжди була опорою української свободи. Відлучати в цьому процесі державу від церкви і церкву від держави неможливо. Як і обмежувати роль церкви лише культовою, місіонерською чи просвітницькою діяльністю. Треба бути реалістами і не жити у вічному гріху, самообмані. Це питання збереження і відновлення державності, національної безпеки й історичного виживання».

«Хочуть просадити у президентське крісло…»

Кремль розраховує на зміну влади в Україні після виборів. Таку думку в коментарі виданню «Гордон» висловив російський політолог Андрій Піонтковський. Тому, вважає він,  заява Володимира Путіна про те, що «Росія залишає за собою право реагувати на зазіхання на свободу віросповідання жителів України», навряд чи призведе до воєнної ескалації протягом найближчих місяців.

Піонтковський підкреслює: «Нічого нового Путін не сказав. Російська імперія завжди мала на меті знищити Україну, позбавити українську націю її ідентичності. Постійно звучать ці тези про  «братський народ» і «один народ». Не зрозуміло тільки, як вони взагалі поєднують ці дві тези. Хоч як би там було, новими погрозами Путін уже навряд чи може здивувати українців».

На його переконання,  «УПЦ МП – це чудова база для РФ, її агентура в Україні. Їхня верхівка – суцільна російська агентура. Чому тут дивуватися? І багато чого тут залежить від наполегливості української влади і населення країни. А московські попи будуть дуже старатися гадити в Україні».

За словами політолога, Москва робитиме спроби вплинути на результат голосування в Україні. «Якщо говорити про погрози Путіна через Церкву в Україні, то я думаю, що протягом найближчих місяців пряма воєнна агресія неможлива. Усе-таки вони люди економні, тому розглядають менш затратні методи. Наприклад, Кремль сподівається щось змінити в Україні після виборів. Хочуть посадити у президентське крісло і в парламенті людей, які підуть на капітуляцію. Тому Москва буде не тільки вичікувати, але й активно брати участь в українських виборах», – резюмує  Піонтковський.

«Головна загроза України»

Про що у боротьбі за владу  забувають українські політики? Про це в «Апострофі» розмірковує народний депутат,  член колегії Міністерства внутрішніх справ Антон Геращенко. Він також акцентує увагу на головних викликах сучасності. Геращенко констатує: «Найголовніша внутрішня загроза – це те, що українські політики в боротьбі за владу часто забувають про інтереси народу та інтереси держави. Вони висувають тези, що суперечать одна одній: то про різке підвищення цін на газ, то про плани помириться з Російською Федерацією на умовах, які тільки їм відомі. Це внутрішня частина проблеми – незрілість нашого політичного класу. У нас брак людей, які мали б авторитет і повагу в суспільстві, як Джордж Вашингтон, Теодор Рузвельт, Уїнстон Черчілль або Шарль де Голь».

Стосовно ж  зовнішніх факторів, то, на його думку,  «головна загроза України – це Російська Федерація. З 1991 року російський політичний клас не визнавав незалежність України і вважав її помилкою. Тому Росія завжди впливала на вибори в Україні, починаючи з кінця 90-х років. Як тільки в Росії підвищилися ціни на нафту і з’явилися надлишки коштів, прийшов до влади Володимир Путін, вони відразу почали домагатися того, щоб президентом України стала більш лояльна до РФ людина. Таким президентом ще в 2004 році планувався Віктор Янукович, і ми всі пам’ятаємо, як Путін особисто приїжджав до Києва, агітував за нього, і першим його вітав, коли ще не було результатів голосування. Наступного разу Росія підтримала Януковича в 2010 році, в обмін на передачу Чорноморського флоту в оренду на 30 років, що в подальшому призвело до захоплення Кримського півострова».

На сьогодні, зазначає Геращенко, «Росія дуже хоче збільшити свій вплив у Верховній Раді України, і ні для кого не секрет, що в минулому скликанні фракція комуністів фактично повністю управлялася з Москви. Зараз Росія буде намагатися обрати і сприяти обранню за мажоритарними округами південного сходу України якомога більшої кількості кандидатів, які йтимуть антиєвропейським шляхом». Роздумуючи  про виборчу кампанію, народний депутат нагадує, що «найважливіша боротьба ведеться в свідомості людей. У нас досі є телевізійні канали, які ведуть сіють російську пропаганду і проводять політику проросійського характеру. В інтернеті є велика кількість фейкових сайтів, які поширюють неправду про ситуацію в Україні, сіють страх і ненависть в нашому українському суспільстві. Ось це велика проблема – вплив Росії, який ще залишається». А відтак проводить аналогію: «Якби в 1941 році у Великобританії дозволяли видавати німецькі газети, то навряд чи Черчиллю вдалося б організувати народ і вистояти проти агресії фашистів. У нас же в інтернеті вільно продовжують віщати російські медіа».

«План «Б» точно є»

Політолог Микола Давидюк у «Газеті по-українськи»  наголошує, що «головний конкурент Порошенка – його антирейтинг. Якби не це, і Тимошенко не була би конкурентом. Бореться зі своїм антирейтингом більше, ніж з Юлею. Тому піднімуть соціалку, можливо з’являться додаткові виплати в кінці лютого-березня». Таким чином, переконаний він, «Порошенко буде занижувати рейтинг своїх конкурентів. Показувати те, чого ми про них ніколи не бачили. Дасть якусь історію успіху – ту, яку українці відчують у кишенях».

Водночас, підкреслює політолог, «Президент готовий до програшу, хоча в нього не вірить. План «Б» точно є. Порошенко – бізнесмен, а не романтик. Додаткові варіанти прораховує. Як протриматися до парламентських виборів, скільки туди завести своїх представників». За версією Давидюка, «навіть розглядають сценарій конституційних змін в разі програшу президентських виборів. Широкий захід у парламент і можливе повернення через прем’єрство».

«Якщо українські  виборці не втратять зв’язку з реальністю»

Хто має реальні шанси виграти перший тур президентських виборів? На це запитання публікацією «Три непередбачувані гравці перегонів-2019» на сайті «НВ» відповідає  Олександр Мотиль, професор політології Ратгерського університету в США. «Три кандидати мають найбільш вірогідні шанси виграти перший тур президентських виборів в Україні, що відбудеться 31 березня: президент Петро Порошенко, екс-прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, і Володимир Зеленський, невипробуваний політикою комік, чиє телешоу «Слуга Народу» змальовує його як відважного борця з корупцією», – переконаний він.

На думку Мотиля, серед позитивів чинного Глави держави – те, що «Порошенко був твердий у своєму опорі російській агресії»; «Після вільного падіння економіки в умовах війни 2014-2015 років ВВП стабілізувався і ріс на 2,5-3%», «Навіть критики віддають належне його досягненням у міжнародній дипломатії (хороші відносини з ЄС і США, безвізові подорожі до Європи, широка дипломатична підтримка проти Росії)». Натомість, зазначає він, хоч «у свою чергу Тимошенко мляво протистояла російській військовій агресії у Грузії та на Донбасі», «її натхненна поведінка протягом Помаранчевої революції-2004 врятувала країну від сповзання в авторитаризм – вона заслуговує оцінки 5 за формування нації».

Розмірковуючи щодо Зеленського, Мотиль висловлює занепокоєння його ідеєю «шукати урегулювання конфлікту на Донбасі «за будь-яку ціну». Це звучить як індикатор того, що він дозволив би російському верблюду знову встромити свій ніс у намет української політики, що може стати глибоко дестабілізуючим фактором».

Політолог підкреслює: «Якщо українські виборці не втратять зв’язку з реальністю та не виберуть коміка захищати їхню країну від загрози існування з боку Росії – а такою є далека перспектива у світлі останніх рейтингів, які показують перемогу Зеленського – українці зіштовхнуться з вибором між двома в міру кваліфікованими та переконливими кандидатами, Порошенком і Тимошенко, кожен з яких у результаті стане непоганим чи досить хорошим президентом». Цей вірогідний  вибір, уточнює він, «добре послужить консолідації демократичних норм та інституцій, продовженню курсу України на захід, та підтримуванню здатності тримати Путіна на відстані». Правда, при цьому він уточнює, що «переможцю Порошенку доведеться подолати свої низькі суб’єктивні рейтинги, щоб стати ефективним лідером другого терміну. На противагу йому, переможниця Тимошенко буде насолоджуватись медовим місяцем з електоратом, та, щоб стати хорошим президентом, муситиме подолати свої популістські схильності та мати справу з економічними реаліями, яким протистоїть Україна».

«Але попереду ще більший шлях»

Вибори цього року –  доленосні  для України. На цьому наголошує для  «Газети по-українськи»  політолог, культуролог, історик Леонід Фінберг. Він нагадує:  у ХХ столітті українське суспільство не склало іспиту на державність. «Ми зробили величезні кроки, але попереду ще більший шлях, – зазначає Фінберг. – Нам треба перегорнути сторінки з брехнею. Не було Великої Жовтневої революції, а був переворот у Петербурзі. Не було більшовицької революції в Україні, а була окупація. Не було виборів у СРСР, а було призначення. Псевдоісторія ввійшла в мову». Він підкреслює, що «Майдан і війна мобілізували найкращу частину суспільства. Українці як соціум стали набагато здоровіші. Треба закріпити той моральний дух, ту височінь, яку дала Революція гідності».

Відтак аналітик висловився про реалії та тенденції. «Ми хочемо стрімкого стрибка. Але його не може бути. Говорять, нам треба армію, як в Ізраїлі. Але ще кілька років тому її не було взагалі. Ми робимо те, що можемо, – констатує він. – Небезпечно перестрибувати через необхідні етапи розвитку. Вибори цього року – іспит для українського суспільства: зможемо тверезо оцінити наші можливості чи підемо за популістами? У ХХ столітті ми його не склали й отримали крах». Зізнавшись,  що його бентежать і ті, хто не збирається йти на вибори, Фінберг підкреслює: «Найгірші періоди історії сталися через байдужість і бездіяльність людей, які вважають, що ні на що не впливають».

Специфіка цьогорічної виборчої кампанії – не лише у тому, що триває у час війни. Вона фактично безперервна. Адже  невдовзі після другого туру президентських виборів де-факто стартують парламентські.  Тобто,  ще восени 2019-го може відбутися цілковите  перезавантаження влади у Україні. Про це, до речі, свідчать і соціологічні  дані.  За результатами опитування, проведеного силами Центру «Соціальний моніторинг», «Українського інституту соціальних досліджень ім. О.Яременка», компанії «ІнфоСапієнс» та Соціологічної групи «Рейтинг»,  лідером рейтингу залишається «Батьківщина», яку готові підтримати 21,2% респондентів. Підтримка партії «Слуга народу» складає 19,0%, БПП «Солідарність» – 13,0%, «Опозиційної платформи – За життя» –  10,5%, Громадянської позиції – 8,6%, Радикальної партії – 6,5%.Певні шанси на подолання виборчого бар’єру мають «Самопоміч» (3,8%) та партія «Наші» Євгена Мураєва (3,3%).

Та найтривожніший «дзвіночок» від  вище згадуваних соціологів – у тому, що 73% українців вважають, нібито  країна рухається у неправильному напрямку (лише 15% переконані, що напрям розвитку держави правильний). А зважаючи на  все активнішу  присутність у політичному житті Медведчука, який для Путіна не менш цінний і дорогий, ніж Кадиров, оптимістичні заяви про незворотність євроатлантичного стратегічного курсу Україні можуть бути спростованими до 2020-го.

На відповідальності українців за свій вибір під час голосування акцентували  увагу і ЗМІ:«Непередбачувані президентські вибори в Україні» («Радіо Свобода»), «Парад марнославства» («День»), «Три чверті українців вважають, що країна рухається не туди» («УП»), «Українство: цивілізаційний дискурс як національна перспектива» («ЛБ»), «Експерт попередив про загрозу «нового 2014 року» в разі створення на Донбасі автономії» (УНІАН), «Авантюри Путіна зазнають краху: Україні треба готуватися до неймовірного сценарію» («Апостроф»), «Гра почалась. Про політичне майбутнє Медведчука» («НВ»),  «Росія готується до масштабної війни – експерти Шведського інституту оборонних досліджень» («Гордон»), «План  «сірого кардинала»: стало відомо про важливого гравця на президентських виборах в Україні» («Апостроф»), «На вибори без Європи: що сказали і про що забули шість лідерів президентських перегонів»…

Про складову частину механізму дестабілізації ситуації під час і після президентських виборів майже відверто сказав колишній «сірий кардинал» Кучми. В ефірі російського пропагандистського «Першого каналу» Медведчук пообіцяв:  у випадку програшу опозиції  вони може вдатися до так званого «венесуельського сценарію».

Окрім того, не варто легковажити «закинутою» для Кремля пропозицією  «сходознавця» Семена Багдасарова почати формувати «національно-визвольну армію» з українців, громадян РФ, для силової зміни влади в Україні. Він не приховує: «Ми повинні завдати  їм удару! Найефективніше – превентивного удару! В нас три мільйони українців. Треба сформувати з них, і не лише з них національно-визвольну армію в 200 тисяч, яка повинна вступити на територію України!»

Тож виклики, які постають і множаться перед нашою державою,  – більш, ніж суворі. Аби їх скласти, багатонаціональна, поліконфесійна українська політична нація на має права перетворитися в юрбу, а державні провідники – у «слуг» цієї маси. Хай засторогою послугує і  слово Ліни  Василівни Костенко:  «Нам лідера!Хоч поганенького! Аби!»На цю біду немає лікаря…
Не дай Бог бути лідером юрби!» Будьмо.

Віктор Вербич