Сьогодні про подвиг старшого лейтенанта запасу Юрія Лелюкова з Іванич, який ціною власного врятував життя 26 дітей, знає чимало волинян. Але 33 роки тому про нього згадували тільки пошепки. Учасників районної комсомольської конференції, які хотіли попрощатися з товаришем, навіть не пускали на його похорон. Надзвичайна подія потягнула за собою службове розслідування. Як замість навчальної у школу потрапила бойова граната? Злочинна недбалість чи диверсія ворожих сил? Винних нібито встановили. Їх судив військовий трибунал. Ми досі не знаємо, що він вирішив. Написали тільки: суворо покарано. Але бойовими, як з’ясувалося, були й інші гранати, завезені в той час для проведення уроків з навчальної військової підготовки в інші середні школи району. Для компартійних чинуш лише оприлюднення цієї інформації могло обернутися кінцем кар’єри. Тому й мовчали про подвиг. Але геройський вчинок Юрія Лелюкова став відомий усій тоді великій країні. Завдяки журналістам, які не дозволили замовчати цю історію. Насамперед місцевим. Феодосію Мандзюку і Полікарпу Шафеті. Про це – в черговому матеріалі традиційного циклу «Волинської правди» «Видатні волиняни».

«Йому що, Героя України хочуть дати?»

Цим запитанням зустріла мене бібліотекар, коли я попросив бібліографію про подвиг Лелюкова. Я не перший цікавлюся цими матеріалами. Чудовий фільм про подвиг Лелюкова «За чотири секунди до зими» зняла уродженка Іванич, а нині відома тележурналістка Марія Андрушко. Цими днями у Луцьку відбувся вечір пам’яті героя. Щоправда, організатори дещо заплуталися з датами, вказавши, що свій подвиг Лелюков здійснив на рік раніше, ніж це було насправді. Та що тут дивувати, коли навіть учитель історії Іваничівської ЗОШ №2, школи, де й трапилася ця подія, пишучи історичний нарис, переніс дату на рік вперед? Усі читали газети тих часів, та, виявляється, не вчиталися.

Отож, запам’ятаймо: було це 29 листопада 1984 року. Учитель початкової військової підготовки напередодні отримав для показу на уроці дітям три навчальні гранати. Того дня за програмою в нього була інша тема. А цей урок мав бути за календарним планом навчань через два дні. Але, як часто буває в школі, вчитель замінив одну тему іншою. Тим паче, що він уже давно пообіцяв дітям: щойно в школу надійдуть навчальні снаряди, він їх продемонструє. І обіцянки дотримав. Спочатку розказав теорію, а тоді взяв зі столу одну з принесених у клас гранат. Що було далі, найкраще описали в «Комсомольской правде» журналісти Віталій Панов та І. Морозов. Цитую мовою оригіналу: http://moury.ru/4s/4sec.html

«– Значит, так: чтобы привести гранату в боевое положение, нужно прижать спусковой рычаг и выдернуть кольцо – я это делаю. Теперь, если отпустить рычаг, у нас, в учебной гранате, просто щелкнет, а в боевой раздастся хлопок, и пойдет дымок. До взрыва останется четыре секунды. Тогда бросайте гранату, не мешкая. Итак, я отпускаю рычаг…

А если задымит? – весело спросил кто-то.

Лелюков улыбнулся. И отпустил рычаг.

Раздался хлопок, и пошел дымок…

Вряд ли двадцать шесть девчонок и мальчишек поняли в то первое мгновение, что случилось.

Вряд ли понял, что случилось, в то, самое первое, мгновение и сам Лелюков. Боевая граната – в классе?! Глупость, нелепость, абсурд!

Но он все же был военным человеком. Старшим лейтенантом запаса… Дым пошел. Значит, четыре секунды – и все. Значит, надо спасать детей. Что делать?! Отбросить гранату? Подальше от себя? Куда? В классе двадцать шесть пар ничего еще не понимающих глаз. Граната. Глаза. Снова граната. И снова глаза. И вдруг – окно! Ну, конечно же, – окно! До него было всего лишь полшага. «Ничего, ребята, ничего. Вы только не пугайтесь…»

Внизу, в школьном дворе, гуськом, точно утята, вышагивали на обед шестилетки…

Едва не метнулся он к двери. И, должно быть, тут же понял, что потерял еще одно мгновение: ну, конечно же, там, в коридоре за дверью кабинета, сидели дети. Школа была тесновата, и время от времени парты выставлялись прямо в коридор. Да и глупо было рваться к двери – не успеть…

…Он повернулся к классу спиной, шагнул в угол, неловко нагнулся и крепко, намертво прижал гранату к животу. Пытаясь что-то сказать, только с силой выдохнул из легких воздух…

…Взрыв оглушил класс. В оглушительной тишине, точно снег, сыпалась с потолка побелка. В оглушительной тишине падали стенды. И в оглушительной этой тишине ошеломленные десятиклассники бросились к двери.

Все. Двадцать шесть человек.

Живые».

А він – мертвий.

Стаття в «Комсомольской правде». 26 лютого 1985 року

Стаття в «Радянській Волині». 1 березня 1985 року

В районі перелякалися не на жарт. Найперше – компартійні чиновники. За НП (надзвичайну подію) могли полетіти голови першого секретаря райкому, ба навіть обкому. Терміново почали шукати винних. Забігали кадебісти. Як бойові гранати потрапили до навчальних? А, може, це диверсія західних спецслужб проти радянської влади? Тим паче, як пізніше з’ясувалося, в інші школи району теж завезли для навчального показу бойові снаряди.

З висоти сьогоднішній років можемо зробити висновок, що це не могла бути диверсія, а, швидше за все, злочинна недбалість. Оте одвічне російське, а згодом і радянське «авось». «Авось пронесе». «Та що там перевіряти, і так зійде». Хто служив в Радянській армії, знає, скільки там було різних НП. Поверталися солдати в мирний час додому в цинкових домовинах, а їхні командири казали рідним, що вони самі винні у своїй смерті. А відповідальний за інструктаж, зберігання зброї чи боєприпасів, якщо мав доброго покровителя, міг відбутися доганою чи затримкою в присвоєнні чергового військового звання.

І в цьому випадку чиновники мали чудову нагоду списати все на мертвого Лелюкова. Мовляв, сам у всьому винен. Невідомо звідки взяв бойові гранати. Приніс їх до класу замість навчальних. Не перевірив перед показом у класі, не переконався, що вони без запалу. Тим паче, що в його біографії вже було звільнення з лав Збройних сил через НП у частині.

У червні 1977 року на прикордонній заставі в Туркменії п’яний офіцер взяв коня Лелюкова і подався в гори. Білий Ірис проявив норов, скинувши з себе вершника. Вдарившись об камінь, офіцер загинув. Юрій Лелюков був замполітом тієї застави, відповідав за мікроклімат в колективі. От і виявився крайнім. Кінь же його був. Чому не втримав товариша від недостойного вчинку? Через тиск згори Лелюков написав рапорт на звільнення в запас.

Ось і тепер все хотіли списати на нього. І було б все шито-крито. А як же врятовані діти? Наказали б їхнім батькам мовчати – ніхто б і рота не розкрив. Адже в день похорону Лелюкова в Іваничах відбувалася районна звітно-виборна комсомольська конференція. Пам’ять загиблого вшанували хвилиною мовчання. Але ніхто з делегатів на похорон не прийшов. Боялися за свою кар’єру. А військові чини твердили, що жодного подвигу Лелюков не здійснив.

І тільки після виходу розлогого матеріалу в «Комсомольской правде» його нагородили орденом «Знак Пошани» (посмертно). Того ж дня, до речі, було нагороджено таким же орденом кухаря з Іваничівського району…

Щоб приїхати в Іваничі, кореспондент «Комсомолки» взяв відрядження у Молдову

Про подвиг Юрія Лелюкова випадково довідався кореспондент «Радянської Волині» Феодосій Мандзюк. Але писати про нього забороняли кадебісти. Пішов до редактора. Полікарп Шафета мав на той час неабиякий вплив у компартійних органах, був членом бюро обкому Компартії. Але й він не міг нічого вдіяти. Всі кивали на Київ, ба навіть Москву. І тоді в головах цих двох талановитих людей визрів план, як побороти замовчування. Феодосій Мандзюк ще зі студентських років був знайомий із власним кореспондентом «Комсомольской правды» у Львові Віталієм Пановим. Зателефонував йому, коротко переповів все, що відбулося. Сказав і про обітницю мовчанки, яку брали в людей кадебісти.

Той зв’язався із колегою в Москві. І. Морозов (на жаль, не вдалося дошукатися його імені) взяв у редакції відрядження в Молдову. Швидко впорався зі збором там потрібної інформації для іншого матеріалу і – гайда до Львова. Звідти разом із Пановим – до Луцька. До них приєднався Феодосій Мандзюк. Утрьох і поїхали в Іваничі, нікому про це не сказавши. Таємно зустрілися з батьками Юрія Лелюкова. Районне керівництво було впевнене, що журналіст із Москви приїхав у селище тільки з дозволу Центрального Комітету (ЦК) Компартії СРСР. Тож нічого не приховувало. Ніхто й не міг припустити, що ініціатива написати так, як було насправді, виходить від місцевих журналістів і дружини Юрія Лелюкова Лариси Валентинівни.

Поговоривши з усіма очевидцями і причетними до тієї трагічної події, журналісти домовились: напишуть матеріал в «Комсомолку», і тільки коли він вийде в центральному виданні, про подвиг Лелюкова розкаже «Радянська Волинь». Інакше був ризик підставити головного редактора Полікарпа Шафету. Так і зробили.

Нагадаю, Юрій Лелюков загинув, рятуючи дітей, 29 листопада 1984 року, а матеріал «Четыре секунды длиною в жизнь» у «Комсомльской правде» побачив світ щойно 26 лютого 1985 року. На половину газетної шпальти формату А2. Його вихід довго візували в ЦК КПРС. Не позбавлений радянських ідеологем, він все ж прорвав тишу, яка панувала навколо цієї події. Через чотири дні у «Радянській Волині» вийшла стаття Феодосія Мандзюка «Останній урок учителя». Не меншого формату.

Про подвиг Юрія Лелюкова заговорили на весь Радянський Союз. Як згодом розповіла його вдова, їй писали листи з усіх усюд. Дехто навіть розповідав, що подібні випадки траплялися у школах інших міст тієї великої країни. І наслідки були значно трагічніші: гинули діти. До речі, після піблікації в «Комсомолці» всі навчальні гранати перед тим, як доставити у школи, почали просвердлювати. Щоб такої біди більше не трапилося ніде й ні з ким.

Меморіальна дошка на ЗОШ №2 селища Іваничі

Двадцять шість чоловік щороку відзначають свій другий день народження

Народився Юрій Лелюков 2 вересня 1949 року в селі Заболотці Іваничівського району в сім’ї вчительки початкових класів і колишнього військового. Сім’я Лелюкових поселилася в Іваничівському районі після Другої світової війни. Його батько Микола Ілліч служив на радянсько-польському кордоні, а після демобілізації пішов працювати слюсарем на цукровий завод. Мама Катерина Григорівна влаштувалася вчителем у новозбудовану в 1962 році в мікрорайоні цього заводу середню школу №2. Туди ж семикласником перейшов навчатися і їхній єдиний син.

Юра мріяв, як батько, стати офіцером і служити на кордоні. Одразу після школи вступити у військове училище не вдалося, тож два роки працював на цукроварні робітником. Узяв із заводу направлення і в 1969 році став курсантом Московського вищого прикордонного командного училища. Після закінчення навчання йому пропонували залишитись у Москві, але він не зрадив своїй мрії – поїхав служити на заставу в місто Кара-Кала в Туркменії. Служив там замполітом. Через рік його направили на службу курсовим офіцером у вище політичне прикордонне училище в селище Голіцино московської області.

Із черпня 1975-го – він знову на прикордонній заставі в Туркменії, тільки на іншій – в селищі Бахарзан. Звідки був змушений звільнитися через описаний вище випадок.

Його запрошували на роботу у місцевий відділ внутрішніх справ. Та він вирішив із дружиною (знайшов її там, у Красноводську) перебратися в рідне село батьків на Волині. Спрагла до знань, а ще дуже закохана у свого чоловіка, Лариса Валентинівна ще в Туркменії вивчала українську. Юрій Миколайович спеціально для неї передплачував журнал «Україна». Він пішов працювати в колгосп парторгом, пізніше отримав призначення в Іваничівський райвиконком. А вона – акушеркою в пологовий (свого часу закінчила Красноводське медичне училище).

Та Юра не міг без армії. Тому й проміняв престижну посаду в райвиконкомі на вчителювання у школі, щоб одягнути військову форму і, як офіцер запасу, викладати початкову військову підготовку. Він не раз і не два писав листа генералу прикордонних військ, щоб поновитися на службі. Переписував, щоб переконати начальство: він народжений для війська. Та так і не відправив…

У ті часи радянська військово-патріотична пропаганда багато писала про Зою Космодем’янську, Олександра Матросова, які своїм життям нібито врятували сотні, а то й тисячі життів інших людей. Це вже нині ми дізнаємося, що Зоя Космодем’янська була бійцем радянського диверсійного загону, який палив хати селян у Підмосков’ї, щоб німці в люті морози не мали де зігрітися. Під час першого ж завдання її селяни видали німцям, а ті повісили. Олександр Матросов втік з дому, записався в дитбудинок, де його виховали в комуністичному дусі. Під час війни пішов на фронт рядовим-піхотинцем. 27 лютого 1943 року отримав завдання атакувати опорний пункт у районі села Чернушки (Локнянський район, нині Псковської області), знищив 3-й дзот, спочатку кинувши 2 гранати, а потім прикривши його тілом.

У ті часи такі приклади надихали. Люди свято вірили, що нема нічого кращого, ніж загинути за радянську Батьківщину. «Сам помирай, а товариша виручай», – гасло російського полководця Олександра Суворова, який у ХVІІІ столітті вів загарбницькі війни в Європі, було дуже популярним в ідеологічній роботі в Радянському Союзі.

Тому Юрій Лелюков, вихований у тій часи, не міг вчинити інакше. Він був членом Компартії, свято вірив у те, що вона пропагувала. Але це аж ніяк не применшує його мужній вчинок. Вчинок офіцера, батька двох дітей (на момент геройської загибелі у нього вже була восьмирічна донька Олеся і син Юрій, якому щойно виповнився рік), який не міг допустити загибелі учнів у класі.

Щороку 29 листопада вони збираються разом в Іваничах, щоб відзначити свій другий день народження. Йдуть на могилу Вчителя, дякують йому за подаровані життя.

Свого часу циганка навіщувала, що чоловік проживе лише 35 років, – якось згадувала в одному інтерв’ю вдова Юрія Лелюкова Лариса Валентинівна. – Бувало, коли «пиляла» Юру, він брав журнали і зачинявся в туалеті. І гукав: «Ну, не сварися, Чебурашко! Мені так мало залишилося жити…»

Він прожив коротке і яскраве життя. І пішов у безсмертя.

Портрет героя у шкільному музеї

Святослав ЛЕСЮК