Відлуння тижня (17.09 – 24.09)

Якщо  цей тиждень вніс корективи у співвідношення дня та ночі на користь останньої, то й репрезентанти політичної пітьми часу не гаяли. Адже потрібно довести своїм працедавцям не  тільки  власну  необхідність, але й скористатися слушним моментом, розраховуючи на унікальну здатність нашого соціуму до політичної сліпоти. За допомогою чужих  інформаційно-ідеологічних рупорів  країна  опиняється під дев’ятим валом звинувачень (корупція, продажність і т.д.) збірного нинішнього владного олімпу. І ці закиди часто небезпідставні.

Однак, розносячи  в пух і прах чинних лідерів, які не дотягують до місії українського Мойсея, речники  миру та дружби з ворогом-окупантом пропонують своїх цинічно-крикливих, відданих гаманцю та Кремлю «рятівників» України. Куди ці провідники поведуть чи готові повести? Щоб отримати візуальну відповідь, достатньо  ще раз подивитися на полотно Пітера Брейгеля, де сліпці слухняно-дружно прошкують до ями. При цьому навіть не усвідомлюючи цього.

«Частина нашого інформаційного поля так само окупована, як частина української території сьогодні», – констатував  20 вересня Президент Петро Порошенко під час виголошення щорічного Послання до Верховної Ради. І це безсумнівно. Однак чому, складається враження, чинна влада  створює комфортні умови для потенційних кандидатів на президентство від Кремля? Чи не потрапляє вона сама у пастку? Так, у другому турі промосковського кандидата очікує відомий результат. Але водночас така перемога  представника проукраїнських сил має в собі достатньо ознак шансу на реванш через півроку, коли відбудуться вибори до ВР. Саме на це розраховує, очевидно, Кремль.  Тож у вище викладеному контексті важко не погодитися з лідером  «Самопомочі» Андрієм Садовим, в якого президентська посада асоціюється з електричним  кріслом.

Звісно, нема викликів, на які не можна віднайти гідної відповіді.  321  голос  народних депутатів «за» Постанову  «Про включення до порядку денного дев’ятої сесії Верховної Ради України восьмого скликання законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору) і про його направлення до Конституційного Суду України» – свідчення цієї аксіоми. Тим паче, що вже зараз ідеться не стільки про те, як виграти вибори, скільки, як не програти України.

Тож перегорнімо кілька аналітичних сторінок, аби  нагадати і собі, й ближнім про вірогідність епідемії  політичної  сліпоти, якою ворог намагається  інфікувати  критичну частину  громадян України.

«Сигнал тривоги, який Україна ризикує проспати»

«Ярмарок кучмізму» – так назвала свої роздуми про 15-ту  ювілейну зустріч Ялтинської європейської стратегії (YES), що відбувалася в Києві, аналітик Лариса Волошина. Про це йдеться у її публікації на сайті видання «День». За версією Лариси Волошиної, під час YES відбулася «легалізація позиції Пінчука. Те, що Леонід Кучма, як і Віктор Медведчук, досі присутні в якості українських представників на переговорах в Мінську, створює меседжам про необхідність пошуків компромісів вигляд «іншої точки зору». До того, що в світі досі обговорюють «ситуацію в Україні» замість того, щоб голосно говорити про розв‘язану в центрі Європи війну; про те, що Україна – це новий етап відкритої російської агресії на пострадянському просторі; що зміна тактики Москви: від «миротворців» у  Молдові та «захисників» в Грузії до неприхованої анексії і погроз застосування ядерної зброї в Україні – це тенденція до нарощення. Вона аж ніяк не може бути внутрішньоукраїнським конфліктом і потребує розв’язання як серйозний виклик для всієї світової безпеки».

На її думку, «причина того, що в свідомості українських громадян царить повний безлад з ядерної суміші «зрадо-перемог» – це відсутність державної визначеності. Політичне поле України після перемоги Майдану поступово  перетворене на місце для збоченого порозуміння. Вужа з їжаком, антикорупціонерів з батьком кланово-олігархічної системи, а патентованих патріотів з лобістами примирення за будь-яку ціну. Ситуація в кулуарах форуму YES є дуже показовою ілюстрацією того, що гречкосії в Україні обсіли всі щаблі соціальних прошарків. Поки для одних Україна – свята мати героїв, для інших вона – годівниця».

Волошина нагадує, що «західні політики та експерти запрошені на форум YES у якості статистів. Їх завдання – своєю присутністю надати реінкарнації кучмізму вигляд пристойності… Промови про агресора, необхідність боротися до перемоги звучать як насмішка над трагедією українського народу. Коли верхи і не хочуть, і не можуть вийти з олігархічного кола, примушуючи народ ходити по ньому під наглядом московського караулу». Аналітик підкреслює: «Міжнародний форум, де господарює лояльний до Росії політико-олігархічний клан, потрібен виключно для легалізації поміркованого проросійського вектору в українській політиці…Форум Кучми є не тільки ярмарком марнославства. Він – діагноз, вирок, вердикт суду історії.  Він – сигнал тривоги, який Україна ризикує проспати».

«Стадо має перетворитися на зграю. І їй призначили ватажка»

Роздумуючи про постать Віктора Медведчука, аналітик і  журналіст Сергій Рахманін зазначає (див. статтю «План «Шатун»  у виданні «Дзеркало тижня»): «Віктор Володимирович мені нагадує ведмедя-шатуна. Блукає лісом звір-одинак, сильний, досвідчений, нещадний. Не спиться йому, не вкладається хижак на заслужений відпочинок. Чому? Наука називає різні причини. Чи то голодний — не наївся досхочу за відведений для цього час. Чи то нарвався на мисливців-невдах — з місця клишоногого зігнали, але здобути звіра не змогли, пішов неквапно, а наздоганяти побоялись. Чи то сам відчув небезпеку, полишив ненадійний барліг, а нового не знайшов». А відтак дивується, «чого, здавалося б, Медведчукові не вистачає? Гарний будинок у Криму, красуня-дружина в офшорах до п’ят, – чого ще треба, аби зустріти політичну старість?»  І відразу ж висловлює свою версію пояснення: «Але досвідчений хижак зголоднів за живою політикою. І мисливців чує, – пальці не на курках, але й стволи не в чохлах. Ну, а затишний барліг у Сімеїзі нікуди не подінеться».

За версією Сергія Рахманіна,  у Кремлі вважають, що «потенційний електорат соціально близьких Кремлю сил становить не менш як третину від загальної кількості виборців України». За логікою ворога, «цього недостатньо, щоб провести повністю лояльного Москві президента. Але за правильно продуманої гри достатньо, щоб вивести  «свого» кандидата у другий тур. А це, у свою чергу, гарний доробок, щоб спробувати сформувати  «свою» більшість у Раді. Парламентські вибори в Україні, наскільки можна зрозуміти, турбують Путіна більше, ніж президентські». Тому, підкреслює аналітик, «Кремль, треба думати, зробить акцент на парламентській кампанії. А президентську схильний розглядати, насамперед, як прелюдію. Потрапить кандидат від умовного «Опоблоку» у другий тур виборів голови держави, отримає там вагомий результат – півсправи зроблено. Друга половина — використати здобутий плацдарм для рішучого наступу на виборах до ВР». А щоб  процес реваншу  став успішним, резюмує він,  «потрібна людина, яка б цей процес очолила… Стадо має перетворитися на зграю. І їй призначили ватажка. Ведмедя-шатуна… І Медведчук офіційно увійшов в «ЗЖ» саме для цього».

На думку Рахманіна, цій обставині,  коли сили реваншу висунуть одного кандидата, «завдяки своїм можливостям, перешкоджає чинний Президент. Порошенко вважає (інформація про це отримана з джерел, які заслуговують на довіру), що для потрапляння в другий тур йому потрібна максимальна роз’єднаність у таборі суперників. Він не зацікавлений в об’єднанні Опоблоку й Рабіновича так само, як і в об’єднанні, наприклад, Гриценка й Садового». При цьому, підкреслює аналітик, «появу Віктора Володимировича в  «ОБ» сприйняли без особливого захвату. Щоправда, Віктор Володимирович нібито привіз ультиматум Москви – незговірливі «біло-блакитні» політики-бізнесмени потраплять до санкційного списку і заробляти в Росії і з Росією не зможуть. А це боляче».

Тим не менше, Рахманін висловлює сумнів у тому, що Медведчуку вдасться виконати завдання Путіна. Адже «країна вже не та, що чотири роки тому. І не всякий справедливо незадоволений цієї владою або давній аматор російської літератури, або щирий прихильник миру в Донбасі проголосує за силу, де привселюдно присутній він. Той, хто не те що не соромиться своєї близькості з Кремлем, а хизується нею. Немов не було анексії Криму. Російського телебачення, «що розпинає хлопчиків». Замордованого Рибака. Гіркіна й «заблукалих» десантників. Знущань над полоненими в Іловайську й ДАПі бійцями. «Параду» в Донецьку. Сенцова й Балуха, які голодують. Похоронок». А відтак він резюмує,  вдавшись до езопівської мови: «Мисливці кажуть, рідкісний шатун доживає до весни. Але ж політика – лише почасти зоологія».

«…і вже восени»

Аналітик і тележурналіст Павло Казарін пише в «Українській правді», що «війна зменшила кількість прибічників Кремля, але проросійський порядок денний і далі залишається на плаву. При цьому він запитує: «Чому Українська держава дозволяє адвокатам Кремля і далі займатися політикою? І куди дивляться спецслужби?» На думку експерта, є кілька відповідей. «З одного боку, Україна – навіть у стані війни – залишається правовою державою, – підкреслює він. – З іншого боку, державні інститути в країні традиційно слабкі. Адвокати краще орієнтуються за прокурорів. Слідство припускається помилок. Суди корумповані. Будь-яке обвинувачення в державній зраді можна витлумачити як нехтування свобод».

Казарін звертає увагу й на  третій чинник, важливість якого теж не варто ігнорувати: «Річ у тім, що в межах майбутньої президентської кампанії проросійський кандидат зручний. Причому всім. Ідеальна схема для будь-якого претендента з  «проєвропейського табору» – це поділити другий тур із прибічником Москви».  Він зазначає, що «проросійський кандидат – ідеальний спаринг-партнер для всіх. Його вихід у другий тур позбавляє суперника незручних запитань. На тлі адвоката Кремля будь-який конкурент приречений бути меншим злом».

Відтак він нагадує , що хто б переміг весною 2019-го,  «до осені «медовий місяць» обивательських очікувань приречений зійти нанівець… І вже восени деморалізований і розгублений виборець знову вирушить на виборчі дільниці». Тому, припускає Казарін, « може статися так, що зручні андердоги президентської кампанії виявляться цілком реальними претендентами в межах парламентської…Закономірне розчарування від благоденства, якого не сталося, після першої кампанії дасть ефект у переддень другої. І ми знову ризикуємо виявити в парламенті живих мерців».

«Елементи тиску на незговірливих партнерів»

Чому  НАБУ «взялося» саме за міністра інфраструктури Володимира Омеляна? Наскільки праві ті, хто стверджує, що у цій справі політики більше, ніж самої корупції? На ці та інші запитання висловлює свої версії відповіді «Газета по-українськи» у публікації «Навіщо знадобився Омелян: політичний підтекст головної справи НАБУ». Видання нагадує, що 13 вересня детективи НАБУ вручили міністру підозру в незаконному збагаченні та внесенні недостовірної інформації в декларацію. А відтак констатує: «Здавалося б, гра варта свічок: чиновнику довірена чи не найбільша  «хлібна» галузь економіки — залізниця, зв’язок, авіація, морське і річкове сполучення. На все це доводиться до 10% ВВП і 25% усіх публічних держзакупівель в країні, а це мільярдний оборот! Серйозний плацдарм для бажаючих заробити капітал. Мабуть, цим і керувалися детективи, визначаючи масштаб слідчих дій щодо Омеляна, – перевірили буквально все, починаючи з 2000 року. Але замість офшорів, коштовностей і рахунку в швейцарському банку виявили, що 10 років тому, задовго до свого призначення, міністр витратив більше, ніж офіційно заробив».

Натомість сам міністр обурився діями детективів, які «перевіривши все і нічого не виявивши, хочуть хоча б щось донести до суду», щоб за будь-яку ціну поставити під удар його ділову репутацію. Він заявив, що не збирається подавати у відставку і має намір не просто відстояти свою честь в суді, але й піти на слідчих НАБУ з зустрічним позовом, а також засумнівався у фінансовій раціональності самого бюро. Видання нагадує, що «день в день з Омеляном стало відомо про підозру за аналогічною статтею на адресу ще двох представників  «Народного фронту» – міністра юстиції Павла Петренка і нардепа Антона Геращенка. Крім них, в незаконному збагаченні стали підозрювати і заступника голови СБУ Павла Демчину, якого з керівником бюро Артемом Ситником пов’язує особистий конфлікт».

Роздумуючи над причинами «атаки» на Омеляна, «Газета по-українськи» підкреслює: «Міністр Омелян – один із небагатьох прикладів, що уособлюють молодий реформаторський уряд. Він декларує прозорість, сповідує європейські цінності і в роботі, і в публічності. Це, а також непогані результати по міністерській лінії, роблять Омеляна цілком привабливою фігурою. Ефект посилюється патріотичною риторикою та ініціативами на кшталт припинення залізничного сполучення з РФ услід за авіаційним. Судячи з реакції ЗМІ сусідньої країни, публічні випади молодого міністра часто звучать свіжіше та гостріше, ніж перших осіб країни. На думку Вадима Карасьова, геополітичними заявами Омелян відбирає хліб у Президента, а реформаторськими досягненнями – «підгортає західний вектор» Прем’єра. «Треба дати зрозуміти (Омеляну, – ред.), що неузгоджену з вищим керівництвом політичну активність треба припинити. За політику ніхто не буде вручати підозру і заставу оголошувати, ось знайшли привід, – сказав політолог в коментарі 112 каналу. – Йдеться про те, щоб збити на злеті, позбавити майданчика для політичного старту».

До речі, за припущенням  політолога Олексія Якубіна, сам Омелян незабаром «заявить, що став жертвою режиму і на цій хвилі почне політичну кар’єру».  Натомість прем’єрське видання «Ділова столиця» називає цю тактику   «примушенням до миру, в якій міністри Омелян і Петренко, що представляють в уряді НФ, – елементи тиску на незговірливих партнерів». На думку політолога Андрія Золотарьова, найбільше враження це повинно справити не лише на фракцію, але й на ще одного міністра за квотою НФ – Арсена Авакова. Йому відведена важлива роль в передвиборній програмі Порошенка.  «Наприклад, щоб додавити опонентів, перш за все Юлію Тимошенко, без силового та адміністративного ресурсів не вдасться. А на ці ресурси сьогодні ніхто не має монополії. У президента – СБУ, Генпрокуратура, армія, а у Авакова – МВС, це 300 тис. чоловік, на хвилиночку. Тому якось намагаються примусити їх до зразкової політичної поведінки ось таким чином», – зазначив експерт.

 «…безстроково тримати лінію фронту»

«Україна та Росія. Геополітичне розлучення століття» – так називається стаття  Пітера Дікінсона, наукового співробітника Atlantic Council, видавця журналів Business Ukraine і Lviv Today. Він її опублікував у виданні «Новое время».

Пітер Дікінсон зазначає, що  анексією Криму та  дестабілізацією Донбасу «Москва планувала збити Україну з дороги на Захід. А вийшло так, що конфлікт розвивається поза контролем Кремля, перетворивши незграбні відносини на геополітичне розлучення століття. І це розлучення швидко наближається до точки неповернення». Відтак він наголошує: «Москва покладає надії на президентські та парламентські вибори в Україні у 2019 році. Та це не більше ніж видавати бажане за дійсне для наддержави, яка відмовляється визнати, що припустилась величезної помилки. В глибині душі члени близького оточення Путіна мусять усвідомити, що дні проросійської більшості в українській політиці минули».

Тим не менше,  переконаний Дікінсон, «страх «українського ефекту доміно» переслідує Кремль з часів Помаранчевої революції 2004 року та допомагає зрозуміти, чому начебто популярний Путін вважає за необхідне утримувати величезний апарат органів державної безпеки, попереджуючи виникнення справжньої політичної опозиції. Бажання захистити російську авторитарну модель правління будь-якою ціною робить заледве можливим для Кремля коли-небудь визнати членство України у євроатлантичній спільноті – допоки його не примусять. За невеликого апетиту Заходу до прямої конфронтації, Україна перебуває у нестійкій позиції – користується значною міжнародною підтримкою, але за великим рахунком один на один протистоїть одній із найбільш могутніх та безрозсудних націй світу».

Однак, зазначає він, «починаючи з 2004 року, українці перевершили всі очікування власними силами протистояти гібридній атаці Росії, досягнувши значних успіхів назустріч усе більшій інтеграції у широкий світ. І вони мусять змиритися з тим, що Росія продовжуватиме становити для них екзистенційну загрозу ще багато років. Це означає безстроково тримати лінію фронту, яка простягається від Азовського моря до кіберпростору. Якщо розлучення є остаточним, то іншого вибору не існує».

«Вибори 2019 року знову перетворяться на марафон брехні»

Так дослівно висловився письменник і політолог  Андрій Любка на сайті «Радіо Свобода».  Він наголосив, що політики вже зараз, коли початок осіннього політичного сезону фактично ознаменував і старт гарячої фази передвиборчої кампанії,  передовсім експлуатують  проблему миру. Андрій Любка резюмує: «Та от біда в тому, що українські вибори не здатні принести нам мир. Бо справа миру – за тим, хто розпочав війну. Хто підло напав на нас і заграбастав частину української території. Хто хижо бажає нам смерті нині. Все це в руках Росії, все це вирішується в Кремлі, а не біля українських виборчих урн».

Зрештою, переконаний він,  саме  у тому і полягає  політтехнологія Путіна – « запустити свою п’яту колону в Україну, вкласти в неї криваві мільярди, щоб та агітувала за примирення й привела до влади в Києві проросійських політиків. Тоді й настане мир – ціною капітуляції, знищення України».

Аналітик наголошує, що «результат виборів може визначити не просто політичний розклад сил на наступні кілька років, а й поставити під питання існування самої Української держави».  Тому Андрій Любка закликає співвітчизників «не втратити голову в чорториї передвиборчих суперечок. Пам’ятати, що головне для кожного з нас не прізвище кандидата, а збереження прозахідного курсу України, що стане запорукою безпечного й заможного майбутнього нашої держави».

«Усі наші»

Предстоятель Української православної церкви Київського Патріархату Філарет в інтерв’ю «РБК-Україна» зазначив: «Усередині Московського патріархату вже почався рух за приєднання до майбутньої помісної церкви. Зараз усі чекають Томосу. Коли Томос буде отриманий, тобто цю церкву визнає світове православ’я, архієреї зможуть у неї перейти і вже будуть захищені, Москва не зможе їх покарати. А поки Томосу немає, багато бояться. Є інформація, що 10 чинних архієреїв УПЦ МП звернулися за Томосом до Вселенського Патріарха, двоє з них підтвердили це публічно. Але, за нашими підрахунками, до двох третин єпископату готові перейти в єдину церкву. Їх буде стимулювати те, що парафії МП самі почнуть туди переходити. Так що архієреї можуть залишитися без парафій і будуть змушені йти за своєю паствою». Він уточнив, що в майбутньому Соборі Української церкви братимуть участь тільки ті архієреї МП, хто звернувся до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу. «Решта зможуть приєднатися до єдиної церкви», – продовжив глава УПЦ КП.

На запитання, чи є ймовірність того, що в Українську церкву перейдуть і намісники Києво-Печерської та Почаївської лавр, Філарет відповів: «Є». А відтак пояснив: «Якщо, наприклад, ці намісники попросяться в Київський Патріархат, ми їх приймемо. Ми плануємо, що всі архієреї МП і Української автокефальної православної церкви залишаться на своїх місцях і зі своїми парафіянами. Якщо якийсь архієрей прийшов із половиною своєї єпархії – керуватиме половиною, перейде з трьома сотнями парафій – буде ними керувати… Конфліктів не буде. Уже зараз на одній території існують за фактом УАПЦ, Московський Патріархат і Київський Патріархат, тобто три різні церкви. А якщо ми будемо в єдиній Церкві з одним Патріархом, то які можуть бути протиріччя? Із часом, звичайно, усе може змінюватися, бо це життя церкви. Однак наш принцип такий – немає наших і ваших, усі наші». Відповідаючи на запитання, чи готова помісна церква прийняти всіх чинних ієрархів УПЦ МП, патріарх Філарет сказав: «Так». «Вони не чужі нам, вони для нас свої. Усе, що було раніше, хто б що не говорив, усе буде відкинуто і забуто», – заявив Патріарх Філарет.

«Це війна за виживання»

Валерій  Пекар, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, співзасновник платформи «Нова Країна»,  наголошує у виданні «Новое Время», що «частина українців досі перебуває в ілюзії, що стратегічною метою Кремля є захоплення окремих українських територій: як мінімум Донбасу, як максимум – всього сходу, центру та півдня країни. Це помилка». Він  підкреслює, що «стратегічна мета Росії – зовсім не захоплення українських територій, а ліквідація української державності… Ідеальним варіантом є створення великої зони хаосу на українській території, розділ її на безліч протиборчих державних утворень (західним сусідам України надходили пропозиції взяти участь у розподілі), створення потоку біженців із метою підірвати Євросоюз».

Нині, зазначає аналітик, політики, які пояснюють, що головний ворог, який  ніколи не заспокоїться, – у Кремлі. Натомість, підкреслює він, «зростає рейтинг політиків, які стверджують, що народ втомився від війни, нам швидше потрібен мир, війна збагачує тільки олігархів (і доля правди в їх словах є). Власне, це і є перемога Кремля». За припущення Пекаря, «те, що не можна було зробити обстрілами, танками і спецназом, поступово досягається іншим способом. Адже полем битви номер один є не Донбас, а свідомість кожного громадянина. Поразка, як і перемога, зароджується у голові. І в якийсь момент, може, критична маса людей погодиться із тим, що поразка, за суттю, не така вже й поразка, а швидше закінчення ненависної війни і відновлення нормальних відносин з одвічним сусідом». Але, наголошує він, «це і буде початком кінця. Тому що частина українських громадян цієї позиції ніколи не приймуть: ті, хто був на війні, і ті, хто втратив там друзів або рідних, а також багато інших, для яких зовсім необов’язково бачити смерть, щоб зрозуміти наміри тих, хто її несе. А значить, російсько-українська війна має всі шанси перетворитися на громадянську, на радість кремлівським стратегам і на жах українським громадянам».  Пекар  зазначає: «Повернеться повна економічна і культурна залежність. І ця втрата шансу, схоже, вже буде останньою. Відповідальність за те, щоб не здати країну Кремлю, лежить на кожному з нас».

Що більше тривають розмови про ймовірність і ціну миру для України (втрата частини території,  повернення в сферу впливу Кремля, капітуляція, перемога,   незворотність євроатлантичного вибору), тим  гібриднішою, вишуканішою, всеохопнішою стає війна РФ проти нашої держави та української політичної нації.  Частина промосковських політиків, знявши  маски  натяку на начебто проукраїнськість, працюють у відповідності з напрацьованим на берегах Москви-ріки алгоритмом.

Звісно, персоналії  «героїв» давно відомі. Хто про них призабув, міг переконатися, які, прости, Господи, народні депутати покинули сесійну залу парламенту під час виступу Глави держави з посланням до ВР. Але питання не в них, а в тому, чи зуміє координатор зі структури, яку  неофіційно називають «кремлівський вибір», домогтися висунення станом на січень 2019 року одного «путінського» кандидата на пост Президента України. А також – у тому (і передовсім), чи зуміють наші співвітчизники (читай – якщо не кожен із нас, то більшість)  не стати бранцями епідемії політичної сліпоти.

На цих та інших доленосних викликах (у міру своїх можливостей) акцентували  увагу ЗМІ: «Вибори-2019: п’ята колона Путіна агітує за примирення» («Радіо Свобода»), «У НАТО не бачать можливості синхронізації України і Грузії на шляху до Альянсу» («ЄП») ,  «Кремль активно нав’язує українцям тези про мир і Медведчука» («Радіо Свобода»), «Курт Волкер: Жоден політик не має шансів перемогти на виборах, якщо він відмовиться від Криму та Донбасу» («РБК-Україна»),  «В Україні набуло чинності рішення РНБО щодо припинення договору про дружбу з Росією» («УТ»),  «Кондоліза Райс: щоб вижити, Україна має наслідувати приклад Німеччини» («ВВС Україна»),  «Business Insider: Росія стерла межу між війною і миром у Європі» (УНІАН), «Дестабілізація ситуації в Україні: що ГРУ запропонувало Путіну» («Главком»), «НАБУ VS САП: хроніки абсурду» («ЛБ»), «Генерал: рано чи пізно Україні доведеться застосовувати військовий фактор для повернення територій» (УНІАН),  «Спектакль маріонеток Путіна» («24»)…

Тим не менше, як переконаний експерт з питань безпеки генерал-лейтенант Василь Богдан, якщо державна  стратегічна  програма  «Ракетний щит»  буде реалізована хоча б протягом 1-2 років, то ймовірність нової ескалації з боку Російської Федерації щодо України  буде незначною. Тож  Кремль сконцентрує свої зусилля на приведення до влади в нашій державі своїх сил і людей.

Водночас, як попереджає міністр закордонних справ Павло Клімкін, Закарпаття та інші західні регіони, де є угорська, румунська, болгарська національна меншини,  мають шанс стати ризикованими, оскільки там «Росія може і буде вдосконалюватись у застосуванні гібридних методів». До цього переліку варто додати, безумовно, й Польщу, де частина чинного владного істеблішменту працює над реалізацією українофобської  стратегії.

Як наголошується у Посланні Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2018 році»,  «на українській політичній шахівниці є фігури, які дозволяють Москві ходити собою… Ми бачимо, як п’ята колона піднімає голову, намагається зібрати до купи різні свої шеренги, користуючись перевагами демократії, активізується в інформаційному просторі. Наше завдання надзвичайно складне – дати їм відсіч не порушуючи норм європейської демократії. Наступному поколінню українців маємо передати успішну європейську Україну. І саме так і станеться, якщо лише не віддамо країну до рук реваншистів, популістів і демагогів». Будьмо!

Віктор Вербич