Розмах,з яким наша сучасна цивілізація навчилася освоювати оточуючі нас землі,по істині може вразити всяку уяву. Вирубати тисячі гектарів лісу,організувати який-небудь кар’єр або влаштувати грандіозне будівництво,видобуток руди або мінералів в промислових масштабах,освоїти степ,рівнину,гірські комплекси,водойми або що-небудь ще – не питання. Досить «обгрунтованої доцільності»,«команди зверху»,бюджетних асигнувань. Все інше,- технології,людські ресурси та техніка вже на підході. Місяць,рік,два і дика природа відступає. З нею відступає і крихка рівновага,яке встановлювалося в природі століттями і тисячоліттями. Чи правильно це,чи виправдовує досягнута мета всі ці втрати,якими доводиться жертвувати нам заради сьогочасної вигоди?

Як би там не було,але парадокс полягає в тому,що часто,щоб зупинити розбурханий запал сучасних «благодійників» доводиться йти на крайні заходи. Обмежувати і лімітувати,забороняти і штрафувати,приймати цілу низку актів на законодавчому рівні і в буквальному сенсі ховати неосвоєні подібною діяльністю землі в організованих заповідниках та природоохоронних парках,залучаючи для цього додаткові зусилля,кошти і грамотних фахівців.

Зараз однозначно вже можна сказати,що зусиллями працівників природно-заповідної справи вдалося в значній мірі зберегти від руйнування багато унікальних природних комплексів,сприяючи збереженню біологічного розмаїття та протидіючи екологічному розоренню багатьох регіонів.