Відлуння тижня (09.07 – 16.07)

Хоч українські парламентарі після минулотижневих останніх акордів сесії (з пропозицією створити у ВРУ на третьому поверсі палацу зі скляним куполом  «резервацію» для журналістів) отримали право на канікули, активізація політичних  процесів  все більше нагадує про нетипове літо-2018. Можливо, передовсім у глобальному, геополітичному сенсі. Чемпіонат світу з футболу, завершився у країні-агресорі, став свідченням не тільки перемоги Кремля. Пригадаймо, 1980-го  після  «вирішення афганського питання», західна спільнота зовсім інакше відреагувала, проігнорувавши  Олімпіаду.  У 2018 році  ніхто, за великим рахунком,  навіть не  покивав сварливо пальцем  у бік режиму, який послідовно демонтовує принципи міжнародного ладу, закріплені ще Гельсінськими угодами  ще 1975 року. Ось іще один аргумент з приводу того, нібито спорт і політика  взаємно не пов’язані.

Більше того, на другий день після фінального матчу ЧС-2018 (16  липня) лідери США та РФ своєю зустріччю у Гельсінкі відкривають не просто нову сторінку у відносинах між двома ядерними потугами. Очевидно, цей саміт «двох»  дасть старт іншим глобальним незворотнім процесам. А пробним каменем  стала минулотижнева  загроза Трампа, озвучена ним під час саміту країн НАТО:  США можуть вийти з Альянсу, якщо інші  його члени витрачатимуть на оборонні цілі  менше двох відсотків ВПП. Невдовзі він передумав. Але сигнал прозвучав. Промовисто. Напередодні зустрічі з Путіним. Тож доки Тбілісі хизується перед Києвом за те, що має більше преференцій від Брюсселя і вже бачить світло у кінці тунелю, хронометр невмолимо  наближає до дня, коли НАТО  може  зійти  з арени.  І цей процес  уже почався, найдалекоглядніші    лідери дев’яти  європейських країн  (Франції, Німеччини, Бельгії, Великої Британії, Данії, Нідерландів, Естонії, Іспанії та Португалії) навіть задекларували намір у прискореному темпі створити автономні збройні сили оборони.

16 липня нагадало українському політикуму та громадянському суспільству і про дату 28-річної давності, коли  тодішня Верховна Рада, на відміну він нинішньої,  не «рвонула   на Багами та інші райські місцини», а ухваливши Декларацію про  державний суверенітет,  дала старт процесу відродження української державності. По-своєму символічно, що коли у 2018 році «Слава Україні!» прозвучало з уст хорватських тренера та футболіста, то першого оштрафували та звільнили, а другого попередили про недопустимість  використання такого привітання чи побажання. Президент Петро Порошенко на своїй сторінці у Facebook та в Твіттері  написав, що Україна високо цінує підтримку хорватських футболістів Домагоя Віди та Огнена Вукоєвича.Та чому таку істерію з приводу  «Слава Україні» здійняли не тільки в Росії (де любитимуть Україну хіба тоді, коли в ній не залишиться жодного українця), але й у ФІФА. З цього приводу аналітик Віталій Портников на телеканалі «ЕспресоTV» навіть резюмував: так можуть чинити або безумці, або цілком корумповані функціонери.

Та, швидше  за все, йдеться про масштабніші процеси. Адже у контексті такого болісно-хворобливого реагування на «Слава Україні» польський політикум (устами і чинного президента) озвучив для України вимогу відмовитися від своєї історії (у вигляді героїзації ОУН, УПА).  Синхронно  (наче за помахом чиєїсь диригентської  палички) діяв минулого тижня і Будапешт. Тож, згадуючи про  уроки історії,  на обрії виринав і березень 1939-го, коли з санкції Берліна Угорщина за допомогою зброї  вирішувала долю Закарпатської України. Нині, схоже, апетити стали більшими, хай і диригент – на березі Москви-ріки.

Звісно, ні Москва, ні Вашингтон не радитимуться ні з Будапештом, ні з Варшавою щодо долі Києва. Та, на жаль, які в час Другої світової війни, терени України можуть стати плацдармом  для реалізації принципів  новітньої  смертельної дружби. На цьому час від часу акцентували увагу в своїх аналітичних розвідках політологи та політики.

«Сам на сам з усіма ворогами»

Віце-прем’єр-міністр України В’ячеслав Кириленко в інтерв’ю «Апострофу»  зазначає, що «рішення про Незалежність потребувало рішення про відрив від «русского мира»  і боротьби за власну ідентичність. А до цього український народ ще був не готовий повною мірою. Але відбулася зміна поколінь, і Революцію Гідності, найскладніші її дні, вирішило покоління, вже народжене в незалежній Україні, яке довідалося правду вже у незалежній Україні – про історію, про наших друзів і ворогів, про те, як нам потрібно жити, щоб ні перед ким не гнути шию». Він нагадав, що Україна є нацією з правом на свою ідентичність, в зв’язку з чим повинна поважати свою історію, мову, минуле і майбутнє. «Так, Росія – наш сусід, але ми – суверенна країна, і нас підтримує весь вільний світ, – переконаний віце-прем’єр. – А такого ще не було практично ніколи в нашій історії, ми практично завжди залишалися сам на сам з усіма ворогами. Зараз такого нема, від 2014 року Україна чинить опір Росії разом з усім західним світом. І західний світ розуміє, що ми стоїмо насторожі і їх цінностей також, бо в нас вони спільні. І цей етап російської збройної агресії проти України був неминучим. Тому що російські напади траплялись і раніше, тільки в інших формах»,

Відтак  Кириленко нагадав, що «була, наприклад, спроба порушення суверенітету України у 2003 році з боку РФ – відома криза, пов’язана з Керч-Єнікальським каналом, Керченською протокою і островом Тузла. Уже тоді була спроба забрати частину землі в України, і це була репетиція. Були й Харківські угоди, і знищення української мови через сумнозвісні мовні закони регіоналів – усе це уже було проявом гібридної агресії проти України. І все це відбувалося від першого дня після того, як Україна проголосила Незалежність».

«Волинське загострення»

Так стверджує , аналізуючи українсько-польські відносини, в однойменній публікації  «Європейської правди» її редактор Юрій Панченко. Відтак він, згадуючи про перебування на Волині президентів України та Польщі, уточнює: «Польща продемонструвала жорсткість у історичному конфлікті з Україною». Нагадуючи, що « президенти двох країн Анджей Дуда та Петро Порошенко відвідали Волинь – та не знайшли можливості побачитися один з одним», Панченко зазначає: «Численні джерела стверджують: від самого початку українська сторона пропонувала спільне відзначення трагічної річниці. Втім, це категорично не влаштувало польського президента».

Відтак він відповідає на запитання, «які висновки можна зробити з недільного відвідання Волині двома президентами». Панченко підкреслює: «Вперше за останні роки, від часів Ющенка, Україна вирішила дати відповідь, на найвищому рівні нагадавши про знищення й українських сіл поляками. До речі, приклад Сагрині показовий тим, що до знищення мирного населення були долучені сили Армії Крайової – яку в Польщі вважають офіційною армією, яка керувалася польським урядом у вигнанні. Іншими словами, до військового злочину були причетні сили, які підкорялися уряду, правонаступником якого вважає себе нинішня Польща (в Україні, як відомо, ситуація була іншою)».

Втім, підкреслює він, «від такого загострення стосунків офіційний Київ утримується. Більше того, поки що курс України полягає у збереженні перед Польщею можливостей вийти з конфлікту, «зберігши обличчя». Зокрема, Петро Порошенко у Сагрині вкотре висловив надію на швидке скасування мораторію на ексгумаційні роботи, заявивши про відданість харківським домовленостям із Анджеєм Дудою. Втім, варто бути готовим до того, що навіть така поступка Києва навряд чи наблизить Україну та Польщу до порозуміння. Тема Волині ще довго буде болючим подразником у відносинах між країнами».

«Може врятувати нас від повторення трагічної історії»

На думку Голови Європейської Ради Дональда Туска (посилаємося на версію телеканалу «Прямий»), «незалежність України та безпека Польщі і всього регіону залежить величезним чином від відносин між Києвом та Варшавою. Нещодавня напруженість показує, що не всі вивчені лекції з історії. Тільки повна солідарність між Україною та Польщею може врятувати нас в майбутньому від повторення трагічної історії».

Він закликав владу обох країн «до нового підходу до питання наших відносин і позитивного мислення». Туск переконаний: «До конфлікту між нами можуть прагнути тільки наші супротивники або політично безглузді».

«Це історично…»

Член Святого і Священного Синоду Вселенського патріархату митрополит Елпідофор в інтерв’ю російському виданню «Православие и мир», яке «Укрінформ» переклав з грецької мови, наголошує, що «у випадку з українською церквою принаймні парадоксальним і викривленим є твердження будь-кого про те, що церква в Москві є матір’ю церкви України. Якраз навпаки. Московська церква є дочкою української церкви, яка – українська церква – є дочкою Вселенського Патріархату. Знаєте, що християнізація (хрещення) Русі (росів) – не росіян, бо як відомо, Київська Русь – це інше, тобто сьогоднішніх українців, – відбулася при Володимирі, з його наверненням. Отож, юрисдикція Вселенського патріархату – це Україна, це Київ, а отже і мати-церква».  Він також прокоментував уточнення журналіста про те, що, мовляв, в ті часи ще не було України: «Була; територія може називатися по-різному, але земля та сама, нас не цікавить назва, територія, нас цікавить канонічність. Можливо, називалася по-іншому, але ми говоримо про ту саму землю, принаймні про ту ж географічну територію. Так, українській церкві є матір’ю церква в Константинополі, а московській церкві є матір’ю церква в Києві…І сьогодні ніхто не може стверджувати, що московська церква є материнською церквою для України. Це – історично і канонічно, і в усіх відношеннях парадоксально стверджувати щось подібне».

Митрополит Елпідофор констатував, що як тільки виникає незалежна держава, «природним наслідком для неї є створення своєї незалежної церкви». Член Синоду ВП також додав, що рішення про надання автокефалії належить виключно Вселенському патріарху і Синоду Константинопольському, як це відбувалося з усіма патріархатами. «Патріархат Росії, Румунії, Болгарії, Сербії, Грузії, всі ці церкви прийняли власну автокефалію і патріархальний статус від ВП, не було співпідписів інших церков, не було ніякого спільного прийняття рішень», – заявив він.

 «Це – питання нашої української незалежності»

Президент Петро Порошенко під час участі у Всеукраїнській прощі, що відбулася у Зарваниці з нагоди 1030-річчю Хрещення України-Русі, зазначив, що «коли виникає незалежна держава, природним наслідком виникнення держави є створення своєї незалежної православної церкви» (тут і далі посилаємося на офіційне інтернет-представництво  Глави держави).  А попередньо нагадав:  «Я твердо стою на тому, щоб церква в Україні була незалежною від держави. Але особливо від держави іноземної. Це я кажу вам. Про це я написав Понтифіку. Днями державний секретар Ватикану повідомив мені, що Папа Франциск із великим задоволенням констатує, що влада в Україні гарантує повне дотримання релігійної свободи для вірних усіх конфесій». За словами Петра Порошенка, автокефалія не є клопіт лише українських православних,  «це – питання нашої української  незалежності. Це – один із стовпів Української держави, української нації, української національної безпеки. І, врешті-решт, всієї світової геополітики».

Він зазначив, що «Москва та її п’ята колона всередині України чинять шалений спротив проти надання Церкві автокефалії». «Ситуація непроста. Протидія – масштабна і системна. Нема жодних підстав вважати, ніби Томос у нас в кишені. Та нам з вами залишається дві речі для того, щоб його отримати – молитися, і вірити та боротися», – сказав Президент. А відтак нагадав слова Любомира Гузара: «Коли молимося, не припиняймо працювати. Бо без нашої праці нічого не буде, нічого само по собі не станеться».

«Наслідки путінського вторгнення в Україну є глобальними»

Пітер Дікінсон, науковий співробітник Atlantic Council, видавець журналів «Business Ukraine»  і  «LvivToday», нагадує у «НВ», що «після розпаду СРСР, Україна володіла третім за обсягом ядерним арсеналом у світі, та довго це не тривало. У рамках Будапештського меморандуму, підписаному в 1994 році між США, Росією та Великобританією, Україна погодилася передати цю зброю Москві. У відповідь Київ отримав гарантії безпеки. Та вони виявилися нікчемними, коли у 2014 році російські війська захопили український півострів Крим та вторглися на східні території країни. І в той час як весь західний світ став на підтримку України, їй залишалося лише гірко роздумувати щодо своєї дурості погодитись на ядерне роззброєння. Ну а амбіційні та не надто безпечні нації – від Північної Африки до Далекого Сходу – поглянули на це все та вималювали для себе єдиноможливий логічний висновок: якщо маєш при собі ядерні бомби, бережи їх. Якщо не маєш – дістань».  За його даними, «Україна, залишившись без зброї у 90-х, віддала більший арсенал, аніж тодішній у володінні Великобританії, Франції та Китаю разом узятих».

Аналітик підкреслює: «Ситуація в Україні резонує по-особливому, так як свого часу бажання країни добровільно відмовитись від ядерної зброї стало чимсь на кшталт знакової події в погоні за безпечним світом. І це без перебільшення стало найбільш грандіозним в історії рішенням з ядерного роззброєння, яке коли-небудь приймала окрема держава. Це мало би перетворити Україну на недоторканий, красномовний приклад нерозповсюдження та священну корову побудови міжнародної системи безпеки XXI століття. Натомість країна пережила вторгнення від руки одного з трьох народів-підписантів, який схилив Україну до історичного жесту. І це був абсолютний доказ, що угоди та меморандуми не переважають над силою».

Загалом, на його думку, «провал Будапештського меморандуму сформував атмосферу міжнародної безпеки, за якої військова міць знову стала головним арбітром розв’язання міжнародних справ. І це очевидно не той клімат, який сприяє роззброєнню. Навпаки: можливо, нині світ входить у нову небезпечну еру розповсюдження ядерної зброї, відліком якої історики майбутнього вважатимуть кінець лютого 2014 року, коли Росія розпочала вторгнення в Україну». Дікінсон резюмує, що,  «коли мова заходить про ядерне роззброєння, така оманлива угода вже мала місце в 1994 році, що перетворило її на одну з найбільш катастрофічних в історії. Українці вже виплачують жахливу ціну за те фіаско. До того часу, коли решті країн стане до болю очевидно, що наслідки путінського вторгнення в Україну є глобальними».

«Велика війна з кожним днем ближчає»

Так стверджує  народний депутат Дмитро Ярош  в однойменній публікації  у виданні «Гордон». Він нагадує,  що «коли у 2008 році  аргументовано писав про можливу агресію Росії проти України, переважна більшість нашого народу, насамперед його інтелектуального прошарку, коли слухала такі тези, крутила пальцями біля скроні».  А відтак підкреслює: «Зараз, дивлюсь, ситуація розгортається в такому самому напрямі. Тобто тези про війну, у якій необхідно перемогти, а не здати українські національні інтереси, сприймаються як ідіотські. Так було й навесні 2014-го».

Тому народний депутат, оскільки  командує  тими, хто воює п’ятий рік,  закликає  всіх «замислитися про майбутнє наших дітей, онуків, правнуків. Давайте разом зупинимо агресію Росії… Тільки ця перемога дасть можливість нам розібратися з власними проблемами і, нарешті, здобути свою Українську Самостійну Соборну Державу». Ярош звертається до своїх знайомих і друзів (як у владі, так і в опозиції), які «часто закривають очі й вуха на війну, в міру своїх можливостей допомагаючи тим, хто воює». Він зазначає: «Хлопці, не сховаєтеся. Ви гірко помиляєтеся. Велика війна, як «зима» у «Грі престолів», із кожним днем все ближче. І ми або переможемо в цій війні, або зникнемо назавжди. І наші діти, і наші онуки».

На жаль, попередження того чи  іншого політика або політолога про глобальний шлях війни залишається  актуальним. Причому  його  обрано не тільки найголовнішими гравцями, а й «шавками», що марять імперськими ідеями і мріють перетворитися у «вовкодавів». Чи можна ще  відвернути те, що здається  невідворотним? Для Всевишнього нема неможливого.

Але коли  світ погодився зі сценарієм, який пише Москва,  навряд чи варто чекати, що така політика загравання перед агресором може принести мир.  У середовищі європейського політикуму навіть почала мусуватися ідея-пропозиція для РФ залишити собі анексований Крим в обмін на виведення військ з окупованого Донбасу. З цього приводу, правда, вкрай критично   висловився  Курт Волкер, спецпредставник Державного департаменту США (посилаємося на версію «24»): «Що стосується можливого «обміну» Криму на Донбас, то це мене обурює. А що, якщо взяти й «обміняти» якісь частини Німеччини? Хто має на це право? Хто має право чинити так з Україною? Ніхто!»

Інше питання, чи поділяє цю думку  підлеглого чинний лідер США, який говорив, що Крим – російський, бо там переважно спілкуються російською. А на запитання, чий все-таки півострів, закидав своєму попереднику Обамі, що  той допустив до анексії.

Тож війна не лише стає надбанням історії, а все більше впливає на розвиток сучасної ситуації не лише  в Україні.  На цьому акцентували увагу й  ЗМІ:  «Смак страху» («ЛБ»), «Політичне лідерство, якого немає» («УП»), «Безсмертний: Чи керує ФСБ/КДБ Україною? Кому пощастить прожити ще 50 років, він прочитає це у спогадах ФСБшників, – у мене навіть сумнівів немає» («Гордон»), «Туск застеріг Україну і Польщу від загострення історичного конфлікту» («УП»), «Саміт НАТО в Брюсселі: Трамп посперечався зі Столтенбергом, назвавши Німеччину «заручницею Росії» («Ракурс»),  «Порошенко і Гройсман обмінялися ударами: чим закінчиться конфлікт» («Апостроф»),  «Помер чоловік, який написав Акт незалежності, а в державі навіть траур не оголосили» («Газета»),  «Зустріч Трампа і Путіна: три сценарії для України» (facenews),  «У погіршенні відносин з Росією винна тупість США-Трамп» («Главком»), «Європа між антитрампізмом і антиамериканізмом» («ДТ»)…

Тим часом,  в Україні починає набирати обертів внутріполітична війна за симпатії електорату перед  тотальним дев’ятим валом виборів  2019  року, означених двома датами: 31 березня  (перший тур  голосування за Президента)  та 27 жовтня 2019 року (голосування за нардепів ВРУ 9-го скликання). Уже зараз старіюча авторка «нового курсу»  обіцяє  з білбодів Україні  нову «народну» Конституцію. Тривають «підкилимні»  перемовини політико-бізнесових структур найрізноманітнішого ґатунку. Скажімо, ЗМІ оприлюднили  версію, начебто нардеп від Опозиційного блоку, екс-глава Адміністрації Президента України Сергій Льовочкін запропонував представникам бізнесмена Ріната Ахметова і лідера руху  «Украинский выбор» Віктора Медведчука об’єднати зусилля на виборах. Водночас  не припиняється  інформаційна війна всіх проти всіх. Причому  це відбувається на фоні тривожних очікувань  щодо  вірогідності  (й, очевидно, неминучості) масштабного наступу російських військ.

Благо, що наразі не розхитуватиме  ситуації  в державі принаймні ВРУ, оскільки більшість нардепів перебуватиме за межами України та  інвестуватиме  в розважальну сферу найрізноманітнішого зарубіжжя.  Під час закриття восьмої сесії восьмого скликання присутні обранці на прощання проімітували виконання   Гімну, попередньо потівшившись зі щирими посмішками   виступом Голови ВР Андрія Парубія. Оскільки за ґратами з нардепів перебуває поки що лише  одна Герой України Надія Савченко (представник «Опозиційного блоку» Євген Бакулін уникнув такої участі, бо нібито лікується в Москві), то обранці українців  можуть нарешті «накивати п’ятами» за кордон   та   дати спокій своєму народу. Правда, не проголосувавши за ЦВК, Верховна Рада зробила «подарунок» для тих, хто захоче оскаржити результати будь-яких майбутніх виборів. Інші «подарунки»  парламент зможе зробити вже після 4 вересня, коли триватиме дев’ята сесія.

Утім, не зайве  тут вжити уточнення  – якщо після саміту у Гельсінкі Путін не отримає від Трампа «благословіння» на  «обустройство Украины» за допомогою яких завгодно засобів. Зрештою,  за будь-яких умов – попереду реалії у контексті універсальної  максими росіянина Олександра Блока: «Покой нам только снится».  Будьмо!

Віктор Вербич