Відлуння тижня (04.06 – 11.06)

Після історії з «вбивством» Бабченка у ЗМІ з’явився «розстрільний список» – перелік 47 осіб, яких начебто  мають намір вбити російські спецслужби. Інше питання, наскільки ця інформація  відповідає дійсності.  У контексті геополітичних імперських інтересів Кремля зрозуміло, що в ідеалі (згідно зі стратегічною програмою-максимумом  «не было, нет и не будет» щодо України)  напрацьовується тотальний розстрільний список. Заспівом до нього апофеозу були практика царату зі знищення українства, голодомори радянсько-комуністичного періоду, «зачистки» концтаборами волелюбності та вільнодумства, організація «розстріляних  відроджень». Тобто, «підганяння» під путінський шаблон «мы в общем то один народ»  з втіленням у життя постулатів фізичної ліквідації  тих, хто усвідомлює себе приналежним не до лиховісного «русского мира», а до української політичної нації.

До речі, стосовно так званого списку «47», який оприлюднили ЗМІ,  то у прес-центрі СБУ підтвердили, що у ньому фігурують ті ж самі прізвища «громадян України та іноземних держав, яких планувалося фізично знищити внаслідок терористичних актів на території нашої країни», що й в списку, який вилучили в результаті спецоперації. А судячи з прозорого натяку Володимира Путіна під час так званої прямої   лінії щодо «наслідків (читай ліквідації, знищення, – В.В.) для української державності» у випадку  спроби за допомогою зброї повернути частину окупованої  РФ території Донбасу, загрозлива  перспектива цілком реальна. При цьому улюбленець шовіністично зазомбованих  росіян  уточнив, що йдеться про період у час чемпіонату світу з  футболу (розпочинається  цього тижня)  та зізнався, що його країна допомагає  та допомагатиме «невизнаним державам».  Щодо вірогідності «провокацій», то, зрозуміло, на цьому набила руку імперія. Тому, цілком вірогідно, варто очікувати, що цей сценарій (з використанням чи то перевдягнутих  в українську військову  форму російських  вояків, чи начебто  українськими ультра патріотами)  таки спробують втілити в життя. Адже він – складова  частина багатовікової стратегії.

Чи ми спроможні протистояти ядерному монстру, який змобілізований шовіністичною імперською ідеєю?  Чи нас  очікує чергова та вірогідно остання, остаточна національна катастрофа й «розчинення»? Ворог  піде в рішучий збройний наступ або відтермінує свято  свого вирішення українського питання до президентських, відтак, можливо, парламентських  виборів у нашій країні?

Ці та інші питання не втрачають актуальності. Тим паче, що минулого тижня Дональд Трамп висловився за повернення Росії до так званої «Великої вісімки», давши преференції Кремлю. Тим не менше, поки що нема підстав для песимістичних тверджень, що США, головний стратегічний партнер нашої держави,  готові здати Україну.

До слова, минулий тиждень був досить гарячим й у внутріукраїнському політичному сенсі. Парламент, ухваливши закон про  антикорупційний  суд, дав шанс на те, що країна таки отримає черговий транш від МВФ, а, значить, галопуючої інфляції гривні не буде.  Хоча, як підкреслив Петро Порошенко, цей закон передовсім «приймаємо не для Міжнародного валютного фонду, як дехто може подумати. Ми його приймаємо і не для Венеційської комісії. Не для Ради Європи, не для Європейського Союзу чи для Сполучених Штатів Америки. Ми його приймаємо для України». Та, з іншого боку, конфлікт у Кабміні (з відставкою міністра фінансів Олександра Данилюка, який  попередньо  «напакостив» – написав листа до «G7» з наміром «уникнути двозначності та маніпуляцій») може відкоригувати ці сподівання.

А ще під завісу минулого тижня Президент Петро Порошенко, дбаючи про долі українців, які стали  політв’язнями в РФ ,  телефонував безпосередньо до Володимира Путіна, аби спробувати домовитися про їхнє визволення (обмін). Утім, тиждень, що розпочався (зі знаменної оптимістичної  дати – першої річниці безвізу), успадкував  від свого попередника  і низку вкрай небезпечних викликів.    На цьому акцентували увагу аналітики в своїх публікаціях.

«Серед потенційних жертв…»

Хто входить до списку 47 осіб, яких планують  (планували) вбити  російські спецслужби? Свою версію з цього приводу оприлюднює видання «Газета по-українськи». Начебто ці прізвища були названі Борисом  Германом, якого підозрюють в організації замаху на вбивство російського журналіста Аркадія Бабченка. «Імена людей зі «списку 47»  не можуть бути розкриті без їхнього дозволу», – пояснює  колишній працівник Служби безпеки України Олексій Куроп’ятник. – Але інші документи, які вказують на причетність Росії до цього замовлення, повинні бути обнародувані».

Під час спецоперації Служба безпеки України отримала список із 47 осіб, яких планували знищити російські спецслужби. За версією «ГПУ», «серед потенційних жертв опинилися журналісти телеканалу «Прямий» Матвій Ганапольський і Євген Кисельов, кримськотатарський тележурналіст Осман Пашаєв, телеведучі Тетяна Даниленко й Сергій Іванов, шеф-редактор інтернет-видання «Лівий берег» Соня Кошкіна, головний редактор тижневика  «Дзеркало тижня» Юлія Мостова, заступник генерального директора телеканалу ATR Айдер Муждабаєв, публіцист Віталій Портніков. Про це стало відомо з неофіційних джерел. Їх попередили про небезпеку».За інформацією Генпрокурора Юрія Луценка, «більшість у списку – українські журналісти та російські, які виїхали до Києва… У середньому за ліквідацію людини називали суму в 300 тисяч гривень».

«…почнеться справжня політична битва»

Які два політики мають найбільші шанси на перемогу під час президентських виборів 2019 року?  На це запитання висловлюють свою версію відповіді аналітик Роман Романюк і Роман Кравець. Про це йдеться у їхній  публікації «Він і Вона. До чого готуються штаби Порошенка і Тимошенко» на сайті «Української правди».З одного боку, наголошують Романюк і Кравець,  Порошенко і Тимошенко підходять на роль  найзапекліших супротивників. Та з іншого, підкреслюють вони, «насправді ситуація складніша. Одне без одного вони навряд чи виграють».

Аналітики припускають, що «якби Петро Олексійович раптом зник із електоральних рейтингів, то Юлія Володимирівна опинилась би на страшному роздоріжжі: або конкурувати з Юрієм Бойком, або – з кимось із умовної групи «нових демократів», як то Анатолієм Гриценком. В обох випадках другий тур для Тимошенко буде надскладним. В той час, як у Порошенка вона виграє з подвійною перевагою».

Попри це, наголошують вони,  Петро Олексійович так само потребує такої конкурентки як Тимошенко. А відтак пояснюють: «По-перше, наявність у передвиборчій грі Юлії Володимирівни не дає консолідувати невдоволений проєвропейський електорат, розбитий невеликими групами між нею, Гриценком, Садовим і рештою. По-друге, із цього крила  «демократичної опозиції» Тимошенко – найзручніший противник для Порошенка. Бо вона «така сама».

А відтак аналітики нагадують про основні тези і контртези цього політичного дуету.  «Порошенко дотує Ахметова через «Роттердам+»? – «Але ж Тимошенко віддала  «Укрнафту» Коломойському!»;   «Порошенко плазує перед МВФ?» – «А хіба не Тимошенко свого часу набрала кредитів, які Україна досі віддає?»; «Порошенко торгує з Росією?» – «Але це ж Тимошенко підписала кабальні газові угоди з Путіним, через які він лишив Чорноморський флот».Загалом,  пояснюють Романюк і Кравець, «технологам Порошенка легше відповідати на будь-які питання, якщо їх ставить Тимошенко. Бо вони з того самого тіста. Вони обоє – продукт тієї ж олігархічної системи».Відтак аналітики цитують  одного  із представників  найближчого оточення Президента: «Ясно, що ці вибори будуть зовсім не такими. Ні ми, ні хтось інший так уже не злетить, як у 2014-му. Цього разу обиратимуть не найкращого, а того, хто буде найменшим злом. Це треба розуміти і прийняти. Виходячи з цього, треба і стратегію писати, і все робити». Натомість настрій   у таборі Юлії Володимирівни охарактеризував для «УП» один із українських олігархів: «Тричі вибори не програють. Або вона зараз виграє, або це буде кінець. Це, можна сказати,  «дембельський акорд» Тимошенко».  А відтак нагадують, що 15 червня Тимошенко продемонструє свій новий образ на великому форумі у Києві.

Однак, підкреслюють Роман Романюк і  Роман Кравець, лише восени цього року «почнеться справжня політична битва. Не можна виключати, що окрім Тимошенко і Порошенка у ній з’являться інші головні дійові особи». А відтак цитують одного з технологів Президента: «Ви думаєте, хто буде у другому турі? Тимошенко і Порошенко. Подивіться, у кого найбільше недовіри? У цих двох. А тоді гляньте питання  «хто буде президентом?» Знову ці двоє. Тобто їх ненавидять, але вірять саме у них».

«Цей сигнал підтверджує наявність серйозних розходжень»

Чим зумовлена заява Володимира Гройсмана про те, що він  готовий піти у відставку з посади Прем’єр-міністра України, якщо в країні не буде створено незалежний Антикорупційний суд? З цього приводу висловилися експерти   у виданні  «День».  Зокрема , на думку народного  депутата  Віталія Купрія,  «якщо є заява від Гройсмана про можливу відставку, значить,  таке рішення ним вже прийняте, просто він шукає слушний привід. Я думаю, це гра, яка направлена на підняття рейтингів перед майбутніми виборами».

Натомість доктор політичних наук Максим Розумний зазначає:  «Заява Гройсмана більше схожа на продовження нещодавньої історії щодо інформації в мас-медіа про ймовірну відставку Гройсмана за ініціативою Адміністрації Президента, про його потенційний союз з «Народним фронтом» і об’єднання проти команди Президента на майбутніх виборах».  Він підкреслює, що «цей сигнал підтверджує наявність значних розходжень між Прем’єром і Президентом, а також про початок серйозної політичної боротьби за статус послідовної антикорупційної сили. Гройсман фактично діє на випередження, запобігаючи своїй відставці з ініціативи Банкової, а також позиціонує себе як людина з іншого боку барикад».

 «Церквою, яка  вийде з культурного гетто  «православної» субкультури…»

Російська церковна свідомість не готова прийняти автокефалію Української Церкви.  На цьому наголошує  митрополит УПЦ (МП) Олександр Драбинко  у виданні «Лівий берег». Він підкреслює, що Московська Патріархія демонструє  готовність йти у цьому питанні «до кінця» – аж до переривання молитовного спілкування з Константинополем. Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр  роздумує, «як нам повернути Українську Церкву до її джерел». При цьому він нагадує, що «автокефалія, безумовно, не є тут панацеєю. І на другий день після видання Томосу про автокефалію Українське православ’я, на жаль, не вирішить всіх своїх численних проблем. Київські духовні школи не перетворяться на «православний Оксфорд». Сільські священики не прокинуться по-європейськи освіченими інтелектуалами. А ділки в рясах не перетворяться на жертовних волонтерів».Подобається нам це чи ні,  підкреслює владика, «але Українське православ’я сьогодні ще за багатьма параметрами залишається православ’ям пострадянським». На його переконання, «з Церкви пострадянської ми маємо стати Церквою справді євангельською, апостольською. Церквою, яка до кінця усвідомлює свою відповідальність за проповідь в українському суспільстві Благої вісті Христа… У тому числі на історично притаманну Україні традицію колегіальної (соборної) форми церковного управління».

Митрополит  зазначає, що «православна Церква в Україні не може і не повинна будувати «русский мир», не може і не повинна обслуговувати ідеологію Третього Риму і гегемоністські претензії Москви. Але як Церква Христова вона не повинна  – обслуговувати й іншу ізоляціоністську за своєю суттю ідеологію радикальний український націоналізм, який намагається перетворити Церкву на «колективного політрука». Історичне завдання Українського православ’я сьогодні інше. Здобувши свободу від імперського центру і нав’язаної ним ізоляціоністської ідеології, ми маємо зосередити свої зусилля на новому «могилянському» проекті».

На його думку,  слід  «по-перше, модернізувати (не виходячи при цьому за межі православної традиції) Українське православ’я. А, по-друге, повернути християнські смисли сучасній європейській культурі. Або, іншими словами, стати Церквою XXI століття, Церквою, яка вийде з культурного гетто «православної» субкультури і ризикне знову, як в епоху Київської Русі або епоху Петра Могили, стати культуроутворюючим інститутом суспільства. Будучи одночасно святою і відкритою суспільству, національною і універсальною, єдиною і достатньою мірою децентралізованою, ієрархічною і соборною, що поєднує вірність традиції з готовністю говорити з нашими сучасниками зрозумілою їм мовою».

«Україна вступає зараз у новий політичний цикл»

Під час так званої  «прямої лінії» у РФ із Володимиром Путіним одіозний російський письменник Захар Прилєпін, що представився  «радником голови ДНР» запитав (тут і далі посилаємося на ВВС):  «У нас є відчуття, що Україна скористається Чемпіонатом світу (з футболу,  – ред.) і почне активні бойові дії. «Як ви це прокоментуєте?» Господар Кремля  відповів: «Я сподіваюся, що до таких провокацій справа не дійде. А якщо це станеться – це буде мати дуже серйозні наслідки для української державності в цілому… Мені здається, що Україна вступає зараз у новий політичний цикл – із виборами в Раду і виборами президента – і ситуація погіршується».  А відтак дорікнув, що  «нинішня українська влада не здатна впоратися із проблемою «ДНР»  і  «ЛНР».

Володимир Путін дав зрозуміти, що не бачить майбутнього України поза російським  політичним простором.  Він зазначив: «Я завжди ставився до України як до братської країни. Вважаю українців і росіян практично одним народом. У нас спільне минуле і, впевнений, незважаючи на жодні трагедії сьогодення – спільне майбутнє».  За словами Путіна, слід лібералізувати процес отримання громадянства, бо «в Росії складна демографічна ситуація»: «Кількість жінок дітородного віку до 2030 року зменшиться більш як на 25%». .

Цю проблему, переконаний він,  можна вирішити шляхом надання громадянства всім, хто «вважає себе кровно пов’язаними з «русским миром» і володіє російською мовою – в першу чергу українцям».

«Хочеш миру – готуйся до війни»

Які європейські країни можуть стати жертвою російської агресії?  Про це у публікації « Хочеш миру – готуй парабелум» (видання «День») розмірковує Ілля Федосєєв. На його думку, європейці поступово починають усвідомлювати небезпеку, що виходить від РФ.  Ілля Федосєєв зазначає, що « європейці, які цінують комфортне і спокійне життя (а цінує таке життя практично кожен, кому воно доступне), починають розуміти справедливість давньої істини: хочеш миру – готуйся до війни. На жаль, перед очима у них занадто яскравий повчальний приклад: Україна двадцять років налаштовувалася на мир – і в результаті отримала війну. Німці, іспанці, французи та їхні сусіди по континенту вирішили, ймовірно, не повторювати наших помилок».

Констатуючи, що НАТО планує довести загальну чисельність своїх сил швидкого реагування у Європі до 50 тисяч осіб, він нагадує, що чисельність збройних сил РФ встановлюється –  1 902 758 осіб, із них 1 013 628 військовослужбовців (округляючи – мільйон).«З цього мільйона далеко не всіх можна хоч завтра посилати в бій, а з тих, кого можна, частина зайнята в інших місцях. Але навіть якщо Росія використає проти якоїсь країни НАТО кожного десятого наявного солдата і офіцера – у неї вже буде дворазова чисельна перевага», – наголошує аналітик.

Відтак він розмірковує,проти кого цю  збройну потугу РФ може  використати.«Британія, Італія, Іспанія та Португалія, мабуть, можуть поки спати спокійно. На найбільшу небезпеку наражаються ті члени НАТО, які безпосередньо межують із РФ: Норвегія (втім, і для скандинавського королівства загроза невелика: вторгнутися в нього Росія могла б тільки дуже вузьким фронтом і на мало кому потрібний північ країни), Естонія і Латвія», – підкреслює експерт.  А після цього висловлює припущення, що Росія може використати Білорусь як плацдарм для атаки на Європу. «З території своєї західної сусідки РФ може завдати удару по ще двох членах НАТО: Литві та Польщі. Гіпотетичний фронт (нагадую, що тут вся розмова поки що гіпотетична) розширюється. Крім того, фактичний контроль над Кримом відкриває можливість загрожувати Туреччині, відносини Росії з якою в останні роки важко назвати теплими. Однак, судячи з усього, у проекті створення сил швидкого реагування ця держава не фігурує – там ідеться тільки про європейські країни», – пише Федосєєв.  А після цього, запитавши,«чи достатньо буде 50 тисяч осіб, щоб прикрити їх усіх і вчасно відбити агресію в потрібному місці», відповідає: «Повної впевненості немає».

«Українці продовжують голосувати  ногами»

Якщо найближчим часом Європа не прийде в Україну, тоді українцям доведеться поїхати в Європу. Так вважає Діана Френсіс, редактор канадського National Post, старший науковий співробітник Atlantic Council. Про це йдеться  у її публікації «Україна: поїхати не можна залишитися»  в «НВ». Діана Френсіс констатує: «Українці продовжують «голосувати» ногами. Через песимістичні настрої вдома та активний рекрутинг Європи, кількість тих, хто покинув країну, зростає. Останні опитування показують, що 71% українців не поділяють політичний курс країни, а недовіра до політичних лідерів перекриває навіть цей показник». За її інформацією, 81% опитаних повністю або частково не схвалюють дії президента Петра Порошенка; 73% відчувають те ж саме стосовно прем’єр-міністра Володимира Гройсмана; 88% так само ставляться до парламенту; і 77% – до судової системи. Причому, наголошує  Френсіс, рівень невдоволення опитаних у віці 18-35 років ще вищий. Опитування також засвідчило, що на наступних виборах проголосують менше 1/3 українців до 35 років. Водночас лише 20% вважають, що в Україні на них чекає гарне майбутнє.

Наслідком політичного  невдоволення (приблизно 77% українців різного віку переконані , що у молоді в країні  нема  майбутнього) стало зростання міграції: після того, як у липні 2017 року було прийнято безвізовий режим з ЄС, за даними Державної прикордонної служби України, 17,6 мільйона українців перетнули кордон. Френсіс підкреслює: «З моменту проголошення незалежності в 1991 році, населення України скоротилося на 9,5 млн. осіб і тепер її чисельність становить 44 млн. Це майже 18% населення, з яких трудові мігранти становлять найбільшу частку».

При цьому, наголошує вона, « цифри продовжують рости. Наприклад, до Польщі, у 2016-2017 рр. виїхало майже стільки ж українців, скільки до Німеччини – сирійців. Інші країни Східної Європи теж кинулися заманювати українців: їм потрібні працівники та абітурієнти зі схожою культурою, які вміють важко працювати. Від Прибалтики до Балкан: уряди запрошують українців мігрувати».Після Революції гідності 2014 року і війни з Росією кількість тих, хто залишив країну, зросла. З 2015 до 2017 року міграція збільшилася: 507 000 виїхало до Польщі; 147 000 – до Італії; 122 000 – у Чехію; 23 000 – у Сполучені Штати; і 365 000 – у Росію чи Білорусь через війну на Донбасі і в Криму.

За даними  Діани Френсіс, «в Європі також стали формуватися нові спільноти: приблизно 300 000 українців – в Італії, 45 000 – у Португалії, 100 000 – в Іспанії, і понад 2 мільйони – в Польщі».  Відтак вона нагадує, що низький рівень народжуваності в Україні – ще одна причина зниження чисельності населення (у 2016 році на кожного народженого – 1,5 померлих). Але при цьому, підкреслює  аналітик, причина депопуляції – передовсім у тому, що  «корупція витісняє людей, а Європа – затягує. І українці достатньо розумні, щоб зрозуміти: якщо Європа не прийде в Україну найближчим часом, тоді вони повинні вирушити до Європи».

Білборди з обличчями претендентів на роль українського Месії (вони з’явилися на узбіччях автотрас) нагадують: Україна наближається до  вкрай відповідальної,  доленосної виборчої кампанії. При цьому не втрачає  актуальності констатація Петра Порошенка, озвучена ним  ще чотири роки тому,  7 червня 2014-го,  під час інавгурації на пост Президента: «Ми не зможемо змінити країну, якщо не змінимо себе, своє ставлення до власного життя і до життя цілої держави. У тому, що Україна прийшла до кризи державності, є частка відповідальності кожного з нас».

До речі, як зазначає у  «Газеті по-українськи»аналітик, колишній командир роти батальйону «Айдар» 45-річний Євген Дикий, хоч Петро Порошенко «не мав змоги стати ідеальним лідером», «проте тримає про­українську, антирадянську, антиросійську політичну лінію». А попередньо резюмує: «Більшість українських політиків із цим не впорались би».

Тому не підлягає  сумніву, що Москва, яку не влаштовує чинна  українська влада, тримає під прицілом і майбутні президентські вибори в  нашій країні, аби мати в Києві якщо   не Януковича-2, то принаймні  людину, перевірену  на здатність здавати українські національні інтереси. Судячи з нинішніх  рейтингів політичних сил і їх лідерів, Кремль не далекий від успіху. На жаль. Про це попереджають і  ЗМІ:  «Геть від Заходу: чому дії Києва нагадують розворот листопада-2013» («ЄП»),  «Поліграф підтвердив, що Савченко готувала теракт» («УТ»),  «Україна вступає в дуже небезпечний для себе період, який перетворив Росію в колонію спецслужб, колишніх і нинішніх чекістів» («Гордон»),  «Трамп повинен послати Путіну потужний сигнал щодо України, – експерт» («24»), «Європа в серйозній небезпеці» («НВ») , «Про маніпуляції з рейтингами кандидатів у президенти» («УП»), «Північний потік-2»: згоду не дала лише Данія» («Радіо Свобода»), «Терор небачених масштабів»: депутати просять РНБО втрутитися в ситуацію з побиттям активістів в Одесі» (УНІАН), «Звичка недовіри» («УТ»), «Повернення Росії до  «Великої сімки»: причини і наслідки гучної заяви Трампа» («ЄП»),  «Війна на Донбасі: чому Україні треба бути у підвищеній готовності» («Апостроф»)…

Наразі, якби  вибори до парламенту відбулися найближчим часом, до ВР пройшли б 8 політсил. Про це свідчать результати спільного опитування фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічної служби Центру Разумкова, що були оприлюднені минулого тижня під час прес-конференції у Києві.  Потенційно готові брати участь у голосуванні на виборах народних депутатів 65% громадян, тоді як 19% опитаних не налаштовані брати участь у такому голосуванні.Серед політичних партій найбільше голосів тих, хто піде на вибори, отримали б ВО «Батьківщина» (12,6%) та партія «Громадянська позиція» (10,7%). Далі йдуть партія «Опозиційний блок» – 8,5%, політична партія «За життя» – 8,1%, Радикальна партія – 7,9%, «Блок Петра Порошенка «Солідарність» – 7,8%.Ймовірно долають виборчий бар’єр також «Об’єднання «Самопоміч» (5,1%) та нещодавно зареєстрована партія «Слуга народу» (5,0%).

Правда, за умов, коли триває «війна» соціологічних служб, навряд чи варто сприймати  як безпомилкові оприлюднені під того чи іншого замовника рейтинги. Але й ігнорувати ці результати теж не варто. Пригадаймо, як за це поплатилася не тільки команда Віктора Ющенка, а й програли, наблизившись до фатальної критичної межі, Українська держава  та українська політична нація. У цьому контексті мимоволі пригадується чесне  зізнання для  Олесі Бацман на телеканалі «112 Україна»  далеко не ідеального політика Едуарда Гурвіца: « Я дуже люблю український народ. Але населення України вже кілька разів так голосувало, що стає найголовнішим ворогом собі. Якщо воно це зробить ще раз, буде дуже шкода».

Виклики для України можуть мати трагідраматичну тональність, зважаючи і на фактичний розкол Європи (він став реальністю, на думку екс-міністра закордонних справ України Володимира Огризка, внаслідок  успішної реалізації  Путіним принципу «Розділяй, володарюй і корумпуй»). Не  варто відкидати й вірогідності того, що під час майбутньої зустрічі у Відні господарів Білого дому та Кремля Україна може бути принесена в жертву заради  гіпотетичного  союзу Вашингтона та Москви.

Тож попереду – надзвичайно відповідальний період без жодного права на українську поразку. Будьмо!

Віктор Вербич