Українці вже тридцять років намагаються будувати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, якою вона має бути відповідно до Конституції. Однак, на жаль, результат наразі далекий від ідеального, і після кожних наступних виборів ситуація змінюється в гіршу сторону, оскільки виборці щоразу наступають на одній й ті ж граблі, відтак, політичні еліти – нащадки радянської партійної системи, впродовж тридцяти років продовжують перебувати при владі, змінюючи одні політичні проекти на інші. 

Побудувати сильну державу без сильної економіки неможливо. А основні соціально-економічні маркери свідчать про те, що ситуація в Україні погіршується з кожним роком. Проаналізуємо тенденцію змін населення України, валового внутрішнього продукту на одну душу населення в доларах США, зовнішнього боргу, мінімальної заробітної плати, курсу національної валюти до долара та розміру мінімальної заробітної плати у перерахунку на долар з 1991 року.

Ця таблиця наглядно демонструє падіння економіки України, знецінення національної валюти та демографічний спад. При цьому зовнішній борг навпаки постійно зростає. Чітко видно, як стрімко ми біднішали у дев’яностих роках, і після вчасно і вдало проведеної грошової реформи (введення гривні), відбулася стабілізація, а незначний ріст економіки розпочався на початку 2000-их. З 2000 по 2004 рік Україна демонструвала найвищий ріст економіки серед країн Європи, у 2005 році відбувся найбільший зріс ВВП, майже на 13%. З приходом до влади Ющенка і Тимошенко (2005-2010 роки) відбулося явне скорочення росту ВВП – майже в три рази. А вже в 2014 році обвал економіки, в основному, стався через анексію Криму та окупацію частини Донбасу. Перед загрозою повномасштабного вторгнення російських військ українці об’єдналися навколо спільної ідеї – збереження української державності, та обрали президентом Петра Порошенка, який обіцяв зупинити війну…

При президентству Леоніда Кучми, починаючи із середини 90-их років, в Україні тривав процес приватизації великих промислових підприємств, зароджувалися фінансово-промислові групи, власники яких спочатку ставали багатими, потім – дуже багатими, а потім в Україні виникло таке явище як олігархат. Олігарх – це представник великого капіталу з надмірним впливом у владі та медіа просторі, що становить значну загрозу стабільності та успіху держави. На сьогодні в Україні нараховують 35 олігархічних груп. У 2020 році журнал «Форбс» склав список найбагатших українців. У першій десятці відомі всім прізвища: Рінат Ахметов, Віктор Пінчук, Петро Порошенко, Олександр і Галина Гереги, Геннадій Боголюбов, Юрій Косюк, Костянтин Жеваго, Ігор Коломойський, Вадим Новинський та Олександр Ярославський. Суму статків 15-ти найбагатших олігархів України «Форбс» оцінив у 31,4 мільярда доларів. Нагадаю, зовнішній борг України, для порівняння, – 45 мільярдів доларів (це окрім корпоративних боргів, гарантом яких виступає Україна). І це тільки офіційні цифри, відтак на вершині рейтингу не фігурує проросійський олігарх як Віктор Медведчук, фактичні статки якого, ймовірно, дозволили б йому очолити цей список.

Замість зміцнення середнього класу в Україні впродовж тридцяти років відбувався зворотній процес – переважна більшість громадян поступово ставали біднішими з кожним роком, а невелика група людей зосередила у своїх руках левову долю промислового і фінансового капіталу України, отримавши безмежні можливості впливу на політичні процеси.

ТУМАННЕ МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

Вочевидь, п’ятий президент України Петро Порошенко, будучи представником українського олігархату, не виправдав сподівання виборців, які надали йому високий кредит довіри у 2014 році, відтак, у 2019 українці вирішили проголосувати проти представників старої системи і обрали президентом шоу-мена Володимира Зеленського. Якого, однак, у 2019 році важко було назвати політично незалежною фігурою. Без величезних активів, корупційних зв’язків і команди досвідчених політиків Володимиру Олександровичу довелося заручатися підтримкою тих же олігархів, зокрема, Ігоря Коломойського, ресурси якого дозволили створити бренд «Зе» і «розкрутити» до фантастичного рівня, який обернувся у 73% підтримки для Володимира Зеленського і понад 50% для його партії «Слуга народу» на парламентських виборах. У свої кращі часи Ігор Коломойський бував у першій трійці найбагатших українців, у 2020 – лише на восьмому місці зі статками, оціненими у один мільярд доларів США. Політичний інтерес Ігоря Валерійовича зводиться не тільки до бізнесового – вирішити на свою користь спірні питання щодо націоналізації «Приватбанку» та боргів «Укрнафти», а й добитися зняття судових позовів держави Україна щодо розкрадання ним та виведення з України понад 5 мільярдів доларів.

Оскільки Володимир Зеленський сформував яку-не-яку власну політичну команду і намагається вийти з під токсичного впливу олігарха, Коломойському не залишилося нічого іншого, як потратитися на розкрутку нового політичного бренду. Тому на місцевих виборах 2020 року в Україні виникає нова політична партія «За майбутнє», яку очолює давній приятель і бізнес-партнер Ігоря Коломойського – волинянин Ігор Палиця. Навколо Ігоря Палиці, який у 2019 році переміг на одномандатному мажоритарному округу у Луцьку та потрапив до парламенту, об’єдналася ціла група народних депутатів, орієнтована на Коломойського. А коли депутатська група переросла у повноцінну партію – вона фактично поглинула «УКРОП», який повністю себе вичерпав. Окрім того перед місцевими виборами чимало депутатів місцевих рад почали шукати для себе прохідні партії. На Волині «За майбутнє» давала всі підстави вважати себе такою, більше того – претендувала на перемогу на місцевих виборах. Тому в окремих випадках у лави цієї політичної сили місцеві депутати, які в 2015 обиралися від інших партій, переходили цілими групами.

Основа «За майбутнє» на Волині – це сам Ігор Палиця та інші народні депутати-мажоритарники: Степан Івахів, Ігор Гузь, Ірина Констанкевич і В’ячеслав Рубльов. «Волинь.Правда» неодноразово писала перед місцевими виборами, що «За майбутнє» – це «політична піраміда» Ігоря Коломойського, спрямована виключно для досягнення влади в Україні з метою використання її для задоволення власних бізнесових інтересів. До честі волинянина Ігоря Палиці, якому довелося цю структуру очолити – він, як політик, послідовний у плані стосунків із Ігорем Коломойським, якому необхідна міцна і надійна точка опори у великій українській політиці, та займає патріотичну позицію і щодо Волині і щодо України. Однак його друг і колега, який божився, що в 2014 році мости до Кремля спалено, знову поглядає у бік Москви і шукає точки дотику із проросійським олігархом Віктором Медведчуком. Тому є реальна небезпека, що Ігор Коломойський, у випадку, якщо в США, де розглядається позов проти нього, більш активно почнуть цікавитися походженням статків олігарха, зробить різкий розворот у сторону Росії. Будемо відвертими, політичний «російський менталітет» ближчий українському олігарху – там зрозуміло, куди і скільки треба «відстібнути», щоб «вирішити питання», а в США це не працює, там і громадяни і влада реально живуть по-законам, що для наших олігархів само собою дико. Поки зарано говорити, що Ігор Коломойський намагатиметься здійснити різкий розворот у бік Росії, однак, такої можливості виключати не варто.

ЯК БУЛЬДОЗЕР: «ЗА МАЙБУТНЄ» ЗМІТАЄ ОПОНЕНТІВ НА ВОЛИНІ

Поки що «За майбутнє» «зачищає» місцеві ради і ставить своїх міських голів. «Волинь.Правда» писала про баталії навколо основних міст області. Ігоря Палиці немає у рейтингу найбагатших українців, однак, волинський олігарх Степан Івахів до цього списку потрапив. Як і знову потрапив у «потрібну» команду, встигнувши попрацювати до цього на Кучму-Литвина, на благо  Партії Регіонів та Петра Порошенка. Окрім міських голів на своєму окрузі Степан Івахів вирішив змінити й ректора Луцького національного технічного університету Петра Савчука, який, між іншим, призначив його головою наглядової ради. Нині ж члени наглядової ради, яку формував Петро Савчук, голосують проти нього у першому турі виборів ректора. І це робиться у піддиктовку голови наглядової ради Степана Івахіва. Згадаємо хоча б перед сьогоднішнім другим туром виборів ректора, як Івахів зі своєю так званою «наглядовою радою» закликав підтримати Ірину Вахович. «Здавати» своїх для цього політика і бізнесмена, схоже, вже стало звичною справою. Між іншим, подібна ситуація була і з ректором СНУ Ігорем Коцаном і з міським головою Ковеля.

Зокрема, команді «За майбутнє» вдалося посунути міського голову Ковеля Олега Кіндера, на заміну якому Степан Івахів виставив маловідомого Ігоря Чайку. Подейкують, у місті залізничників спрацювала так звана «сітка». Для наближених до політики цей термін відомий, для пересічного читача – пояснимо. «Сітка» – це структура людей, які готові продати свій голос на виборах. Система дуже схожа до тієї, що використовується у мережевому маркетингу: ви «підключаєте» під себе своїх друзів, а ті – своїх, а ті – своїх… А вам «капають» відсотки від усіх продаж, які робить «сітка» під вами. У політиці замість відсотків від продаж – відсотки на виборах. В Україні ці «сітки» існують вже у готовому вигляді – є давно сформовані «десятники» і «сотники», під якими «стоять», відповідно, десятки і сотні людей. «Десятники» і «сотники» пропонують свої «послуги» виборчим штабам, а для «грошових мішків» – це як манна небесна. Працює схема приблизно так: «агітатор» (людина, яка формує власну «сітку») знає своїх «прикормлених» виборців поіменно, знає, на яких дільницях вони голосують, відтак, отримавши цю інформацію від «агітаторів», у штабі наперед знають, яку мінімальну кількість голосів повинні отримати на кожній дільниць. Показувати фото бюлетеня з галочкою ніхто не вимагає  – це кримінал. Однак, система не працює «на чесному слові», відтак, якщо голосів на якійсь дільниці буде менше, ніж обіцяв «агітатор», – ні він, ні його «сітка» обумовленої «винагороди» не отримає. Про неї домовляються завчасно, а виплачується вона, переважно, у конверті, після підрахунку голосів на дільницях. Звісно, це підкуп виборця, злочин, за який передбачена кримінальна відповідальність, однак, виявити його вкрай важко – хіба зловити «агітаторів» за руку під час отримання грошей від «штабістів». На жаль, окремі люди перетворили це у справжній бізнес і стабільно торгують власними голосами на кожних виборах, голосуючи за тих, хто більше заплатить. При цьому забуваючи про наслідки для держави і наше майбутнє, Україна їм байдужа.

Дивним чином програв вибори й міський голова Нововолинська Віктор Сапожніков, якому соціологія пророкувала досить хороші результати, однак, найбільше голосів отримав представник «За майбутнє» фермер і громадський активіст Борис Карпус, обійшовши чинного мера на понад 10%. Так само сенсаційно переміг кандидат від «За майбутнє» у Володимирі-Волинському Ігор Пальонка, який набрав 41% голосів, а чинний міський голова Петро Саганюк – 20,3%. Обидва міста входять до округу нардепа Ігоря Гузя.

Не дивлячись на високі антирейтинги, представники «За майбутнє» продемонстрували досить високі результати по всій Волинській області. Пояснити це можна низькою явкою виборців – близько 30%, та ймовірним застосуванням технології «сіток». Враховуючи низьку явку, ймовірну торгівлю голосами, та той факт, що лідери перегонів в усіх містах отримали менше половини голосів від тих, хто таки прийшов на дільниці, можна константувати, що майбутнє цих громад Волині вирішили орієнтовно 15% від їхнього населення. Видно, поки політики займалися виборчими технологіями у підготовці до боротьби за владу, справжні менеджери міст і його пересічні мешканці щодня дбали про його добробут і безпеку. Взяти хоча б період карантину, коли зупинилася вся економіка, заклади охорони здоров’я не були готові до такого виклику, люди, не розуміючи реального рівня загрози, були налякані та дезінформовані. Тоді густонаселений Нововолинськ став епіцентром розповсюдження коронавірусу на Волині, однак, місцевій владі вдалося взяти ситуацію під контроль і за кілька тижнів шахтарське місто опинилося у «хвості» рейтингу найбільш заражених міст Волині. Це один із проявів професіоналізму команди міської ради. Однак, чомусь це не знайшло позитивної оцінки виборців.

У Луцьку жодної сенсації не сталося, кандидат від «За майбутнє» Ігор Поліщук впевнено переміг у першому турі, залишивши змагатися за друге місце самовисуванця Богдана Шибу та кандидата від «Європейської Солідарності» Юрія Моклицю. Шиба став непростим суперником для Ігоря Поліщука, однак навіть якщо за колишнього міського голову Луцька проголосує ідейний, протестний електорат, навряд це допоможе наздогнати фаворита, адже Луцьк – рідний округ Ігоря Палиці і він не допустить тут поразки своєї команди, можливо, не погребує навіть «сіткою». Єдина надія Богдана Шиби – це величезний пасивний електорат. Якщо вдасться мобілізувати якусь його частину – шанси позмагатися за перемогу з’являться. В іншому випадку долю обласного центру вирішить абсолютна меншість тих, хто прийде на вибори.

Варто розуміти, що в разі коли домінуюча політична сила відчує реальну загрозу – битва буде не на життя, а на смерть. «За майбутнє» націлене взяти все у свої руки, і це приціл на майбутні парламентські і президентські вибори. Про те, чому «слуги народу» України програли «слугам олігархів» і до яких процесів це може призвести вже у найближчому майбутньому – читайте у наступному матеріалі «Волинь.Правди».

Василь Онищук