Погром грейдерами контейнерів на «Центральному» ринку Луцька п’ятого лютого, очевидно, був лише розминкою перед справжнім протистоянням. Поки що Луцька міська рада руками Департаменту муніципальної варти ніби лише вивчала реакцію підприємців на силовий варіант вирішення конфліктної ситуації.

Під знесення грейдерами поки що потрапили торгівельні павільйони, які були розміщені на земельній ділянці, яку орендує Комунальне підприємство «Луцькі ринки». Більшість об’єктів нерухомого майна «Центрального» ринку стоїть на земельній ділянці, з приводу оренди якої триває судовий спір між Волинською обласною споживчою спілкою та Луцькою міською радою. І якщо «муніципали» зносили грейдерами тільки торгові павільйони, то судова система України зносить саме верховенство права і можливість захисту у судовому порядку своїх законних прав та інтересів.

«ДИВА НА ВІРАЖАХ» У ВОЛИНСЬКИХ СУДАХ

«Волинь.Правда» слідкує за перебігом судових процесів із самого початку, і ми публікували серію матеріалів, у яких досить детально заглиблювалися у юридичну суть питання, аби наші читачі розуміли складність ситуації не поверхнево, а більш-менш всебічно. Тож коротко нагадаємо суть спору.

Волинська обласна спілка споживчих товариств у законному порядку зареєструвала право приватної власності на цілісний майновий комплекс на «Центральному» ринку – це торгівельний павільйон, бруківка, асфальтне покриття, комунікації та інше нерухоме майно. Цілісний майновий комплекс, згідно із законом, не можна ділити на частини, а нерухоме майно неможливо перенести в інше місце, не порушивши його цілісності і придатності для подальшого використання. Право приватної власності, відповідно до Конституції, перебуває під особливою охороною і захистом держави. Але це тільки в теорії. На практиці все значно складніше.

Цілісний майновий комплекс, який належить Спілці на праві приватної власності, розміщений на земельній ділянці, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Луцька, розпорядження якою від імені лучан здійснює Луцька міська рада. Луцька міська рада уклала договір оренди цієї земельної ділянки зі Спілкою, а Спілка, облаштувавши торгові місця,у свою чергу, здавала їх в оренду підприємцям та сплачувала орендну плату за землю до бюджету міста. Договір постійно пролонговувався відповідними додатковими угодами, які укладали між собою Спілка та міська рада.

У 2018 році спливав термін дії третьої додаткової угоди до договору. Відповідно до його умов, Спілка звернулася до ради з повним пакетом документів і пропозицією продовжити термін оренди ще на 10 років. У раді вирішили не відповідати на пропозицію Спілки. Тоді Спілка звернулася до суду, який визнав дії ради незаконними і постановив продовжити термін дії договору на десять років. Рада подала апеляційну скаргу на це рішення і суд апеляційної інстанції змінив десять років на один рік, решту тексту рішення залишив без змін. А у тексті договору, який суд апеляційної інстанції залишив без змін, було написано, що договір починає діяти з моменту державної реєстрації права оренди у єдиному державному реєстрі. Це принциповий момент, через який і розпочався увесь подальший конфлікт.

Дане рішення вступило у законну силу у лютому 2019 року, втім Спілка таки намагалася відстояти своє право на оренду на десять років, і подала касаційну скаргу. Проте, з часом від цієї ідеї відмовилася і таки звернулася із рішенням апеляційного суду до державного реєстратора, аби зареєструвати своє право оренди земельної ділянки у єдиному державному реєстрі, як того вимагає закон і законне рішення суду. Сталося це у червні 2019 року. Відтак строк дії договору розпочався саме у червні 2019 року, і мав би діяти до червня 2020 року.

Проте, у вересні 2019 року, не дивлячись на законне рішення суду, Луцька міська рада ухвалила рішення про визнання договору таким, що втратив чинність у зв’язку із закінченням строку його дії, та звернулася до державного реєстратора із заявою про виправлення технічної помилки у реєстрі. Не дивлячись на те, що у таких випадках, відповідно до закону, внесення змін до реєстру можливе лише за рішенням суду, державний реєстратор на підставі самої лише заяви Луцької міської ради вніс зміни у реєстр, а саме – змінив строк закінчення договору оренди з червня 2020 року на серпень 2019, порушивши цим самим рішення суду.

Волинська обласна споживча спілка розпочала два судові провадження – в одному оскаржувалося рішення Луцької міської ради, в іншому – дії державного реєстратора. І тут почалися справжні «дива на віражах». Рішення апеляційного суду, яким був затверджений текст четвертої додаткової угоди, у якій чітко було прописано, що строк дії договору потрібно рахувати з моменту державної реєстрації, ніби стало невидимим для інших судів, немов написане чорнилами, що зникають. Один суд постановляє, що рішення міської ради про визнання договору припиненим – законне. Тут варто нагадати, що це рішення суду першої інстанції мало вступити у силу лише через десять днів після проголошення, за умови, що жодна зі сторін не подасть апеляційної скарги. Втім, не дивлячись на це, вже наступного дня інший суд, який розглядав справу про оскарження дій реєстратора, у обґрунтуванні свого рішення посилається на це рішення, яке ще не набрало законної сили. Суддя пише, що дії реєстратора про внесення виправлень до реєстру були законними, оскільки інший суд визнав законним  рішення міської ради.

Юристи спілки вважають, що судді двох різних судів, які, по ідеї, мали би бути незалежними у прийнятті рішень, консультувалися між собою. Чи є в цьому епізоді ознаки порушення процесуального законодавства можуть встановити тільки фахівці, але не потрібно бути великим фахівцем права, аби розуміти, що не можна в обґрунтуванні судового рішення посилатися на текст іншого судового рішення, яке ще не набрало законної сили. Це нонсенс. І, безумовно, розуміючи абсурдність обґрунтувань рішень обох судів, адвокати Спілки подали апеляції в обох справах.

ПРАВО СТОРОНИ ГОВОРИТИ НЕ ОЗНАЧАЄ ОБОВ’ЯЗКУ СУДУ СЛУХАТИ

Сьогодні, 18 лютого, апеляційний суд у Львові розглянув апеляційну скаргу у справі про оскарження дій державного реєстратора. Можливо, для пересічних громадян, більшість з яких, між іншим, за даними соціологічних досліджень Transperency International, не довіряють судам, видається, що апеляційний суд – це досить серйозний процес, де колегія із трьох суддів уважно вивчає матеріали справи, заслуховує пояснення сторін, заново досліджує докази, шукаючи помилки суду першої інстанції, та на основі цього виносить нове, більш справедливе рішення. Можливо, когось це остаточно розчарує у прозорості нашої судової системи, але це зовсім не так.

Якщо судовий процес у суді першої інстанції хоча б імітує всебічне і неупереджене дослідження всіх обставин у справі, то апеляційний процес – це чиста формальність. Наприклад, у випадку Спілки засідання тривало не більше п’яти хвилин, а опонент (державний реєстратор) та третя сторона (Луцька міська рада) навіть не з’явилися на засідання, очевидно, розуміючи, що рішення гарантовано буде винесене на їхню користь.

Адвокати з досвідом кажуть, що часто колегія суддів навіть не заслуховує позиції сторін у апеляційному провадженні. Щоправда, адвокату Спілки та голові правління Марті Кандибі таки дали виступити і навіть не перебивали. Але, виявляється, наявність у сторони права говорити ще не означає наявність обов’язку у суддів слухати. Адвокат та голова правління пояснювали суть проблеми, мовляв, обидва суди проігнорували чинне рішення іншого суду, який чітко встановив як треба рахувати строки дії договору у даному випадку. Та головуючий суддя задав єдине питання: «А хто користувався цієї земельною ділянкою фактично, допоки право оренди не було зареєстроване?». Власне, на цьому питанні й ґрунтувалася вся правова позиція Луцької міської ради.

Очікувати рішення довелося теж не більше п’яти хвилин, що дуже вже наштовхує на думку про те, що його заготовка була підготовлена завчасно. А де змагальність сторін, а де рівноправність, а де всебічне і неупереджене дослідження всіх доказів і обставин у справі? Інтриги не було абсолютно – суд відмовив Спілці у задоволенні апеляційної скарги у повному обсязі.

Не без пригод проходить апеляційний процес і у Рівному, де оскаржується рішення Луцької міської ради. Там головуюча суддя заявила самовідвід на фінальній стадії процесу, що, цілком можливо, може свідчити про наявність тиску на суд, адже, як коментують юристи, самовідвід безпідставний та обґрунтований обставинами, які були відомі на момент відкриття провадження у справі.

(НЕ)ЗАЛЕЖНІСТЬ СУДДІВ: ЧОМУ ЗАХМАРНІ ЗАРПЛАТИ НЕ ГАРАНТУЮТЬ САМОСТІЙНОСТІ

Підсумуємо: у 2018 році один суд виносить законне і обґрунтоване рішення, але воно не подобається іншій стороні. У 2019 році, у якому, до речі, інша сторона в особі Луцької міської ради вже отримала певні переваги у зв’язку зі зміною політичної ситуації в країні, вирішила просто не помічати цього рішення, або ж тлумачити його текст по-своєму. Спілка звертається в один суд, в інший – а ні. І вони не бачать тексту рішення, написаного чорним по білому. А в апеляційній інстанції ніхто навіть не хоче слухати доводів.

Відомо, що давньогрецька богиня правосуддя Феміда – сліпа, і тримає в руці терези. Давні греки тлумачили це її об’єктивністю і справедливістю – богиня не бачить, хто саме стоїть перед нею, їй це не важливо, вона завжди схиляється на бік того, хто покладе на терези більш вагомі докази своєї правоти. Феміда стала символом правосуддя і в Україні, але українці за роки незалежності вклали в символічні терези зовсім інший зміст – хто більше грошей покладе на шальки терезів, того й правда.

Після Революції Гідності перезавантаження судової гілки влади стало одним із пріоритетних завдань, адже всі розуміли, що допоки не запрацює справедливий суд – в країні не запрацює нічого. Тому, аби викорінити корупцію із судової гілки влади, виникла ідея встановити захмарні зарплати суддям, які сьогодні вимірюються сотнями тисяч гривень щомісяця. Прогнозувалося, що такий офіційний дохід достатньо солідний для того, аби судді цінували свою роботу і не піддавалися спокусі у вигляді неправомірної вигоди у розміри кількох тисяч чи навіть десятків тисяч доларів. Можливо, у цивільних спорах між рівними опонентами у особі пересічних громадян це і подіяло, і суди почали виносити законні неупереджені рішення. Втім, коли мова йде про публічний спір, у якому одна зі сторін має за собою певну політичну підтримку, складається враження, що у суддів невеликий вибір – прийняти дивне рішення на користь суб’єкта владних повноважень і «позичати очі у Сірка» перед стороною, на боці якої був закон, або ж ухвалити законне рішення, яке може стати останнім рішенням у суддівській кар’єрі, яка нині дуже вигідно оплачується.

Не будемо судити суддів, даруйте за тавтологію, у цій ситуації, але постає одне логічне і дуже важливе питання: а що робити пересічним українцям, у яких немає за спиною впливової підтримки владних структур? Виходить, захистити свої права у протистоянні з владою взагалі немає шансів. І мова зараз не йде про «Центральний» ринок, стан якого у Луцьку багатьом не подобається. Мова йде про високий принцип демократії і правосуддя – принцип рівності перед законом, принцип законності прийнятті рішень, принцип верховенства права, змагальності сторін, всебічного і неупередженого дослідження всіх обставин справи. Виходить, цього всього немає. Судова система, на жаль, працює не філігранно, як хірург зі скальпелем, а «сокирно», як тракторист за кермом грейдера, руйнуючи несучі конструкції правової держави, немов металопластикові кіоски.