Бориса Ревенка (1937–2015 рр.) – заслуженого працівника культури України, кінорежисера, художнього керівника народної аматорської кіностудії «Волинь» знають не тільки люди середнього та старшого покоління. Його школа кіноаматорства присутня в кожному телевізійному та кінокадрі, що створено на Волині по сьогоднішній день. Коли до Луцька цивілізація принесла власноруч творене телебачення («Тоніс», «Скатеб», «Аверс», «ВТ») ряди операторів, режисерів, звуковиків заповнювали кадри із аматорської кіностудії «Волинь».

Під ногами цього чоловіка, як палуба китобійного судна, хиталася і дрижала планета Земля. Він був справжнім господарем на ній і твердь тремтіла з поваги до впевнено крокуючої людини. Таким був Борис Павлович Ревенко – в минулому справжній моряк, що борознив світові океани півтора десятка літ, а потім кинув якір на Волинській землі у місті Луцьку і став кінолітописцем краю.

Без великої і щирої любові до людей за кінематограф годі було й братися. Доля вибрала саме його, Бориса. Кіностудія «Волинь», яку він очолював сорок літ, прихистила сотні аматорів, які стали майстрами у творчості та просто порядними, справжніми людьми. У Бориса Павловича була відмітна якість характеру: він умів навіть недругів перетворювати на справжніх друзів улюбленої справи. Безцінні кадри кіноархіву використовуються і будуть у потребі  прийдешніх століть, а ім’я їхнього творця завжди пам’ятатимуть вдячні нащадки.

Життєва історія

Борис Павлович Ревенко народився 25 квітня 1937 р. в селі Журженці Лисенського району на Черкащині, де і пройшли його дитячі та юнацькі роки.

У 1945 р. пішов до першого класу школи села Єрки Катеринопільського району Черкаської області. Тут потоваришував із майбутнім першим очільником Українського народного руху В’ячеславом Чорноволом, родом із цього села.

У 1951 р. в Бориса від тяжкої недуги помирає мама. Закінчивши шість класів, він переїжджає жити до своєї старшої двоюрідної сестри в селище Березне Ровенської області.

У 1956 р. закінчивши навчання в Ростовському кінотехнікумі працює робітником на заводі «Россільмаш».

Із 1957 по 1960 рр. служить в армії. Після демобілізації за комсомольською путівкою їде на Далекий Схід – у місто Арсеньєв Приморського краю, де працює інженером на закритому військовому заводі.

Дізнавшись про будівництво в місті Миколаєві потужної антарктичної китобійної флотилії «Советская Россия», у 1961 р. влаштовується туди на посаду машиніста. Пропрацював на флоті 13 років. У 1962-му організував там фотокіноклуб «Антарктика». Окрім кіно-фотозйомок, захопився ще й журналістикою. Статті та нариси виходили друком у всесоюзних газетах «Правда», «Комсомольская правда», «Водный транспорт» та в обласних виданнях «Красное знамя», «Дальневосточный комсомолец».

З 1970 р. по 1972-й навчався на курсах режисерів-операторів аматорських кіностудій у м. Владивостоці.

У 1974 р. переводиться на китобазу «Советская Украина». У 1975-му Борис Ревенко стає режисером аматорської кіностудії «Волинь». Як говорив сам Борис Павлович, у Луцьку він вирішив кинути якір назавжди. Знімав фільми, організовував фотовиставки, проводив методичні семінари для аматорів, успішно продовжуючи традиції Василя Рябунця – засновника кіностудії в Луцьку. А в 1961–1991 рр., коли «Волинь» носила звання опорно-експериментальної студії Міністерства культури СРСР та ВЦРПС, провів 25 обласних конкурсів аматорських кінофільмів, чотири – всеукраїнських і один – всесоюзний.

Загалом Борисом Ревенком знято біля трьохсот стрічок, п’ятдесят із яких стали лауреатами республіканських, всесоюзних і міжнародних конкурсів.

Найбільш відомі з-поміж них: «Світло витязя», «В оселі чорного самітника», «На відстані пострілу», «Карпилівські вечорниці», «Відроджена земля» (про визволення болгарського народу від турецького іга, знімався в Болгарії), «Чарівник із Луцька» (про творчість та долю скульптора Станіслава Сарцевича), «Щедрий вечір на Поліссі», «На Купала я давала личко цілувати», «Іордан п’є воду зі своєї криниці», «Мистецьке прагнення душі як Богом дана необхідність» (про вчителя малювання з Горохівського району Василя Парахіна), «Щоб хліб родив», «Писанка мальована, з любов’ю подарована», «Скарб сердець», «Пісенна звитяга Челбаської» (фільм знято на Кубані), «Цілитель воленьки, або Рецепти мужності патріота».

Треба зазначити, що на той час у руках кіноаматорів не було сучасної мобільної знімальної апаратури і зафіксувати мить історії могли люди справді одержимі. Для цього потрібно було мати арсенал дороговартісної апаратури: плівку, кінокамеру, освітлення, хімічні реактиви, міні басейн для промивки плівки, монтажний столик, звукозаписуючу апаратуру для створення окремої від кіноплівки фонограми. Поїхати на зйомки у віддаленні села Волині теж було не просто: відсутність транспорту та катастрофічні дороги диктували свої умови. Скільки було радості у Бориса Ревенка, коли Луцький автозавод за відзнятий фільм про підприємство виділив для купівлі дефіцитний автомобіль ЛУАЗ – «Волинку». Але навіть такий всюдихід застрягав на волинських дорогах так, що витягувати його із багнюки можна було тільки парою коней.

У 1999 р. Б. Ревенко очолив волинський осередок Національної спілки кінематографістів України.

Протягом двох останніх десятиліть митець захоплювався колекціонуванням фотокінотехніки. У 2001 р. на громадських засадах створив музей Волинського кінематографа та фотомистецтва. Сьогодні колекція музею нараховує близько п’яти тисяч експонатів.

Нині гостро постало питання пошуку приміщення для Музею, так як у підвальному (пр.Волі,3), де знаходиться кіностудія «Волинь», нема можливості повно представити всю експозицію.

Найбільш вдалою є пропозиція  облаштувати місце для музею на першому поверсі будівлі Обласного науко-методичного центру в м. Луцьку (вул.П’ятницька Гірка, 16). В результаті втілення цього проекту, можна було б створити три зали загальною площею до ста кв.метрів.

Оригінальний за тематикою музей міг би стати яскравою туристичною точкою у старому місті, навчальною студією для юних кіноаматорів, які б змогли продовжувати славні кінофототрадиції Волинського краю.

Проте, на жаль, владним структурам дуже важко перейнятися питанням створення цікавого музейного закладу, хоча бажання привабити туристів у древнє місто залишається актуальним.

Із власної ініціативи і за власні кошти (не запрограмовані цільовим бюджетом) Волинська обласна філармонія та Обласний науково методичний центр (аматорська кіностудії «Волинь» є його структурним підрозділом) розпочали ремонт приміщення аби організувати там перегляди кінохроніки і облаштувати музейну експозицію. Проте на ентузіазмі нині далеко не заїдеш, особливо коли важлива справа держаної ваги лягає на плечі ентузіастів. А в архіві кіноплівочних сувоїв зберігається пам’ять нашого міста та краю, історичні події, люди, епоха часу. Багато зображень із плівки переведено на цифрові носії. Це спільна робота волинських телевізійників (НСТУ) і НАК «Волинь». З повагою треба зняти шапку перед ветераном кіно і телебачення відеооператором Омеляном Михайловичем Іванюком, який на щирому ентузіазмі і за символічний стимул перевів кілометри кіноплівки на сучасні носії. Його про цю роботу в останні дні свого земного життя просив Борис Ревенко і відклав рулони плівки для найпершого перегону.

Стрічки народної аматорської кіностудії «Волинь» постійно демонструються місцевими телеканалами, у програмах каналу УТ-1 та всесвітньої телемережі УТР, яка транслює передачі на 106 країн світу.

У кіностудії «Волинь» пройшли школу відомі кіномитці України: Олесь Санін, автор фільмів «Гріх», «Зимно», «Мамай», «Поводир», Сергій Михальчук, один із найпопулярніших операторів на теренах СНД (фільми «Мамай», «Коханець», «Мій зведений брат Франкенштейн»); Василь Іванюк, кінооператор концерну «Ленфільм»; Омелян Іванюк, телеоператор-ветеран Волинського регіонального телебачення.

Історія останнього проекту Бориса

Борис Павлович останніми роками був пройнятий питання ремонту приміщення кіностудії. Оббивав пороги різних інстанцій, просив, доводив потрібність важливої справи. Проте бетонну стіну нерозуміння розбити неможливо. Зарплату та пенсію частково переводив на будівельні матеріали та кінознімальну апаратуру. Проте потуги однієї людини в процесі підняття аматорського кінематографу зводились до незначних результатів. І тут у голові справжнього кіношника народився простий і водночас оригінальний план. Він вирішив подати свою кандидатуру на здобуття кінопремії імені Олександра Довженка. Почав збирати документи, завіряти довідки, збирати необхідні дані. Автор цих рядків взявся йому допомагати. У Києві у відповідному відділі надавали консультації щодо повного пакету паперів. Часу було обмаль так як документи приймали до 1 червня а потрібно було встигнути дуже багато. Все ж роботу було зроблено і Ревенко сам особисто заніс на поштове відділення великий конверт.

«Гроші мені не потрібні. Якщо раптом виграю конкурс – кошти віддамо на ремонт кіностудії. Там уже кілька років не опалюється, сирість, завівся грибок. Треба рятувати приміщення, треба рятувати кіно аматорство», – сказав Ревенко.

Вловивши мій здивований і захоплений погляд Борис Павлович з гумором додав:

«Мені – слава, кіностудії – ремонт…».

Слава до Ревенка прийшла і без перемоги в конкурсі, а ось ремонт без грошей відбутися аж ніяк не міг. Після подачі документів на здобуття премії номінант відійшов у Вічність. Після пережитого стресу прощання з близькою людиною, наставником, вчителем, до свідомості підкрадався інший стрес: як виконати волю Бориса в разі здобуття ним премії? Мова йшла про 100 тисяч гривень і родина навряд чи сприйняла б усний заповіт переможця… Але обставини склалися таким чином, що премію здобули молоді професійні кінематографісти, що успішно справились із творчим іспитом, а ремонт кіностудії так і залишився суперважким екзаменом на совісті владних структур.

Земне життя члена Національної спілки кінематографістів України, заслуженого працівника культури України Бориса Павловича Ревенка завершилося на початку червня 2015 року. Тепер він у вічності. Його напрацювання увійшли до золотого фонду літопису краю. За плодами його рук, розуму і серця судитимуть нащадки про справжнього Майстра, Людину, Вчителя.

Історія однієї світлини

Цій світлині вже 32 роки. Мить історії зафіксована у червні 1985 року у дворі народної аматорської кіностудії «Волинь». Приводом для знімкування став приїзд відомого актора та режисера із Києва Івана Миколайчука. На Волинь він прибув, щоб знайти тут натуру для зйомок свого майбутнього фільму «Катерина», де хотів розповісти про першу хвилю української еміграції. Співавтором стрічки мала бути режисер із Франції Еліан Сабате. Вона, власне, і була ініціатором фільму про надзвичайну подію, яка дала цікавий сюжет майбутньої стрічки. Еліан в якійсь газеті вичитала зворушливу історію волинянки Катерини Ясенчук. Ця жінка потрапила в Америку, не знаючи мови, і загубила свого малого сина. Її горе сприйняли за божевілля, закрили у спецлікарні, де вона пробула кілька десятиліть. І лише коли в ту клініку випадково прийшов на перевірку інспектор, етнічний українець, котрий знав нашу мову, драма Катерини стала зрозумілою.  У газетній публікації йшлося, що Катерина була «родом із села під Луцьком». Конкретнішої інформації не давалося. Але Миколайчуку, як і Еліан Сабате, дуже хотілося відшукати якщо не це село, то принаймні правдиву натуру. В цьому їм взявся допомогти Борис Ревенко, режисер аматорської кіностудії «Волинь». Знаючи Волинський край він намітив села, де можна було б втілити задум. Але сталося не так, як гадалося. Місцева партійна влада, дізнавшись про приїзд «неблагонадійного» Миколайчука (був запідозрений у щирих націоналістичних почуттях до вітчизни) зробила все можливе аби не показувати у своєму регіоні занедбаних під стріхою сільських хат та повезли відомого актора у передові колгоспи…

Іван Миколайчук за три дні перебування у Луцьку відчув не тільки надмірну опіку «органів» а й зрозумів, що аж ніяк не вдасться втілити свій задум щодо зйомки фільму на Волині і невдовзі, по приїзді до столиці, переписав сценарій до умов прикарпатського села. Проте важка недуга не дала здійснити зйомки і сценарій став просто літературним надбанням для наступних поколінь кіношників.

Отже, світлина із Іваном Миколайчуком, який скромно зайняв місце скраю справа. А тепер, як прийнято, йдемо традиційним шляхом справа наліво: оператор кіностудії Омелян Іванюк, працівник культури, кіноаматор Валерій Єфіменко, оператор студії Борис Супрунчук, заступник директора Обласного науково-методичного центру культури Микола Приймак, француз, чоловік Еліан Сабате(ім’я невідомо), артист розмовного жанру, диктор кіностудії Рональд Валяєв, сценарист кіностудії Євген Назарчук, француженка Еліан Сабате, представник із Києва(ім’я невідоме), лаборант кіностудії, він же технічний автор світлини Володимир Скворцов, голова Волинського держкомітету телебачення і радіо Дмитро Терещенко, Олексій (оператор) і знову ж, Іван Миколайчук. Фотокамеру тримав у руках Борис Ревенко, тому його нема на світлині. Втім, це  характеризує не тільки специфіку творчості режисера-оператора, а й його характер. Борис Павлович завжди доводив власну цінність плодами праці рук своїх і розуму а не популяризацією власного іміджу. Попри перебування у посткомуністичному середовищі радянського періоду історії режисер був змушеним спілкуватися із партійними функціонерами. Знімати на кіноплівку конференції, пленуми, важливі засідання функціонерів. Проте фільми, де головними героями були прості люди контрастно відрізнялися від офіційних звітів номенклатурників. Тому і не дивно, що дружба із Іваном Миколайчуком насторожила у свій час недремні органи.

Борис Ревенко розповідав про перебування Івана у Луцьку. За ним постійно була прив’язана охорона, що не давала спокою цілісінький день. Борис порадив відомому актору непомітно вийти з готелю «Україна» після «відбою» і погуляти нічним Луцьком. Так і зробили. Миколайчук непомітно завітав у підвальне приміщення кіностудії. Попили чаю і дещо міцнішого, а тоді вийшли на Театральний майдан. Там крутили педалі велосипеда, каталися вулицями, розмовляли. Тоді зрозуміли фатальність творчого задуму щодо втілення зйомки кінокартини на Волині, проте народилися нові ідеї, задуми, яким, на жаль, не судилося бути здійсненими.

Новітня історія. Що далі?

Що змінилося з того часу на Волині? Зйомки для натурних зйомок ще залишились. У хатах під стріхою ще й досі можна знайти престарілих пенсіонерів, що доживають віку у занедбаних неперспективних селах. Це явний мінус щодо розвитку суспільства і комунікацій цивілізації. Чи змінилась влада, яка як і тоді мала підтримати творчі задуми творчих людей? Так. Влада вміє гарно формулювати думку і обіцяти підтримку. Насправді на сьогоднішній день у місцевому бюджеті нема жодної копійки для ремонту занедбаного підвального приміщення аматорської кіностудії «Волинь» і для облаштування приміщення Музею історії кінематографії та фотомистецтва Волині експонати для якого залишив нам покійний Борис Ревенко. Більше того, на ласе приміщення кіностудії у центрі міста явно накинули оком охочі погрітися за чужий рахунок. Місцева влада із незрозумілих причин продовжила у квітні термін оренди приміщення…до кінця нинішнього року. Настійливо радили розпочати ремонт як основної умови оренди, і пересвідчившись, що ремонтні роботи розпочато, винесли вердикт куцого терміну. Хочуть дочекатися завершення облаштування комфорту і прибрати до рук дві сотні квадратних метрів у центрі міста? Дітище Бориса Ревенка, яке він облаштував власними руками із підвалу колишньої котельні може прислужитися сучасним бізнесменам як торгова площа під крамницю чи черговий пивний бар?

Віталій КЛІМЧУК, Голова обласного осередку гільдії кінорежисерів, член національної спілки журналістів України.

Вислови Бориса Ревенка, що запам’яталися:

* * *

Порівняно з морем працювати в Луцьку було – як жити на курорті. Бо там, на морі ми працювали «12 через 12», без вихідних і свят. Це важка робота.

* * *

На судні я також займався фотозйомкою та кіно, але у вільний від роботи час. А в Луцьку я зміг повністю присвятити себе творчій роботі.

* * *

В 90-х ми вижили через те, що в нас був сильний авторитет. У 90-х також фільми були потрібні. Із дев’яти  народних студій на Волині вижила тільки одна – наша.

* * *

Кінозйомка не може обійтися без крупного плану. Геніальність ракурсу чи змісту кадру ніколи не компенсує великого (крупного) плану, якого прагне підсвідомо людська психологія.

* * *

Творча криза не має нічого спільного із втомою. Можна відпочивати після виснажливої роботи, але мати у задумах  багато творчих проектів.  А ось творче виснаження, відсутність гарних ідей – це вже серйозна проблема.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA