– Нагороджується старший булавний УПА, член окружного проводу ОУН Ковельщини, керівник Білоруського окружного проводу ОУН, Лицар Бронзового та Срібного Хреста Заслуги УПА Степанюк Олександр! Посмертно…

Ці слова прозвучали врочисто, поважно, у повній тиші. Не в глухому підпіллі серед лісової гущавини, не в холодній та сирій криївці-землянці. Вони прозвучали у світлому колонному залі Палацу культури міста Луцька в присутності репортерів, широкої громадськості та влади. Влади Української незалежної держави символом якої є синьо-жовтий стяг та малий герб – Тризуб. За ці гласні символи поклали житя воїни-повстанці, ці символи відображено на нагородах, які вручали
родинам загиблих із рук першої особи області…

До 75-річчя Української повстанської армії в Україні вже передано 125 нагород родичам повстанців. Серед нагород, які отримали волиняни – 7 Золотих Хрестів Заслуги, 10 Срібних Хрестів Заслуги, 7 Бронзових Хрестів Заслуги.

УПА – єдина в історії повстанська армія, яка зуміла утворити власну систему нагород і заохочень, запроваджену в 1944 році наказом Головного визвольного штабу.

Цими нагородами за бойові звитяги відзначали старшин, підстаршин і стрільців УПА. А також – цивільних осіб, наприклад членів підпілля, – за особливий внесок у розбудову збройного підпілля ОУН та боротьбу за українську державу.

Сьогодні відомо 1102 Лицарі найвищих нагород УПА – Хрестів Бойової Заслуги та Хрестів Заслуги. Правдиві імена 660 з них не встановлено.

Кандидат історичних наук, представниця Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Леся Бондарук, яка вивчала біографії та життєві історії героїв-волинян, відмітила, що Олександр Степанюк достойний особливої поваги, бо його персона була дуже цінною для ястребків та органів КГБ.

За влади совітів геройство щирих українців, які боролися за рідну землю гласності не піддавалось. Навпаки, всіма засобами з людей, достойних поваги за патріотизм, робили зрадників та запроданців. А ще їхні особи свідомо возводили до образів бандитів, на чиїх руках – людська кров.

Пригадую епізод із журналістської практики: пишучи нарис про міліцейського дільничого-ветерана Івана Литвина із села Дерно Ківерцівського району переглядали його фотоархів. На очі втрапила світлина, де озброєна обрізами группа із більш як десяти чоловік позувала перед об’єтивом в одностроях повстанської армії. Фото на звороті було підписано: «Група райвідділу міліції після виконання бойового завдання». Коментарі, як кажуть, зайві. Сьогодення у зоні АТО підтверджує московські традиції ведення боротьби тими ж методами – перевдягненні у форму бійців збройних сил України кремлівські запроданці успішно вбивають мирне населення…

Автор цих рядків свого часу писав не тільки про загальноприйнятні речі, а й про те, від чого навіть влада незалежної країни воліла бути осторонь. Досліджуючи життя й діяльність Олександра Степанюка мав на меті не тільки розставити крапки над «і» біографії повстанця як будівничого нашої незалежності а й тому, що доля дарувала можливість стати членом родини Богуна.

Пропоную читачам дізнатися більше про героя ніж скупі рядки його життєвого літопису, взяті із записів розсекреченого архіву КДБ:

Степанюк Олександр Тимофійович.

Псевдо – 1015, 1230, 12302, 1915, Богун, Вавилонський, Марта, Матвій, Мефодій, Прохор, Санько, Тетеря, Тихон.

Народився 1921 р. у с. Стеблі Ковельського району. Навчався в Ковельській гімназії, де вступив в ОУН. Із жовтня 1939 р. працював лісником у Скулинському лісництві Ковельського району. Із перших днів національно-визвольної боротьби долучився до лав УПА. Навесні 1943 р. був заступником керівника боївки Ліщинського (М. Зінчук), згодом організаційно-мобілізаційним референтом Ковельського районного проводу ОУН. Із весни 1944 р. О.Степанюк був провідником Ковельського районного проводу ОУН, із 1948 р. провідником Ковельського надрайонового проводу ОУН. Отримав звання старшого булавного УПА. З 1949 р. був провідником Білоруського окружного проводу ОУН. 15.08.1950 р. разом з групою підпільників перейшов на Житомирщину, де очолював
Житомирський обласний провід ОУН. Поручник-політвиховник УПА від 14.10.1951 р. Загинув разом з бойовиками Грицьком та Карпом 5.05.1952 р. в бою з оперативно-військовою групою МДБ у с. Малий Глухів Радомишльського району на Житомирщині.

* * *

Діток Бог дає. На радість, на щастя, на поміч. Так думав на початку минулого століття і Тимофій Степанюк із села Стеблі на Ковельщині. Одружився хлопець з бідної сім’ї на багатшій дівчині Юхимі та й стали господарювати. А помічники посипались щедро-щедро – аж десять спадкоємців! І вижили у здоров’ї дев’ятеро, і радів батько з матір’ю, а особливо з найменшенького Олександра. До чого ж метикувате хлоп’я вдалося – до науки прихильне і до роботи беручке. Не пропаде в такому гурті, та й як можна пропасти в лоні такої дружньої родини? Але… Завдяки найменшенькому Сяню-Олександру зазнала вся родина небачених поневірянь-тортур і лише небагатьом вдалося врятуватися. Хто ж був той наймолодший Олександр і за що страждала через нього родина?

За те лишень постраждав Сяньо, що любив свою землю, свою Україну і не хотів відавати її в чужі руки.

ГІМНАЗИСТ САШКО

Спочатку найменший братик дружньої сім’ї здобував хліборобську науку безпосередньо на полі. Дивився, як старші брати та сестри господарювали біля годувальниці – орали, сіяли, жали. Невдовзі і його почали залучати до праці. А згодом, зрозумівши схильність малого до навчання, вирішили на сімейній раді віддати мудрагеля до Ковеля у польську гімназію. Там і проявив себе Сяньо здібним та мудрим учнем. Там формувався його світогляд як особистості, там здобував не тільки основи наук, а й спеціальність. Коли на захід прийшли «совіти» у 1939 році, Олександр Тимофійович вже завершував навчання і згодом був направлений на роботу в Скулинське лісництво кваліфікованим спеціалістом. Робота його була «канцелярською» та стосувалася обліку і використання лісових ресурсів. Того часу непросто було знайти спеціалістів такого гатунку, отож в селі Скулин Олександр був одним з небагатьох представників інтелігенції. Згодом одружився на місцевій дівчині Павліні і, незважаючи на воєнне лихоліття, мали сімейний та душевний прихисток в стінах рідної домівки.

Невдячний життєвий принцип про те, що чим менше знаєш, тим спокійніше живеш, не стосується Олександра Степанюка. Проживаючи «за Польщі» на українській землі, він відчував більше поваги до себе і до своїх думок. Радянська влада знаменувалась іншим підходом до громадян. Була «думка» зверху і їй потрібно було коритись. «Непослушних» знали як привести до порядку і той порядок був
неписаним законом для всіх і вся. На благодатний ґрунт лягли розмови із «хлопцями з лісу». Серед них були, як правило, цілком свідомі люди, що розбиралися в суспільно-політичних цінностях і відрізняли зерно від полови. Ось тільки невідомо, за що їх охрестили «зрадниками». Кому і що вони зрадили?

Залишившись вірними Україні та захищаючи свою національну честь і достоїнство, стали зрадниками в очах тих, хто стрімголов кинувся прислуговувати совіцькому режиму – «найгуманнішому та найсправедливішому» режиму в світі.

ЗА «БОГУНА» ДАРУВАЛИ ВОЛЮ ТА ЖИТТЯ

У повстанців для конспірації були закодовані імена. А ще для викриття шпигунів у своїх рядах вони придумали простий геніальний винахід – в розмовах між собою не ставити питань, щоб вивідати інформацію. Все, що треба було повідомити один одному, розповідалось без навідних питань. Багато на цьому «погоріло» цікавих засланців. Отже, в Олександра Степанюка було псевдо «Богун», по змісту рівнозначне козацьким керманичам і насправді оправдане діяльністю керівника-організатора. Богун був причетний до всіх акцій, що відбувалися в краї, контролював і давав лад залученню в ряди повстанців нових членів. На його руках фактично була вся документація підпільної організації, найцінніший архів, за котрий енкаведисти багато чого віддали б, якби його побачити. Але ні архіву, ні самого Богуна вони не могли не те що бачити, а навіть здогадатися про його приблизне знаходження.

Після визволення Червоною армією Ковеля повстанцям довелось повністю перейти в глибоке підпілля. «Зрадників» шукали, як правило, в їхніх родинах. Першою прийняла удар дружина Богуна – Павліна. На той час з немовлям, донечкою Катериною, вона неодноразово ставала жертвою грубих обшуків та поневірянь служителів нової влади. Такі обшуки завершувались не зовсім і
безрезультатно – голодні «совєти» завжди знаходили в коморі Степанюків продукти харчування і вимітали їх до крихти. Згодом Павліна здогадалась, як рятувати харчі. Вона ховала загорнутий шматок сала чи масла у брудні дитячі пелюшки. Нишпорки не опускалися до того, щоб ритися у брудній білизні «ворогів народу», і таким чином втрачали свою поживу.

Зате коло потенційного обшуку ватажка повстанців було широким. Починаючи з батьків Олександра і завершуючи його сестрами та братами. Доскіпувалися, намагаючись дізнатися з вуст родичів, де знаходиться їх брат, чоловік та син. Хоча й розуміли, що Богун не сидить на місці і що ніхто з рідних не продасть, як вони, своїх близьких людей. Проте пошуки Олександра та його друзів вимітали у родичів комори та засіки. Кращої нагоди законно поживитися за чужий рахунок
годі й придумати!

А Богун все-таки обходив своїх родичів з хати в хату. І не тільки для того, щоб запастися харчами. Справа в тім, що в спецслужб був лише усний портрет ватажка, а хотілося розповсюдити його фотографії. Ось якраз заради фото обходив Сяньо-Богун своїх родичів, переглядав сімейні архіви, знищував власні знімки та відрізав ножицями своє зображення із загальних карток. Не треба й говорити про те, що йому вдалося випередити професійних нишпорок у цьому питанні.

А енкаведисти навісніли безрезультатними пошуками ватажка. Одній із повстанок на псевдо «Гіва» (щей досі мешкає у с. Скулин) пропонували в Луцькій тюрмі свободу лише за те, щоб вона при зустрічі застрелила Богуна. Револьвер та патрони видавали свої. Дівчина відмовилась і була заслана на каторгу на десять літ…

А тим часом родичі Степанюка відбували покарання за сімейного революціонера. Дружина з маленькою донечкою під тортурами змушена була підписати документ про ідеологічну співпрацю з чоловіком і була вислана до Сибіру. Сестру Варку з дочкою Лукерією забрали в карцер до Ковеля. Племінницю садили на табуретку на гострі цвяхи, а щоб та не рятувалася, ставши на ноги, били по пальцях молотком… Мати Варка не змогла змовчати посіпакам несправедливості і завжди говорила дошкульну правду. Коли приносили до камери тюремну баланду, вона відмовлялася їсти.

– Що ви мені принесли? – запитувала вона. – Коли ви до мене приходили в хату, то брали масло, сало та яйця, а тут даєте якусь баланду!

Хто міг терпіти таке знущання? Варку з дочкою заставили таки підписати зізнання в сприянні «бульбашам» і відправили на сибірські морози. Згодом, після відбуття терміну, не дозволили вертатися в рідні краї і змушені були поліщуки їхати в Казахстан. Там Варка і знайшла вічний спочинок, а дочка Лукерія до сьогоднішнього дня не хоче вертатися на Україну – не вірить, що тут щось змінилося на краще.

Рідні сестри Віра та Марта теж були «неблагонадійними» завдяки найменшому братикові. Чоловік Марти Дмитро в той час воював на фронті, дійшов до Берліна, на грудях його сяяли ордени та медалі. Вернувшись у рідне село, не застав коханої дружини дома – сиділа в Ковелі у карцері за сприяння брату, повстанському ватажку. Дмитро відразу подався до міста і таки довів фронтовим своїм минулим непричетність Марти до злочину «проти власного народу».

А ще Марта Тимофіївна згадувала, як у 1945 році жали вони з сестрою Віркою жито і до них зі сторони лісу вийшов брат з товаришем. Вони попросили принести їм трохи харчів, бо вже тиждень, як їли тільки насіння… Сестри принесли хліба та молока.

– Сяню, – звернулась Марта до брата, – здавайся властям, вони обіцяють помилування тим, хто добровільно здасться.

– Дорога Марто, не один доброволець уже розстріляний тією доброю владою…

Віддавши глечика та захопивши з собою хлібину, подався Богун знову до лісу. Бачили його односельці ще в 1947 році, а потім сліди зникли… Лише кожного разу, як знаходили черговий схрон з повстанцями і брали їх в полон або розстрілювали, то звали Марту на впізнання. Чи бува не самого Богуна вони вполювали? Так хотілося служакам відзвітувати у «верхи» про виконання
поставленого завдання.

А Марта Тимофіївна ще до дев’яноста літ мешкала у селі Стеблі. Ще встигла відсвяткувати з родиною свій останній ювілей – 90-річчя. Були внуки, правнуки й праправнуки, був розкішний торт. Згадувала молодість, перебираючи натрудженими руками сімейний фотоархів. От тільки карточки найменшого брата Сяня ніхто не бачив. Бо ж якби не став Богуном, то згадка залишилася б. А так стала уся родина революційною, «бульбашною» і неблагонадійною. Рідна доця Олександра, котру ще дитиною разом з матір’ю вивезли на заслання, не має навіть уяви, як виглядав рідний тато. Колись приїздила з Росії в батьківські краї, розпитувала, шукала рідні сліди та марно. «Справа Богуна» в той час ще, мабуть, не була закритою і перебування дочки «зрадника народу» було не геть безпечним.

Але будь-яка історія має логічне продовження. Одна із родичів Богуна (племінниця Ганна Глущук) набралась сміливості розкрити багаторічну таємницю. Виявляється, що в далекому післявоєнному році, коли відправляли в заслання Юхиму та Тимофія, передала мама тремтячими руками одну-єдину фотографію синочка на збереження. Там він ще зовсім юний, гімназист Ковельської гімназії, стоїть біля металорізального верстата. А на іншій стороні фото – його автограф і підпис. Той самий підпис, котрий стояв на багатьох архіважливих документах підпільної повстанської організації, за котрий професіонали-нишпорки заплатили б велику ціну, бо такий документ не одному б підняв кар’єру, зірочки на погонах, зарплату, пенсію та авторитет… Але, до великого їх жалю, вже пізно. Пізно звітувати про знайдене єдине фото дійсно мужньої та порядної людини. Людини, що любила свою Україну, своїх людей, кохану дружину та рідну дочку Катерину. Саме вона, єдина дитина Богуна, буде щасливою хоча б з того, що вперше побачить рідний образ не з усного опису та розповідей, а з фотографії. І побачить до того ж підпис рідного батька – діловий, розмашистий, мудрий – Сяньо, Сашко, Олександр, Олександр Тимофійович Степанюк, Богун…

РОДИННЕ СРІБЛО-ЗЛАТО

Золоті, срібні та бронзові нагороди за героїв-повстанців отримали найближчі члени їхніх родин. Як правило, прямих спадкоємців було небагато. Бо всіх найближчих родичів нова влада відправила свого часу до Сибірських морозів і в степи Казахстану. Сім’ї та родини повстанців змушені були спокутувати гріхи революційних родичів. Яку мету переслідували органи влади переслідуючи членів родин інакомислячих? Звісно, тверезомислячі люди ведуть суспільство за собою, проте дуже муляють владі, яка не любить, коли не тільки бачать а й відкрито проголошують, що король – голий. Складається враження, що спецоргани відстежують таких індивідуумів незалежно від кольору прапора, що висить над органом офіційної влади. Родичі чомусь не могли зростати кар’єрно, вчитись у вузах, бути визнаними та пошанованими за свою натхненну працю. Пожинали плоди патріотично жертовних пращурів, що віддали життя за право нащадків жити правдиво.

Племінниці Степанюка-Богуна – рідні сестри Тетяна Віднік та Ганна Глущук

Жити по правді нас нині змушує Європа та світ. А нам чомусь важко. Влада стогне, противиться вимогам Європейського Союзу, жертвує недоотриманням величезних фінансових траншів від МВФ і гне свою сумнівно правдиву лінію. Бо у кожного високого посадовця правда своя. І суд свій, і прокуратура, і «своя» рука десь там, зверху…Час від часу доблесні силовики ловлять на гарячому все нових і нових хабарників, які «розбудовують» державу крадучи із підмурівок цемент і
будматеріали…

Невже нема в державі адекватних, мудрих, порядних людей, яким можна було доручити важливі керівні пости без синдрому «теплого місця»? Такі люди є, але вони бояться навіть претендувати на високі посади, бо знають достеменно про загальну всеобов’язкову корупцію.

Щодо родини Богуна-Степанюка, то прямих родичів було запроторено за межі України, сестри поневірялись по виселеннях, а ті, що залишились тут відчували планомірно-системне приниження. Син рідної сестри Віри – Іван (племінник Богуна) на раз чув образливі слова від землячки, інструктора Ковельського райкому компартії Іллічьової (звідки таке прізвище взялось у поліщуків?): «Нє могу відєть етой морди бульбашской!..». Зрештою, Івана відправили на фронт, де
він і загинув.

Син рідної племінниці Ганни – Петро, здобувши освіту у Ковельській музичній школі розвинув свій талант тільки у Білорусі: має звання заслуженого діяча мистецтв Білорусі й керує Національним оркестром народних інструментів.

Племінниця Тетяна Віднік (якій офіційно вручили нагороди дядька Олександра), відома берегиня українських народних пісень, народна співачка, яку знають у Європі, так і не дочекалась звання заслуженого працівника культури через «фільтрування» поданих у міністерство документів і популяризації у своєму репертуарі повстанських пісень…

Справа не в золотих та срібних нагородах, що дійшли до рук родичів справжніх патріотів, справа, як бачите, в золотому генофонді нації, якій Господь дав такі великі можливості для утвердження у світі, і які так вправно нищив наш старший північний брат, послідовники якого навчилися і сьогодні вправно говорити та нікчемно діяти.

Віталій КЛІМЧУК