22-е червня 1941-го року,4:00 ранку,мить …,і шквал крові,болю і смерті. Він тривав кілька довгих років,одних із самих довгих років в житті тих,кому вдалося пережити весь цей жах на нашій землі. А багатьом не вдалося. Не судилось пережити цю мить,адже це тільки мить у тисячолітній історії всього нашого людства. Невже ми забули про це?

Кожен раз в цей День ми згадуємо. Згадуємо про тих,хто так і не повернувся з цієї війни. Про тих,хто кров’ю і потом відстоював нашу перемогу. Про тих,хто першим прийняв на себе цей страшний удар і про тих,чиї життя були покалічені і зруйновані іншими людьми. Людьми,схожими на нас. З тими ж бажаннями,з тією ж жагою до життя. Людьми з сім’ями,у багатьох з яких теж були діти,і може даже онуки. І,напевно,вони теж хотіли жити в мирі та злагоді …

Пам’ять – хитра штука. Вона частенько зраджує нам. А потім знову 22-е червня 1941-го року,4:00 ранку,мить … і …

Ніхто не забутий! Ніщо не забуте! Так ми говоримо своїм дітям. Ми стали передавати це з покоління в покоління. Ми закріпили цю пам’ятну дату в наших серцях. Вона є в наших національних календарях,за даними проекту DilovaMova: Україна встановила цю дату Указом Президента України від 17-го листопада 2000-го року № 1245/2000,вона має назву «День скорботи и вшанування пам’яті жертв Війни в Україні»; Росія – Указом Президента Російської Федерації від 8-го червня 1996 року № 857 “Про День пам’яті і скорботи”; Білорусія 22-е червня відзначає як «День всенародної пам’яті жертв Великої Вітчизняної війни». Ми пам’ятаємо. Ми сумуємо. Але чи є надія уникнути повторення подібного віроломства і насильства по відношенню до нас і наших дітей?

Вона є. Залишивши образи,ми навчилися прощати. Ми вміли прощати завжди. Прощати і не ображатися на людство за те,що воно допустило подібний хід розвитку подій. Ми навчилися любити. Любити тих,хто дорогий нам,хто поруч з нами. Любити життя,а не смерть,ненависть і агресію. Тому ми виграли тоді. Тому перемагаємо зараз. І не дай нам Бог забути про це!