Відлуння тижня (15.01 – 22.01)

Зазвичай вітчизняні історики називають 22 січня подвійним святом. Адже цього дня 1918-го (століття тому!) проголошено IV Універсал, що декларував повну державну незалежність Української народної республіки. А в 1919-му цього дня відбулося проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки. Власне, остання дата, у відповідності з Указом Президента України 21 січня 1999 року № 42/99 НР, відзначається 22 січня як День Соборності, починаючи з 1999 року. Правда, під час правління кремлівських маріонеток, так званого «януковичівського періоду», День Соборності на офіційному рівні було скасовано (натомість встановлено «День Соборності та Свободи»). А коли вже Росія анексувала в
України Крим і запустила механізм кривавої вакханалії на Донбасі, нав’язуючи ідеї Новоросії, розшматування України, Президент Петро Порошенко своїм указом від 13 листопада 2014 року відновив це свято.

Початок 2018-го (точніше, минулий тиждень) став ще одним суттєвим моментом з приводу значимості дня, що засвідчує прагнення нашого народу, нашої країни до єднання. Напередодні 99-річчя Злуки УНР і ЗУНР Україна зробила ще один крок, аби ідеї Соборності втілилися в життя. Маю на увазі ухвалення («за» – 280 голосів, у їх числі – й волинян Степана Івахіва, Ігор Гузя та
Ігоря Лапіна) Верховною Радою проекту закону №7163 «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях». Очевидно, в Кремлі не сподівалися саме на таке рішення і такі терміни. Чи не тому нардепи , яких іноді називають людьми Путіна, вже зареєстрували законопроект про відміну згадуваного закону. Так чи інакше, з цього приводу ВР має визначитися, починаючи з 6 лютого. А до того ні Голова ВР, ні Президент не підпишуть закон про реінтеграцію.

Зрештою, нинішня ситуація нагадала, що з 20 лютого 2014 року триває тільки чергова активна фаза російської агресії. А війна проти Української держави триває фактично від часу її проголошення. Тобто, сторіччя. Звісно, якщо говорити про український народ, то цей термін потрібно на кілька разів помножити. Адже шовіністичне «не было, нет и не будет» нинішній «цар»
просто замінює евфемізмом-синонімом «мы в общем-то единый народ». І те, що після ухвалення Києвом закону про реінтеграцію Донбасу улюбленець росіян терміново зібрав РНБО, свідчить про правильний крок української влади та українського політикуму, який в значній мірі не контролюється Кремлем.

Тим не менше, РФ не збирається відмовлятися від імперської традиції «украинского вопроса». Як наголошує в «УП» політичний експерт Костянтин Матвієнко, «супостат, не маючи змоги вийти з війни без втрати обличчя, обирає шлях її ескалації. Відтак перед нами стоїть надскладне завдання відновити суверенітет України у її визнаних світовим співтовариством кордонах, станом до 2014 року».

Тож кожен прийдешній день – продовження боротьби за відновлення соборності України, зміцнення нашої державності, подальше творення української політичної нації. І, як підтвердили більшість подій минулого тижня, наша країна (попри цілу низку проблем, які створюються власноруч),
засвоюючи уроки історії, не відмовляється від власного шляху.

«Війна все змінила»

На думку професора української історії у Гарвардському університеті Сергія Плохія, «те, що відбувається сьогодні в результаті війни, – це переформатування української ідеї і державності на зовсім інших засадах. Формально в нас залишається та сама Конституція, але ідентичність людей, їхня свідомість, ставлення до держави, культури, нації міняються. Фактично період з 1991 по 2013 рік це один блок часу, подій, проблем, а 2014 рік розпочав вже зовсім іншу історію. Але для того, щоб усвідомити, описати, виділити головне в подіях, які ми переживаємо сьогодні, потрібен час» (див. «ЛБ»). За його версією, «проект реінтеграції пострадянського простору під проводом Росії сьогодні має серйозні проблеми: до нього не лише не вдалося включити Україну, але її опір впливає також на настрої сусідів, наприклад, Білорусі чи Казахстану. З одного боку, вони перелякані можливістю повторення українського сценарію в себе, з іншого – черпають певний оптимізм у супротиві України. Наш успіх для них означає, що вони можуть домогтися більшої незалежності від Росії в рамках існуючих інтеграційних проектів. Тому фактично війна призвела до зворотнього результату для Кремля». Професор уточнює: «Із національним проектом та сама ситуація. Нині все більше людей в Україні, які, можливо, раніше вважали себе радянськими чи пострадянськими громадянами, або не проводили лінії між українцями та росіянами, починають асоціювати себе саме з Україною. Це те, чого не було до 2013 року. Подібне відбувається і в Росії: негативізм по відношенню до України означає також її відторгнення як частини чужорідного національного тіла. Тому і тут результат абсолютно зворотній».

Аналітик, роздумуючи щодо так званих ліній поділу в Україні, резюмує: «Це дуже складний процес. Країна встояла в 2014 році завдяки тому, що змогла мобілізуватися і подолати у власному суспільстві лінгвістичні, культурні і регіональні кордони. Країна вистояла і воює сьогодні через те, що відмовилася поставити, скажімо, мову в основу свого уявлення про те, чим є український
патріотизм. Адже російська весна, «руський мір» і т.д. якраз і були спробою Путіна поділити Україну за мовною ознакою».

На думку Плохія, «Україна також відмовилася ділитися за відмінністю ознак історичної пам’яті. Хоч і по-різному, але вся країна сприйняла декомунізацію. Відбулося об’єднання історичного простору у протесті проти комунізму. Тобто багато розламів, які намагалися використати проти нас, хоч нікуди не зникли, але нині не є визначальними. Україна вистояла як багатонаціональна, багатокультурна, багатомовна країна». Правда, у нього є відчуття, що «російська мова і культура залишатимуться інструментом політики Кремля в майбутньому».

При цьому, підкреслює Плохій, «війна все змінила. Українське суспільство сьогодні інакше, і коли люди називають себе українцями, це не значить, що етнічні росіяни чи болгари зникли, і люди етнічно переорієнтувалися. Але вони переорієнтувалися політично у ставленні до української політичної нації, до держави… Ми живемо в світі, в якому імперії занепадають і зникають. Історія ХХ
століття – це історія падіння імперій. Натомість на світ з’являються нові модерні нації, що намагаються переділити цей простір. І Україна також є частиною цього процесу». На його думку, «мабуть, наш досвід найближчий до досвіду Італії ХІХ століття, і відому фразу «Ми маємо державу, тепер треба створити націю» (ця фраза належить «батькові» італійської революції Камілло Кавуру, – прим.), можна віднести і до нас».

«Яким шляхом ми будемо повертати ці території»

В інтерв’ю «Радіо Свобода» заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій України Юрій Гримчак, роздумуючи про закон щодо реінтеграцію Донбасу, зазначає: «Це той закон, який проказує напрямок, яким шляхом ми будемо повертати ці території, і створює правові підстави для цього». На його переконання, перший, дуже важливий пункт, – «це посилання на те, що Україна використовує статтю 51 Статуту ООН про те, що будь-яка країна має право на самооборону». По-друге, наголошує заступник міністра, – «це те, що попри те, що інколи маніпуляція або така якась гра на супротивника має дуже патріотичне забарвлення, але в даному випадку це не пройшло. Тому що були вимоги, що «давайте встановимо дату початку окупації». На що було сказано, що це неправильно ані юридично, ані логічно. У нас є дата початку агресії – 20 лютого 2014 року. Ця дата закріплена законом від квітня 2014 року про окупацію Криму. У нас вже тоді було визначено, що територія Криму є окупованою. І тому те, що у нас відбувалося на сході України, – це не якась окрема агресія Російської Федерації, а це все почалося 20 лютого 2014 року. Це згадується, що початок був тоді, а все інше – це наслідки саме такої діяльності. І територія визнана окупованою».

Гримчак також прокоментував твердження Віктора Медведчука, начебто «закон щодо Донбасу поставить хрест на спробах мирного врегулювання ситуації в регіоні». На його думку, це «дуже схожа оцінка неприйняття цього закону як з боку, вибачте, «зрадофілів», так і з боку, умовно, «п’ятої колони» Російської Федерації». Але відтак підкреслив, що Медведчуку «обов’язково подякуємо за те, що він свою якусь лепту в те, що за час нашої війни у нас вже близько 3 тисяч людей обміняні, у тому числі з, його участю. У даному випадку це теж розумна політика держави, умовно кажучи, мабуть, Президента, що використовують навіть таких людей, як Медведчук, для досягнення своїх і наших цілей».

«Такі парадокси війни»

Співголова громадської ініціативи «Права справа» Дмитро Снєгирьов у Фейсбуці зауважив, що «у законі про реінтеграцію Донбасу Росію насправді не визнали окупантом». На його думку, «особливого прогресу в плані деокупації та реінтеграції окупованих територій України після ухвалення відповідного закону не буде. Реінтеграція не може відбуватися без деокупації – звільнення самих територій, а такий механізм не прописаний». А відтак пояснює, що «у законі є кілька суперечностей. По-перше, про те, що Росія – окупант, мова йде тільки в преамбулі, посилаючись на звернення Верховної Ради до ООН від 27 січня 2015 року, а також на заяву парламенту Про відсіч збройній агресії РФ і подолання її наслідків». По-друге, у законі прописано, що Росія несе відповідальність за збитки, заподіяні нею внаслідок війни проти України. Водночас посол США в Україні Марі Йованович заявила, що український уряд повинен платити пенсії людям, що проживають на окупованих територіях».

Крім того, зазначає Снєгирьов, «у законі хоч і завуальовано, але є прив`язка до Мінських угод… Але Мінські угоди не є міждержавною угодою і ніким не імплементовані». До того ж, підкреслює він, «Росію не визнали насправді окупантом, власне тому, що товарообіг між нашими державами за останній рік дивним чином не зменшився, а збільшився. Збільшення товарообігу між
Україною і РФ – загадка. Іде війна, а товарообіг із країною-окупантом збільшується. Це відповідь, чому Росію не визнали країною-окупантом». А наостанок він резюмує: «Такі парадокси війни».

«Це не обіцяє нічого хорошого»

США оцінюють наслідки для ситуації безпеки у зв’язку з останнім розгортанням Росією в анексованому Криму зенітно-ракетного комплексу С-400. Про це заявив військовий чиновник США, повідомляє Reuters. Посилаємося на україномовну версію ZIK. Другий у Криму дивізіон зенітно-ракетного комплексу (ЗРК) С-400 кілька днів тому заступив на бойове чергування на мисі Фіолент під Севастополем.

«Це не добре. Це не обіцяє нічого хорошого», – сказав на умовах анонімності високопоставлений чиновник Європейського командування США. Американський військовий посадовець визнав, що мету розгортання ракетного комплексу у Криму оцінити важко. Проте будь-які засоби протиповітряної оборони, за його словами, зміцнюють російський військовий потенціал на півострові, забезпечуючи додаткову стійкість і, можливо, охоплення. «Якщо виникне намір, це дає можливість або захистити трохи більше Чорного моря, або наступати звідти… Ми розглядаємо це як ще одне підтвердження їхньої волі використовувати військову силу», – сказав чиновник, не говорячи про потенційні дії Росії.

«Загроза від РФ існувала завжди»

Заступник глави МЗС України Сергій Кислиця заявив, що Росія почала готувати агресію проти України ще у 2005 році. Про це він сказав, за інформацією видання «ГОРДОН», під час засідання Оболонського райсуду Києва за обвинуваченням екс-президента України Віктора Януковича у державній зраді.

Зокрема Сергій Кислиця зазначив: «Загроза від РФ існувала завжди, інше питання, який був ступінь загрози від Росії». На його переконання, «новим витком загрози став 2005 рік, коли після поразки РФ у її зовнішній політиці прийшов президент Віктор Ющенко і РФ зрозуміла, що звичайними методами, які використовують на території інших країн колишнього СРСР, Україну не утримати, і вони почали реально планувати використовувати напрацювання з контролю України військовими та іншими методами».

Заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця вважає, що анексія Криму у 2014 році стала результатом реалізації Росією планів, які почали розробляти ще у 2005 році. Він зазначає, що Росія без найменших сумнівів порушила велику кількість міжнародних документів ООН, ОБСЄ, а також умови дислокації російських військ на території України. А відтак підкреслює: «У підсумку РФ здійснила акт збройної агресії і захоплення частини території України. Потім відбулася спроба анексії частини України».

Нагадаємо, що Росія анексувала Крим після незаконного референдуму 16 березня 2014 року. Приєднання півострова до РФ не визнають Україна та більшість країн світу. Наразі між материковою Україною і Кримом діє контрольно-пропускний режим, а Київ де-факто не контролює півострова. Зараз в Оболонському суді Києва розглядають справу за обвинуваченням Януковича в
держзраді, пособництві у веденні війни і посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України, що спричинило загибель людей.

«Покажуть найближчі місяці»

Польське морське відомство планує дати п’яти польським кораблям назви українських міст, які колись розташовувалися на території Польщі. Про це, за версію видання «День», повідомило «Radio Szczecin». Перший корабель, який надійде з китайського суднобудівного заводу, отримає назву «Львів», наступні — «Тернопіль» і «Вільнюс» — на честь столиці Литви. На думку Леоніда
Зашкільняка, професора Львівського національного університету імені Iвана Франка, «тут, як завжди, є дві сторони медалі. З одного боку вони хочуть продемонструвати повагу до своєї історичної пам’яті, тобто що колись Львів, Тернопіль та інші міста були в складі польської держави. А з другого боку в
цьому питанні є якийсь політичний аспект, який можна трактувати по-різному».

А Володимир В’ятрович, директор Українського інституту національної пам’яті, думає, що «ці дивні пропозиції явно не сприятимуть налагодженню «приємних» польсько-українських стосунків, тому що вони радше апелюють до реваншистських настроїв польського суспільства. Переконаний, що на території Польщі є дуже багато прекрасних міст, які б з гордістю надали своє ім’я цим
військовим кораблям. Для цього не обов’язково використовувати ті міста, які зараз знаходяться на території інших країн: чи то України, чи то Литви. Це однозначно буде негативно сприйнято українським і литовським суспільством, як певний спосіб інформаційного зазіхання на територіальну цілісність цих країн». На його переконання, «повинна бути реакція української дипломатії про неприпустимість такого роду пропозицій, такою ж, як була реакція українського МЗС на спробу розмістити на польському паспорті так званий Цвинтар Орлят у Львові». А відтак В’ятрович зазначив: «Щодо того, чи зможе новий польський уряд налагодити польсько-українські відносини, то поки що рано говорити про це. Я втішений тим, що міністр Вітольд Ващиковський пішов у відставку, так як чимало його персональної поведінки безпосередньо впливало на погіршення
стосунків між Україною і Польщею. Сподіваюся, що новий міністр все-таки буде більше цінувати польсько-українські стосунки та не намагатиметься використати якісь антиукраїнські заяви для посилення своїх політичних позицій всередині Республіки Польща. Чи покращаться і чи зміняться польсько-українські стосунки — покажуть найближчі місяці».

«…Захід здав не тільки Україну»

Філософ і політолог Ігор Лосєв висловився про подвійні стандарти Заходу у контексті ставлення до України. Про це він написав у розвідці «Будапештська пастка Заходу» на сайті видання «Український тиждень». Передовсім Лосєв, згадуючи про вимоги Заходу від України неухильного виконання мінських домовленостей, які «взагалі не мають ознак серйозного міжнародного документа», запитує: «Де там підпис лідера країни-агресора Путіна? Де там підпис президента країни-жертви агресії? Де підписи країн-посередників у розв’язанні конфлікту? Хто такий нині Леонід Кучма, який там підписався, хто такий російський посол Зурабов, які його вага й повноваження?» А відтак резюмує, що це «все, як кажуть у Росії, фільчина грамота, документ, значення якого в міжнародно-правовому сенсі є мізерним».

Водночас Лосєв підкреслює, що «західні партнери ігнорують інший документ, вага якого є значно більшою, ніж тексти розмов у Мінську. Вони ігнорують підписаний повноваженими представниками США, Великої Британії, Франції та Китаю (про Росію говорити не будемо, бо тоді доведеться згадати сентенцію Отто фон Бісмарка про ціну будь-яких угод із Росією) Будапештський протокол 1994 року про гарантії Україні за здавання третього за потугою у світі ядерного арсеналу. Великі держави гарантували Україні недоторканність її суверенітету й територіальної цілісності, ненапад із боку ядерних та інших держав і навіть захист від шантажу та від політичного й економічного тиску».

На його переконання, «ігнорування обіцянок і запевнень завдало величезної шкоди не тільки Україні, а й самому Заходу. Начхавши на Будапештський протокол, Захід загнав себе в геополітичну пастку. Стало ясно, що гарантії великих держав є лише фігурою мови, за якою нічого реального немає, зеро-нуль. І сподіватися на них, як показав досвід України, – означає бути геополітичним самогубцем». Отже, резюмує експерт, «єдиною реальною гарантією про збройний ненапад ворога може бути тільки власна ядерна зброя. 2014-й – це рік смерті всіх угод про нерозповсюдження ядерної зброї, бо всі ці угоди тепер важать рівно стільки, скільки Будапештський протокол. А це означає, що держави, які мають підстави боятися за свою безпеку, так чи інакше почнуть виготовляти ядерну зброю і розвивати ракетні технології».

Зазначаючи, що гарантії – суттєвий елемент міжнародної політики й потужний інструментарій дипломатії, Лосєв констатує: «Тепер той інструментарій геть не працює. Нині вся ця проблематика гостро відроджується у зв’язку із ситуацією навколо Північної Кореї». Загалом, на його переконання, «президент США Барак Обама, проігнорувавши в 2014 році російську агресію проти України, відчинив двері в тотально ядерний світ. Не тільки КНДР, Іран, Пакистан та Індія, Ізраїль, проте й інші держави мають змогу створити свої ядерні сили. Це й Індонезія, що спостерігає активність ядерного Китаю в південних морях, це й Південна Корея, яка є постійною потенційною жертвою ядерних авантюр «товстого Кіма» на півночі. Це й Саудівська Аравія, що побоюється шиїтського Ірану з його програмами нуклеарного озброєння. Це Бразилія й Аргентина в Південній Америці. А далі почнеться ефект доміно, адже сусіди нових ядерних держав також захочуть мати реальні гарантії своєї безпеки у вигляді власної ядерної зброї». Таким чином, переконаний експерт, «2014 року Захід здав не тільки Україну, а й своє спокійне життя без атомних ексцесів у різних регіонах планети Земля, отримавши хаос і некерованість у міжнародній політиці».

Навряд чи варто однозначно накидати ярлик «зрадофільства» тій чи іншій країні (як і Заходу загалом) щодо України. Інше питання, що, по-перше, зараз уже триває процес геополітичного перерозподілу, коли замість однополярного принципу домінування приходить двополярний, з основними гравцями (центрами політичного тяжіння) США та Китаєм.

По-друге, хоч і не слід ставити хрест на ЄС, але в Європі набирають прискорення, нерідко стимульовані в Кремлі, відцентрові тенденції. За таких умов, керуючись власними національними інтересами та реанімуючи ідеологію реваншизму, намагаються закріпити своє місце під сонцем західні сусіди України. Вслід за ворогом, що підпадає під уточнююче формулювання «стратегічний», фактично вже не приховують територіальних претензій щонайменше три країни (Польща, Румунія, Угорщина). Але не значить, що закриваючи очі на це, таким чином ховаємося (уникаємо) від загрози.

Минулий тиждень нагадав (21 січня в Україні військові оркестри вшанували пам`ять військовослужбовців, які обороняли Донецький аеропорт – «кіборгів»), що попереду – доленосні випробування, за яку доведеться заплатити найвищу ціну. Причому не тільки на східному, але й, судячи з тенденцій, на західному фронті.

Важливо, аби всередині держави не відкрився ще й внутріукраїнський фронт. На цьому акцентували увагу в ряді публікацій і ЗМІ: «Iсторична ностальгія. Чи реваншизм?» («День»), «Право на поразку» («УП»), «Гримчак натякнув, що війна на Донбасі може закінчитись в цьому році» (УНІАН), «Євродепутатка Ребекка Гармс: Сподіваюсь, Україна не втратить безвіз» («ЄП»), «Україна отримає летальну зброю від уряду США безкоштовно – посол» («НВ»),  «Загроза великої війни у світі: Кремль йде в тінь» («Апостроф»), «Чим може загрожувати гучна заява Росії щодо скасування кордонів з Україною: пояснення експерта» («24»), «В уряді посилюють кіберзахист» («ЕП»), «Україна вже готується до експлуатації американських Javelin, – Муженко» (УНН), «Півтора мільярда доларів Януковича – це вершина айсберга, – Єнін» ( «Громадське радіо»),
«Компроміс з агресором означає програш цілої Європи» («Газета по-українськи»)…

99 років тому, 22 січня 1919-го, у заквітчаному синьо-жовтими прапорами Києві, під переспів дзвонів на Софійській площі звучало (читав член Директорії Федір Швець): «Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об`єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу». А наступного дня, 23 січня, Трудовий конгрес України, який виконував
функцію всеукраїнського парламенту, затвердив Акт злуки . Через 99 років ідеї Соборності не тільки не втратили своєї актуальності, а й, в умовах війни, стали фактично рятівними. Очевидно, питання відновлення української територіальної цілісності стане однією з тем під час спілкування президентів України та США Петра Порошенка та Дональда Трампа на Давоському економічному форумі, що відбуватиметься цього тижня.

Тому, усвідомлюючи неминучість суворих викликів, побажаймо один одному, всім співвітчизникам почути розумом і серцем молитовне «Боже, нам єдність подай». Дотримання цієї настанови – шанс на життєздатність Української держави та української політичної нації. Будьмо!

Віктор Вербич