Як наголошує Петро Кралюк,«не треба бути воєнним стратегом,щоб розуміти значення Дебальцевого. Фактично це найбільший залізничний і транспортний вузол Донбасу,який знаходиться посередині між Донецьком та Луганськом. Шляхи від нього ведуть на південь,до Росії,і на північ – у бік Харкова. Контроль українських військ за Дебальцевим значно сковував транспортний рух на території,захопленій проросійськими терористами. Віддати цей плацдарм – означало розв’язати їм руки. Тому здача цього міста терористам,хто б там що не говорив,це чималий плюс для них і великий мінус для України. Навіть якщо в Дебальцевому в ході воєнних дій були знищені комунікації,їх можна відновити. Були б гроші. А в Росії поки що цього добра трохи ще є».

Водночас,підкреслює він,«Дебальцеве в нинішній ситуації має не лише реальне,а й символічне значення. Воно перетворилося в один із символів українського опору проросійським терористам. Тому для них,а особливо для їхнього головного куратора Путіна,взяття Дебальцевого стало «справою честі». Зрештою,їм потрібна була перемога,щоб підняти дух своїх адептів. Бо за останні місяці протистояння серйозними перемогами похвалитися вони не могли. Навіть встановлення проросійськими терористами часткового контролю над Донецьким летовищем навряд чи можна вважати перемогою».

Тож відтак експерт робить висновок: «Якщо Ви думаєте,ніби Путін погодився на зустріч у Мінську в «норманському форматі»,аби припинити війну на Донбасі,то глибоко помиляєтесь. Просто він вирішив переформатувати цю війну. Йому не потрібна війна по всій лінії фронту – занадто затратне це діло. Їдучи в Мінськ,його передусім цікавило Дебальцеве. Ситуація навколо цього міста була однією з пріоритетних тем під час мінських перемовин. Путін твердив,ніби українські війська в котлі. Через це повинні підняти білі прапори. Тоді їх випустять з котла – зрозуміло,без техніки й зброї. Якби це сталося – була б гарна пропагандистська картинка: українські війська капітулюють. Насправді ж,повноцінного котла під час переговорів не існувало. Його ще треба було створити. Тому «імплементацію» мінських домовленостей продовжили на кілька днів,аж до 15 лютого. Але й цього дня повноцінний котел не сотворився. Зрештою,на 17 лютого проросійські терористи «дотиснули ситуацію». Наступного дня українським військовим,що опинилися в оперативному оточенні в Дебальцевому і його околицях,дали команду прориватися. Яка була реальна ціна цього прориву,можемо лише здогадуватися».

Але,наголошує професор,«Дебальцеве не стало катастрофою для наших військових,як Іловайськ. Вони вийшли з цього міста на своїй техніці і зі зброєю. Російські мас-медіа не отримали гарної картинки. У цьому сенсі можна говорити про виграш нашої сторони».

Кралюк,намагаючись спрогнозувати плани Путіна,заначає: «Повномасштабна війна йому не потрібна. Та й чи готовий він до неї? Сьогодні чітко видно: для нього зараз важливо тримати Україну в підвішеному стані,шантажуючи Донбасом. І здобувати при цьому хоча б невеликі перемоги – приміром,такі,як із Дебальцевим,щоб зберігати у своїх адептів віру в свою «велич» і «геніальність». Для цього й потрібні йому мінські домовленості. Він вимагатиме,щоб Україна виконувала їх у повній мірі. А сам виконуватиме лише частково. Тобто Україна має зберігати «режим тиші» на всіх ділянках фронту. А Путін дотримуватиметься цього режиму там,де йому захочеться. При цьому лякатиме Захід «великою війною»,щоб той особливо не втручався. Така «імплементація» мінських домовленостей дозволить патронованим Путіним проросійським терористам зосереджувати свої сили на певних ділянках фронту,як це було під Дебальцевим,і влаштовувати чергові котли».