Військовий журналіст, прес-секретар 14 ОМБр Владислав Якушев презентував у Луцьку книгу «Карателі», яка описує не війну, а героїв, які нас захищають. Сьогодні, 18 жовтня, на факультеті філології та журналістики СНУ імені Лесі Українки, відбулася творча зустріч з автором, де він розповідав реальні історії, які зачіпали за живе.

Представив гостей аудиторії декан факультету філології та журналістики Юрій Громик.

«Військові журналісти дуже часто, ризикуючи життям, висвітлюють події, які трапляються в зоні бойових дій. Цілком природно, що такі заходи відбуваються часто у Луцьку на факультеті філології та журналістики», – заявив Юрій Громик .

Серед присутніх – студенти-філологи, майбутні журналісти. Розпочав зустріч Володимир Скоростецький, який вже не вперше приїздить до луцьких студентів. Він розповів, що книга «Карателі» – не про війну, вона – про людей.

Далі прес-секретар 14 ОМБр Владислав Якушев взяв до рук книгу зі 680 сторінками і почав розповідати, з чого все почалося.

«Вона не планувалася такою об’ємною. Коли я за неї сів, виявилося, що сталося всього дуже багато, і це лише одна тисячна тих подій. Я хотів сфільтрувати і написати не те, що було б цікаво мені, а те, що було б цікаво читачам. Треба писати книгу про людей і для людей», – пише Влад Якушев.

Він зауважив, що мало хто любить читати книги на військову тематику, тому старався написати максимально зрозуміло для звичайного читача та уникати різної військової термінології.

Оскільки книга дуже об’ємна, автор зробив невеликі розділи для того, щоб їх можна було читати окремо. Вони складаються з кількох сторінок, але всі зв’язані сюжетними лініями. Владислав Якушев розповів, як писалася книга, та як він запам’ятав і передав всі події.

«На війні не було можливості робити великих нотаток. До кожної глави у мене є епіграф, це – чиясь фраза. Тоді мені легше пригадати якийсь день, ситуацію», – каже автор.

Владислав вів блоги з передової, частини з яких є у книзі. Починалося написання з того, що він хотів подати історію 14 окремої механізованої бригади від моменту, коли вона почала збиратися на фронт.

«Все, що написане у книзі – це рік перебування бригади у зоні бойових дій. Це історії про людей, які воювали зі мною», – каже автор.

Період, який описаний у книзі – це 2015 рік. Тоді ще нова 14 бригада була погано оснащена технікою і до неї входило багато цивільних. Більше, ніж півроку військові тренувалися на полігонах, їх готували для ведення нічних боїв.

В результаті бригаду зробили резервом Генерального штабу, і вона воювала під Мар’їнкою і Красногорівкою. Оборону тримали не з БМП чи БТР, а з легкоброньованими тягачами, які навіть не є військовими машинами. За словами Якушева, «наймолодшому» танку у танковому батальйоні було 35 років.

«Бригада пережила 6 хвиль мобілізації, пройшла усі страшні військові трагедії. І залишалися лише люди ідейні, які хотіли воювати. Тому головне не зброя, головне – люди», – каже автор.

Відповідаючи на питання студентів Влад Якушев зазначив, що книга художня і вона створювалася рік і 2 місяці. Він сказав, що 90% усього написаного  – реальність, а інші 10% – художній вимисел. Якого плану, він пояснив далі:

«Наприклад, є події, які сталися за три дні. Щоб не розписувати, я їх поєднав в один день і вийшла такий яскрава насичена доба. Але усі ситуації справжні. Я ввів ще вигаданого персонажа. От наприклад були якісь історії з людиною, яка добре воювала, але в один момент щось «начудила». Якщо розповісти про цього героя таке, то всі згадуватимуть лише погане. Тому я ввів персонажа «Юліка», на якого можна було повісити усю «лажу», – каже Якушев.

Вимислом є деякі глави, у яких події розповідаються з точки зору тварин, які перебувають у зоні бойових дій. Також змінені імені і позивні, оскільки це є секретною інформацією.

Якушев каже, що перед написанням власної книги читав багато творів на військову тематику, але намагався написати так, щоб було не схоже ні на що. Автор, розповідаючи про образи у книзі, показував місця, де воювала бригада, фотографії бійців.

Серед яскравих персонажів – «Панда», «Гном» (старшина, який був ростом майже 2 метри і міг зав’язати голими руками залізний прут), «Тигр» ( Петро Павлович з Іваничів, який мужньо обороняв інтернат у Мар’їнці), «Смага» (воював з хворим серцем, а, перебуваючи у відпустці помер, коли вдома дивився, як обстрілюють батальйон), «Боцман» (лучанин, який перебував на позиції «Психи»), «Сан Санич», «Донецьк» (наполовину чеченець, який потрапив на війну у 20 років і воює досі навіть контужений), «Йожик» (стріляє з гранатомета, «як Бог», за його голову давали 100 тисяч доларів).

Якушев показав фотографії окопів, териконів, позицій та простріляних парканів цивільних, які досі живуть під кулями. Автор розповів історію про бабцю, яка жила на кордоні наших та ворожих позицій.

«Відверто говорила, що вона за Україну, і коли журналісти питали, чи не боїться, що прийдуть вороги вночі і застрелять, жінка відповідала: «Я не хочу боятися на своїй землі». І хлопці, які сиділи на позиції, завжди пильно стежили за цим будинком, аби не прийшли туди вороги», – згадує автор.

Показуючи фотографії, Якушев розповідає про позицію «Психи», яка розташовувалася на відстані 240 метрів від ворога. Тому назва говорить сама за себе.

Також він розповів, чим журналіст може бути особливо корисним на війні. Він показав фотографію місця, де вороги ховали кулемет. Вона зроблена з максимальним розширенням, щоб потім на комп’ютері можна було збільшити.

«Коли були під Маріуполем, ми так знайшли місце, де вороги звозять боєприпаси», – згадує Якушев.

Він каже, що лише 10% військових з усього батальйону залишилися неушкодженими після 9 місяців боїв на передовій.

«Трішки подерті, змучені, але щасливі ми поверталися додому. Щасливі, бо ми вижили», – каже прес-офіцер.

Побратим Владислава Якушева нагадав про ситуацію, яка склалася з журналістом у лютому 2016 року. Автор « Карателів» написав резонансну статтю про невиплату «бойових» тисяч військовим. Після цього його перевели з передової і мало не арештували, якби не підтримка колег. Захисник з 14 ОМБр подякував Якушеву і за те, що саме завдяки тому, що він підняв цю проблему, з військових зняли плату у 10-ти кратному розмірі за втрачену річ, яка видавалася на початку служби.

Насамкінець автор зачитав одну з глав, яка дуже сподобалася студентам та усім присутнім. Історії, які здаються фантастичними є справді реальними і пробирають до глибини душі. Варто читати книги, які написали самі очевидці або ж учасники цих подій. Там немає брехні, там те, про що страшно читати вголос, те, від чого справді щемить серце.

Злата Максимук