Писати про таку масштабну і неординарну особистість, як Борис Петрович Клімчук, непросто. Як би не хотілося повноти образу – сягнути її, принаймні у статті, неможливо. Був простим – і водночас складним, глибоким діячем і мислителем. Вийшовши у світ сільською стежкою на Ковельщині, він ішов по життю магістральними шляхами, притім не цураючись звертати на стежки, бо там, поміж людьми різного роду діяльності, знаходив живлення своїй душі і справі.

І за життя, і тепер, коли його обняла вічність, мав прихильників і супротивників. Але мудреці кажуть, що тільки нікчемна людина не має ворогів. Борис Петрович Клімчук був багатогранний і не для всіх зручний, не прагнув подобатись – мав відвагу в усьому бути самим собою: у стилі керівництва й політичних оцінках, у манері спілкування, у виборі цінностей і їх пошануванні. Беззаперечним і очевидним для всіх було головне – праця на благо України, якою хотів бачити європейською в найвищих смислах цього слова; щира любов до свого краю – Волині, якому віддавав і свій розум, і глибокі синівські почуття, і велику  працю – до останку.

В одному з численних інтерв’ю (відомо, що не жалів часу на спілкування з журналістами), говорячи про свій другий прихід на посаду голови Волинської облдержадміністрації в 2010 році, він сказав: «Я не зайшлий воєвода з диктаторськими звичками і тимчасовим статусом, а керівник, який прагне, щоб люди згадали з повагою мій внесок у розвиток цього древнього, милого серцю, дивного краю».

Згадали. З повагою… У той прощальний день, коли Театральний майдан Луцька був запруджений людом, що прибував з усіх кінців краю, аби віддати йому останню пошану, у багатолюдді чула слова: «Оце – найкраща відповідь усім критикам, недоброзичливцям… це найкраща оцінка його діяльності… ніхто не скликав і не звозив людей… ідуть людською рікою…»

З роками згадують не менше, а дедалі частіше. Приміряють до його постаті масштаб чиновників, порівнюють, жалкують… Очевидно, не мені одній про це відомо – чули не раз і не два.

Про нього чимало написано і сказано, його багато процитовано. Похвально, що до книжки «Я – син Волинської землі», яка з’явилась друком у 2015 році, увійшли не лише спогади і світлини, а й інтерв’ю з Б. П. Клімчуком, у яких і досі вчувається тембр його голосу, звучать глибокі і мудрі міркування керівника, господарника, політика, людини, висловлені дохідливо і переконливо. Чимало його висловів варті того, щоб їх нагадувати собі й іншим: «Великі справи складаються з дрібниць»;  «Будь-яка держава за будь-яких технологій порожня без людського ресурсу»; «Щоб стати вільними людьми, треба стати рабами законів»; «Не контролерів треба ставити, а відповідальних людей. Де три контролери – там три злодії»; «Політика – це суцільна інтрига з певною долею цинізму. Питання в дозі цинізму»; «Я не вживаю слова «боротьба». Для мене воно не існує. Боротьба може бути на спортивному килимі. Має бути система роботи в кожному випадку, з кожної окремої теми». Таких ексклюзивних, влучних афористичних міркувань у Б.П.Клімчука – десятки або й більше. Погоджуюсь із думкою упорядників згаданої книги пам’яті, що зібрані інтерв’ю, виступи Бориса Петровича можуть послужити доброю школою для українських чиновників.

То чи не варто подумати, щоб така книжка з’явилась окремим виданням як настільна для молодих управлінців, для шкіл лідерства, діяльність яких розгортається в сучасній Україні? У ній – і  теорія,  і практика, і живий пульс думки і слова, мовленого досвідченим державним діячем, патріотом, людиною широкого європейського мислення.

У кожного, хто торкається образу Бориса Петровича Клімчука – своя історія дотичності до його постаті. У мене – моя, пронизана спогадами шкільної молодості, почуттям довіри і вдячності за щире почуття ковельського земляцтва, за підтримку й допомогу в час моєї праці на посаді голови письменницької  організації  Волині.

Перший спогад – з далекого 1979 року, мимоволі підслухана розповідь учителя-географа в учительській ЗОШ №7 м. Ковеля про туристичні змагання. У серпні 1982 року Борис Петрович зібрав до новозбудованої ЗОШ №11 молодіжну педагогічну команду – майже всім фахівцям-предметникам по двадцять з лишком років! Він гуртував нас у колектив, уміло врівноважував досвід старших і творчий запал та ентузіазм учительської молоді.

У пам’яті – незабутні епізоди, які личили б і нинішній школі. Хлопчаки-старшокласники на перервах – такі ж невгамовні, як і менші віком, бігають коридорами, ледь не збиваючи з ніг і малих, і дорослих… Директор вирішує: із завтрашнього дня – усі хлопці-старшокласники мають приходити до школи в сорочках із краватками. Це мотивує: сьогодні поводять себе зовсім інакше, ніж учора. Проблема вирішена.

Бачу й досі: Борис Петрович потиском руки вітається з кожним старшокласником… Хлопці почувають себе на голову вищими, їхні очі світяться від самоповаги.

Слово і рішення директора – особливе. Талановитий, високоосвічений, доброзичливий керівник, тонкий психолог, прекрасний промовець, він вибудував свою школу – любив дітей, шанував педагогів, сприяв педагогічному становленню і професійному зростанню. Нікого не принизив. Кожного вислухав і підтримав. Різні погляди на дискусійні речі не стали предметом конфлікту – Борис Петрович поважав право мати власну думку. Коли мене запросили на роботу в робітничу газету, де я не змогла зреалізуватися – зрозумів і знову прийняв на роботу; коли переманили в Ковельський машинобудівний технікум, сказав: «Іди. Треба зростати».

Для всіх, хто з ним працював і хто в нього навчався, Борис Петрович назавжди залишився «нашим директором». А потім, коли був «на посадах», озивався на кожне прохання земляків, якщо міг допомогти.

Борис Петрович, син учительки з багаторічними стажем, золотий медаліст сільської школи з Волі Любитівської на Ковельщині,  гордився власним учительством, вдячно згадував тих, хто його навчав, не раз у виступах підкреслював пошану до праці педагогів. Він казав: «Учитель має величезну перевагу перед іншими професіями. Він живе в пам’яті доти, доки не залишить цей світ його останній учень”. Але це – лірика. Була й конкретика дій: турбота про будівництво споруд для дошкілля, середньої і вищої школи, зміцнення й вдосконалення навчально-матеріальної бази, створення належних умов для навчально-виховного процесу. У виступі голови облдержадміністрації під час брифінгу 18 лютого 2013 року звучали такі цифри і факти: «За три роки на Волині збудовано та реконструйовано 16 нових шкіл та 40 дитсадків. Зокрема, торік уперше за роки незалежності відкрито три нових ДНЗ (320 місць): у селах Жидичин Ківерцівського, Мельники Шацького районів та у  м. Луцьк.

Загалом реконструйовано, відновлено чи переведено з короткотривалого на постійний режим роботи ДНЗ у 15 селах. На базі діючих дошкільних навчальних закладів у 14 районах відкрито 38 додаткових груп на 720 місць. Загалом упродовж 2012-го створено 1420 додаткових місць. Кількість вихованців збільшилась на 2 269.

Торік за кошти держави капітально відремонтовано 9 шкіл (у селах Купичів Турійського, Смідин та Чевель Старовижівського, Волошки Ковельського, Видраниця Ратнівського, Мостище Камінь-Каширського, Карпилівка Ківерцівського, Марковичі Локачинського районів та смт Шацьк)

За останні роки сільські школи Волині отримали 49 нових автобусів (за останні 10 років  було лише 30 автобусів), у 2012-му – 29.  99,9% дітей забезпечено перевезенням».

Він мріяв звести в Луцьку студентське містечко з гуртожитками та інфраструктурою… Він би неодмінно це зробив і втілив би ще багато освітніх – і не лише освітніх! – задумів…

Земляки Бориса Петровича пильно стежили за його висхідним шляхом. З 1992 аж до 2002 – на посаді голови Волинської обласної ради і Волинської обласної державної адміністрації, далі – радник Президента України, потім чотири роки – з  2004 по  2008 – Надзвичайний та Повноважний Посол України в Литовській Республіці, в Азербайджанській Республіці…

Дипломат Б.П.Клімчук – не лише представник держави, а той же волинянин, який прагнув використати нові можливості для розвитку свого краю. І це не раз йому вдавалось: створив у Ковелі велике спільне підприємство «Кальвіс» із випуску опалювальних котлів на твердому паливі. Вивчав у Литві роботу лісівників і возив туди волинських спеціалістів – аби набралися досвіду ефективного господарювання в лісових угіддях. Сприяв проведенню в Луцьку Міжнародного з’їзду європейських «королів слова» – поетів, перекладачів, критиків – у пам’ять про з’їзд монархів у Луцьку 1429 року. Незабутніми є концерти органної музики в Луцькому костелі Св. Петра і Павла, організовані Б.П.Клімчуком за участі Євгенії Лісіциної – однієї з найвідоміших органістів-віртуозів Ризького Домського собору, лауреата Міжнародного конкурсу органістів ім. М.Чюрльоніса (Вільнюс, 1968)… І це – лише поодинокі  приклади.

2010 року Борис Петрович повернувся на Волинь, покинувши комфортні апартаменти дипломата. Указом Президента України від 26 березня 2010 року  його вдруге призначено головою Волинської обласної державної адміністрації. Що спонукало прийняти на себе цей виклик долі – стати керманичем у час, коли київська влада все більше зазнавала хворобливої мутації?

В інтерв’ю Ірині Семенюк (Волинський інформаційний портал) він відповів по-філософськи, але цілком зрозуміло: «У мене є класична фраза: немає доріг, які ми обираємо; є дороги, на які нас ставить Господь Бог, люди, і ми цією дорогою йдемо». Безперечно, що це був і поклик роду, рідної землі, якій він – учергове! – прагнув присвятити свій збагачений досвід, знання і завзяття справжнього господаря, здатного на нестандартні рішення і готового до викликів. Одночасно був економістом, правником і гуманітарієм, розумівся на аграрному господарстві, просував розвиток промисловості, налагоджував  міжнародні  контакти і залучав інвестиції…

Але виклики не забарились – змушений був не тільки нести відповідальність за волинську громаду, а й витримувати жорстку критику опонентів. Найбільше діставалося за членство в партії регіонів – неприйнятної для багатьох політичної сили. Губернатор, як іноді називають керівника виконавчого органу області, відстоював своє, пояснював і коментував, не ухилявся від дискусій… Що стояло за його думками – знає лише Бог і сам Борис Петрович. Свої аргументи і можливі сумніви він назавжди заховав у своїй душі. Але був надто сильною особистістю, щоб його змогли збити з ніг різноманітні звинувачення, незручні запитання ЗМІ та криві погляди опонентів.

У мене є переконливі багаторічні  спостереження: ідеї – це люди. Будь-яку найкращу ідею можуть споганити, вихолостити нечесні, безвідповідальні або й просто непрофесійні та малокомпетентні люди, які люблять не справу, а себе і свої лозунги. Як ходячі транспаранти, іноді й у вишиванках. І навпаки – особистості компетентні, глибокі, жертовні і діяльні, маючи важелі впливу на ситуацію, можуть зрушити з місця скелю. Тому марна справа змагатися в патріотизмі. Патріотизм – це не так слова, як діяльність задля батьківщини, громади, рідної культури й духовності… І тому Борис Петрович для мене був взірцем найвищого патріотизму.

Я бачила його очі під час урочистостей у дні відзначення роковин Тараса Шевченка і Лесі Українки. Він завжди, якщо тільки був на Волині, неодмінно приходив на ці літературні години до пам’ятників наших національних світочів, стояв у першому ряду шанувальників, пильно вслухався в Кобзареві й Лесині слова, у виступи літераторів і відомих краян. Він вважав за обов’язок у такі дні бути разом з культурною та освітньою елітою Луцька, краю, бо сам був елітою. Покладав квіти, підходив до промовців, дякував за виступи. Він знав літературну класику, любив мистецтво, піклувався про музеї, установи культури в містах і селах. Його виступи, роздуми, інтерв’ю пересипані цитатами віршів, філософськими висловами.

Борис Петрович не оминав книжкових виставок, які відбувалися в Луцьку. Він по-дружньому ручкався з письменниками, знав їх у лице, купував книги на сотні або й більше гривень і брав автографи – давав приклад пошани до книжки й до автора. Я не знаю, чи міг він усе прочитати (можливо, волинською книжкою скористаються його онуки), але тим засвідчував свою повагу до красного письменства.

Як голові письменницької організації НСПУ у Волинській області, мені доводилось частенько зазирати в чиновницькі кабінети чи то з певною ініціативою, чи то з проханням фінансово й організаційно підтримати проведення літературних заходів, ювілейних вечорів, свят, творчих поїздок письменників у волинські глибинки – для зустрічі зі школярами та дорослими читачами тощо. Дехто з ревних «сторожів моралі й етики» і досі переконаний, що ті походеньки – з низькопоклонства перед владою, хоч самі не нехтувати результатами цих походів владними коридорами.

І в результаті розумної співпраці, за особистої підтримки спочатку М.Я. Романюка, а потім і Б.П.Клімчука, на Волині видатки з обласного бюджету на книговидання зростали з року в рік на сотні тисяч, а в 2012-му ледь не сягнули мільйона гривень. У нас та ще на Івано-Франківщині була найкраща ситуація із книговиданням в Україні. Нам заздрили. Видавнича рада, яка діяла при облдержадміністрації, рекомендувала до друку не лише десятки талановитих книг членів НСПУ, а й перші книги літературно обдарованої молоді.

Це не означає, що тоді було більше грошей, аніж сьогодні, коли процес книговидання – плачевний. Просто було розуміння важливості підтримки літературного процесу, самоцінності книги як документа часу – художнього чи документального паспорта епохи і людської душі.

Діяли щорічні конкурси – «Волинська книга року», конкурс молодих літераторів Волині. Дуже часто Б. П. Клімчук виявляв бажання особисто вручати премії і нагороди, тішився нашою розумною, талановитою молоддю.

Пам’ятними для мене є події 2011-го – року 100-річчя написання Лесею Українкою драми-феєрії «Лісова пісня». Напередодні проведення поетично-мистецького свята в урочищі Нечимному, що з 2001 року проходив на Ковельщині, я була запрошена В.В.Карп’юком, заступником голови Волинської ОДА, у кабінет голови обладміністрації, щоб сказати про міру готовності до ювілею. Адже на свято мали прибути (і прибули) голова НСПУ В.Яворівський, виконавиця ролі Мавки, народна артистка України Лариса Кадирова, письменники з багатьох областей України, Польщі та Білорусі, театральні й фольклорні колективи.

Керівник області поцікавився програмою, організацією перевезень усіх охочих побувати на святі з Луцька та районів.

– Скажи чесно… Грошей вистачає? – запитав.

–  Скажу чесно: коштів обмаль. Хотілося б подарувати волинські  сувеніри, поселити гостей у кращі готельні номери, організувати спільний обід…

Організатори великих святкових дійств знають про подібні клопоти. Борис Петрович піднявся з-за столу, вийняв з кишені піджака немалі власні кошти і сказав:

– Бери. Зроби все, щоб гості були задоволені. Я вірю, що ти знаєш, як ними розпорядитися.

І хоч це дозволяло вирішити всі проблемні питання, ситуація була неочікувана. Вразило й довір’я Бориса Петровича, яке зобов’язувало. Але ще приємнішою була особиста присутність голови облдержадміністрації у скулинському лісі, на берегах Нечимного, в атмосфері свята – із щирим зацікавленням до людей, з якими спілкувався, до святкової програми, до митців…

Обласним благодійним фондом Бориса Клімчука «Рідна Волинь» спільно з Волинською обласною організацією Національної спілки письменників України в області була заснована премія імені Родини Косачів за книги волинських авторів для дітей.  Її лауреатами в 2011-2013 р.р. стали відомі в Україні дитячі письменники Надія Гуменюк, Василь Слапчук, Іван Чернецький, Йосип Струцюк.  Фонд фінансово підтримав перший наклад книжки «Волинь літературна: наші сучасники», виданий напередодні 30-річчя письменницької організації Волині у 2010 році, 500 примірників якого було подаровано бібліотекам… І це – лише окремі епізоди співпраці.

Складні політичні події кінця 2013 та початку 2014 років ударили в кожне українське серце, як у великий дзвін – лунко і боляче. Вдарили вони й у серце Бориса Петровича Клімчука, який прагнув громадянського миру і порозуміння  ради того європейського майбутнього, заради якого жив і подвижницьки працював – і якого домагався розбурханий пристрастями революційний Майдан. «Молю вас, мої діти, внуки…», – звернувся він до мітингарів з проханням не допустити насилля в рідному місті… Згодом чи не всі ЗМІ України відгукнуться на нечуваний в українській історії жест – очільник Волині став перед народом на коліно. Валентина Одарченко, кореспондент радіо «Свобода» напише: «Примітно, що жодна людина не насміхалася з «колінопреклоніння» Клімчука – швидше навпаки, мітингувальники розцінили це як крок до взаєморозуміння і бажання не допустити силового протистояння в області».

Трагізм у тому, що велике таки справді видніше з відстані. І розуміння багатьох речей також приходить з часом.

Схиляю голову перед Вашою мудрістю, подвигом служіння рідному краєві  і великістю душі, незабутній Борисе Петровичу!

Ніна Горик, член Національної спілки письменників України, заслужений учитель України.