У ХІХ столітті більшість території сучасної України опинилася у складі Російської імперії. У 1861 році в імперії скасували кріпосне право і десятки мільйонів селян отримали можливість стати господарями на своїй землі. Більшість отримала земельні наділи в історичних межах України, однак, за тодішнім законодавством, значно більші площі у власність можна було отримати на Далекому Сході. Хто суходолом, через Сибір, хто морем, повз Африку, – сотні тисяч українців линули на край світу – до східних кордонів імперії.

Територія, яку заселили українці у другій половині ХІХ століття, отримала назву Зелений Клин. Клин тому, що так у той час називали земельні наділи, а зелений, тому, що в тих краях раніше практично не ступала нога людини і природа зберегла свій первозданний вигляд, а родючість земель не поступалася українським чорноземам. На новій батьківщині українці зберегли свою мову, культуру, традиції і звичаї. По праву освоєну територію можна було б назвати Новою Україною. Однак, так тривало не довго.

У лютому 1917 року в Росії відбулася демократична революція, імператор Микола ІІ зрікся престолу, а до влади прийшов Тимчасовий Уряд. Нації багатонаціональної імперії заговорили про самовизначення. Жовто-блакитні стяги майоріли не тільки у Києві, де Центральна Рада проголосила свій перший Універсал, а й у тодішній столиці Санкт-Петербурзі та на Далекому Сході. Проте, у жовтні 1917 року сталася чи не найбільша геополітична катастрофа ХХ століття – більшовицький переворот, який погрузив Російську імперію у вир жорстокої громадянської війни. У результаті якої в 1922 році утворили Союз Радянських Соціалістичних Республік, на зміну національно-патріотичному піднесенню прийшов «червоний терор», далі – «розстріляне Відродження», голодомор 1932-1933 років, сталінські репресії 1937, Друга світова, у якій українці гинули мільйонами.

Не дивлячись на антиукраїнську політику компартії, ми, як нація, не зникли з лиця землі через 70 років правління пролетаріату. І не зникли не тільки в історичних межах України. На Далекому Сході Російської Федерації українцями на початку 90-их років себе офіційно визнавали понад півмільйона жителів. Це дані офіційного перепису населення РФ. Там продовжували діяти українські школи, бібліотеки, різноманітні творчі спілки, на вулицях лунала українська мова. Жителі регіону, здебільшого, чудово пам’ятали про своє українське коріння. Впродовж дев’яностих років минулого століття відносини між Російською Федерацією, яку очолив демократ Борис Єльцин, та Україною, яка першим президентом обрала Леоніда Кравчука, були хороші дипломатичні відносини, Росія виступала одним із гарантів територіальної цілісності України відповідно до Будапештського меморандуму. Та все змінилося із приходом до влади у Кремлі агента КДБ Володимира Путіна.

НАЗАД В МИНУЛЕ: КРЕМЛЬ НАМАГАЄТЬСЯ УТРИМАТИ КОЛИШНІ РЕСПУБЛІКИ, РИЗИКУЮЧИ СТАБІЛЬНІСТЮ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

Володимир Путін навіть не приховує планів на реставрацію Радянського Союзу. Перші роки його правління були спрямовані на подолання економічних проблем Росії, придушення сепаратистських настроїв у Чеченській Республіці, що у складі самої РФ, і, навпаки, створення територіальних проблем для Молдови, колишньої республіки СРСР, у Придністров’ї.  Колишні республіки СРСР Кремль намагався тримати на витягнутій руці, і завданням номер один завжди було не допустити розширення НАТО на Схід. У далекому 2003 році у одній із найбідніших республік колишнього СРСР розпочалася Революція Троянд, яку очолив молодий проєвропейський політик Михайло Саакашвілі. Ця маленька гірська країна за перший рік правління команди реформаторів продемонструвала результати, які вразили увесь світ, а самого Михайла Саакашвілі визнали кращим політиком-реформатором на пострадянському просторі, що викликало справжню істерію у Кремлі. У 2005 році за дуже схожим сценарієм відбулася Помаранчева Революція в Україні, в результаті якої президентом обрали кума Михайла Саакашвілі – Віктора Ющенка. Тим не менше, Росія продовжувала зберігати свій потужний вплив у східноєвропейському регіоні і тишком-нишком виношувала плани повернення цих країн у свою орбіту. У серпні 2008 року регулярні російські війська вторглися у суверенну Грузію, незалежність цієї держави опинилася під реальною загрозою. Завдяки зусиллям світової спільноти і флоту США, який увійшов в акваторію Чорного моря, наступ Кремля вдалося зупинити, хоча, в ті дні здавалося, що світ стоїть на порозі нової світової війни.

У Молдові – Придністров’я, у Грузії – Абхазія і Південна Осетія, а для України готувався найгірший сценарій – федералізація і проект «Новоросія» під виглядом захисту російськомовного населення, що мало обернутися анексією всього південного сходу нашої країни. Сьогодні вже немає сумнівів, що цей проект готувався роками, однак Революція Гідності і падіння режиму Віктора Януковича змусило Кремль пришвидшити свої плани і розпочати військове вторгнення у авральному порядку. Вже у лютому 2014 року «зелені чоловічки» висадилися в Криму, а у серпні 2014 регулярні війська РФ, вже не ховаючись, відкрито вторглися на Донбас. Однак масової підтримки місцевого населення, на який так розраховували спецслужби РФ, на Сході України окупанти так і не дочекалися. Навпаки, загарбники стикнулися із потужним добровольчим та волонтерським рухом, антитерористична операція перетворилася на справжню народну війну, відтак, «російський ведмідь» застряг у донбаському капкані, з якого безболісно вже не вирветься. І поки одна його «лапа» стікає кров’ю на Донбасі, звідки в Росію за шість років вивезли тисячі трун з табличками «Невідомий солдат №…», іншу «лапу» він намагається сунути в Білорусь, де майже місяць не вщухають протести.

В епоху Інтернету «чекістам» Росії все важче утримувати монополію на істину, народ в самій Росії починає прозрівати, і російська опозиція з кожним роком збирає все більші і більші мітинги. Володимир Путін, як одноосібний орган, який в ручному режимі управляє імперією, з кожним роком стає все слабшим і більш залежним від свого оточення, яке потерпає від санкцій. Це змушує його бути обережним. У Росії не було жодного випадку, коли б ОМОН жорстоко побив мітингувальників. Їх мало не словами «ласкаво просимо» запрошують до автозаків, хіба що кави не пропонують. Максимальна стриманість силовиків не дає опозиції інформаційного приводу до більш рішучих протестів і, умовно кажучи, палаючих шин.

Найближчий соратник Путіна у Європі, незмінний лідер Білорусі Олександр Лукашенко, навпаки, занервував і допустився помилки Віктора Януковича. Білоруський спецназ отримав «зелене світло» на побоїще. Історії про катування у білоруських СІЗО просто не вкладаються у голові, новини з Білорусі навіть не рекомендують переглядати людям з нестійкою психікою. Відтак, Білорусь минула точку неповернення, Олександра Лукашенка не визнає легітимним президентом ні білоруський народ, ні європейські лідери. Володимир Путін, коментуючи ситуацію, заявив, що поки що не бачить необхідності втручатися. Ключове слово – «поки що». Немає жодних сумнівів, що час «Ч» настане у день інаугурації Олександра Лукашенка. «Російський ведмідь» точить кігті на одній «лапі», в той час я друга ще й досі знаходиться в капкані Донбасу, де хоч обстріли й припинилися, та миром ще навіть і не пахне.

У Кремлі чудово розуміють, що падіння Лукашенка відкриє прямий шлях до змін в самій Росії, тобто, наступним стане сам Путін. Якщо головну опозиціонерку білорусі Світлану Тихановську спецслужбам вдалося залякати мало не до смерті, то в Росії опозиція виявилася зі стальним стержнем. Тому тут вирішили діяти більш зухвало. Спершу вбили Бориса Нємцова, потім отруїли Олексія Навального, який висить на волосині від смерті. Ці двоє політиків могли б очолити антипутінські мітинги всередині Росії, тому їх вирішили позбутися, але… У Кремлі допускають ще одну помилку – губернатор Хабаровського краю Сергій Фургал. Хабаровський край – це якраз таки той український Зелений Клин, маленька «Нова Україна» у складі Російської Федерації. Більше того, виявляється, Сергій Фургал – українець за походженням. Про українське коріння прізвища Фургал першою заявила лучанка, письменниця Оксана Забужко.

ГУБЕРНАТОР ХАБАРОВСЬКОГО КРАЮ – «УКРАЇНСЬКИЙ ДИВЕРСАНТ»

З чого все почалося? У Росії губернатор – це виборна посада. Сергій Фургал двічі балотувався на цю посаду – 2013 та 2018 років. У 2013 році він балотувався від ЛДПР (Володимира Жириновського), однак, програв кандидату від путінської «Єдиної Росії». У 2018 році ситуація кардинально змінилася – кандидати від «єдиноросів» в переважній більшості випадків показали рекордно низькі результати і Хабаровський край не став винятком. Сергій Фургал набрав майже 70% голосів. Як повідомляють російські опозиційні ЗМІ, губернатор користувався неабияким авторитетом серед краян, адже проводив численні зустрічі з народом, використовував у своїй передвиборчій боротьбі ефективні «гарячі» методи комунікації з аудиторію, що не властиво відсталій російській партійній системі, яка звикла до «холодних» – телебачення, «макулатура», «гречка» і білборди. Це справжній народний губернатор, який кинув виклик самому Путіну.

У листопаді 2019 року в мережу виклали записи розмов нібито Сергія Фургала з представником російського Уряду Юрієм Трутнєвим. На записі нібито чути, як Фургал жаліється на те, що з Москви у Хабаровський край приїжджають підозрілі провокатори, які агітують за губернатора і проти президента. На що, нібито, Трутнєв відповів, що рейтинг губернатора дійсно росте, а от президентський падає, і це результат політики самого Сергія Фургала. В результаті у липні 2020 року Сергія Фургала заарештували за сфабрикованою справою, що викликало досить чисельні протести у містах Хабаровського краю, які, можна сказати, носять дещо сепаратистські настрої, адже на плакатах люди пишуть, аби Москва забиралася геть з їхньої землі.

Російська пропаганда захлинається слиною від злості, адже вбачає у подіях навколо Хабаровського краю український слід. Мовляв, все це операція українських спецслужб, які намагаються підігрівати сепаратистські настрої всередині Росії. Це, звичайно, великий комплімент нашим спецслужбам, та все ж, все-таки, мабуть, криза в Хабаровську – це не заслуга українських спецслужб, а, швидше, недопрацювання російських. Тож допоки «російський ведмідь» ризикує обома передніми «лапами» застрягнути в Україні та Білорусі, ззаду до нього підкрадається ще одне лишенько…

Між іншим, ідея роздробити Російську Федерацію не нова і навряд її розробляли в Україні. По суті, федеративні республіки між собою нічого не поєднує – це різні народи, різні культури, різні релігії, різні географічні і кліматичні особливості. Хабаровський край заявив про свої права першим, а якщо нафтогазовий Сибір чи промисловий Урал поставлять питання, а за які такі заслуги вони зобов’язані годувати зажерливу Москву – в Кремлі можуть виникнути серйозні проблеми.

Санкції, падіння цін на нафту, девальвація рубля, зниження капіталізації російських активів, падіння політичних рейтингів «єдиноросів», посилення антимосковських і антипутінських настроїв у регіонах, в поєднанні із такими зовнішніми факторами, як цілком ймовірна перемога Джона Байдена на президентських виборах у США, який готовий надати Україні летальну зброю, та цілком ймовірне падіння режиму Лукашенка у Білорусі, створює дуже невеселі перспективи для режиму. І в цьому – хороші новини для України.

Стикнувшись із серйозними внутрішніми загрозами, Кремль, ймовірно, буде вимушений відмовитися від імперських зазіхань щонайменше на Донбас, а без фінансової і військової допомоги квазіреспубліки «ЛДНР» здуються за кілька місяців, що створить реальні перспективи для відновлення миру, реінтеграції тимчасово окупованих територій Донбасу та повернення у повістку дня питання Криму. Ми, звісно, з 2014 року у глибині душі надіялися на перемогу у цій гібридній війні, хоч і розуміли тоді тотальну перевагу Росії. Сьогодні, ж здається, від цієї переваги лишається лиш тінь, а ймовірність нашої перемоги набуває все більше виразних рис. 

Роман Колюхов