Хочу звітувати про роботу,яку я проводив в місті доти,поки мене не обрали мером – я дружив тоді з СССР-ом,славна то була,скажу,країна,море нам було всім по коліна,комсомолки,сауна та плєнум – ми трималися за Лєніна і стєну,нас хитати бралась оковита – наша гвардія не ликом шита! Все стерпіти довелось сповна,і набрався я тоді лайна,бо не міг прогодувать себе,тож пішов шуршать у КГБ. Служба там була не вельми пильна (від пилюки не бруднився сильно),все ж своїх аж тридцять срібняків до зарплати долучать зумів…

Тож,як бачите,я хлопець файний,бо служив державі гласно й тайно,а тепер пишу до вас листа,ситуація у мене не проста. Красти в ті часи забороняли,лиш тепер ми всі розперезались – тирили з бюджету міліони: не рублі,а гривні та купони. Довелося в місті з цим боротись,всі були хапуги різко «проти»,але я зумів у древнім граді знищити усеньких казнокрадів. На корупції поставив хрест,видав всім прозорий маніфест: в нас корупції уже нема,зникла тая стерва не сама,я її загнав у гроб,бо підставив власний світлий лоб. Все у нас в порядку,красота,тільки податкова неспроста всі податки гилить для держави,я не маю вже на них управи,дайте Сагану збирати мзду – я Вас,світлосте,не підведу! До копієчки зберу у жмені й покладу до власної кишені,ну,не так банально,як злодюга,все оформлю та «відмию» з другом. А очільниця податків – нам не друг,в неї брат позбавлений заслуг,він,мені казали,«у бігах»,і бере мене за нього страх. Він ще здатний бігати щоранку,я ж тримаюсь лише за баранку,бо коли біжу,як молодець,то живіт тремтить,як холодець. Вже не збуджують «корінчик» комсомолки,та й дружина не пускає в самоволку…

Груди в мене врівень живота,ліва цицька в шостий номер підроста,площа задниці – немов колода,можна там чіпляти нагороди. Є значки,медалі,ордени,та не тішать серце вже вони. Бо такі цяцьки є в багатьох,а у мене «корінь» вже підсох,тож хотілося б таку відзнаку,що не має жоден задавака. Ось і пропоную я ідею – встановити орден-панацею “Попандопула – борця за волю”,що ділив скарби на рівні долі. Я би з орденом таким ще новим та й пішов відразу в податкову,всі скарби розвісив на стіні: це – не вам добро,а це – мені! Все мені,без залишку й дрібниці,а хто проти,то дамо по пиці,хай не лізуть до лауреата,кавалера ордєна вар’ята.

“Попандопуло” під номером один – хан Саган,Волинський гаспадін!

Ну,а ще мені,наснився Нобель,чує нагороду і мій шнобель,якщо можна,я прошу вас щиро,двинути на премію по миру. Я в свій час розпродував казарми,віддавав приміщення задарма,поспішав,бо дбав за мир без воєн – премії за мир лиш я достоєн!

Ми живемо тут,біля кордону,де немає зовсім перепони контрабандних диво-перевезень,не займається хіба що лежень прибутковим бізнесом у місті,та у нас усе тут вельми чисто. Я,як хан,все викорінив зло,контрабанду вітром понесло і вже канув термін той у лету,чиста в перевізників анкета…Бо козацького я справді роду,маю сина як дитя свободи,він єдиний із усіх не лежень,трудиться у сфері перевезень…

Не дає мені спокою податкова,сон мені тривожить знову й знову,вже не можу спати на роботі,відчуваю,опинивсь в прольоті. Ігнорують там Сагана-хана княжого мого направду сану. Всі вони служили ще «гаранту»,щоб примножить злато й діаманти. Янек їх тримав на повідку і кормив за службу ось таку. А я,вірте,зовсім не служив,хоча м’яко спав і добре їв,я в той час,не роз’їжджав в кареті,бо дрімав у кріслі в кабінеті,підсвідомо існував,як дуб,і відрощував козацький чуб. Зустрічав,звичайно,президента,приподносив Янеку презенти,виголошував тости на славу і чекав солодкої халяви. Але я тримав в кишені дулю,з пальчиків таку собі красулю,бо не міг піднести аж до носа цього уважаємого боса.

Приїздив гарант у монастир,там і я хапнув із неба зір…

Вибачайте,пане зі столиці,слово,що пишу,– не з криці,вже ослабла у трудах рука,служба у мене така – пишу кляузи,«тєлєги» та доноси,може,десь були і перекоси,бо давно «кошу» під козарлюгу,хоч нутром я схожий на злодюгу,та про те не треба говорити,буду вірою і правдою служити всім,хто добре годувать не проти комсомольського,партійного сексота.

Засидівся я у кабінеті,наче на розкішному банкеті,знову очі злиплися наразі,ніби задрімав на унітазі. Знов дрімота шкодить козаку дописати вісточку таку. Нагадаю вам своє прохання – воно сниться цілу ніч до рання: щоби міг вчепити я на ср*ку «попандопольську» свою відзнаку.

З вірою віднині й дотепер – того ордена достойний кавалєр».