“Так нехай просвітиться світло ваше перед людьми, щоби вони бачили добрі діла ваші, і прославили Отця вашого Небесного!(Мф.5:16) – ці слова Христа-Спасителя стосуються усіх тих, хто проповідував віру Христову самим своїм життя, своїми добрими справами, служінням Богу і людям. Історія Православ’я на Волині ХХ століття знає, відомого напевно в усьому православному світі подвижника, який як ніхто потрудився на ниві Христовій саме добрими справами допомоги людям.

Він народився майже неподалік найбільшої святині історичної Волині – Свято-Успенської Почаївської Лаври, і у віці 37 років став іноком цієї обителі. Тепер його нетлінні мощі є однією зі святинь цього монастиря а його ім’я вшановують нарівні зі святим преподобним Іовом Почаївським. Він є одним із перших святих, канонізованих Українською Православною Церквою на початку ХХІ століття. Особливістю його життя і служіння Богу і Церкві було, те що його діла були живою проповіддю Православ’я у часи радянського державного атеїзму. Мало того, у роки хрущовських гонінь, саме його мужністю був врятований від закриття Троїцький собор Почаївської Лаври, а можливо, що і вся Лавра, адже забравши один храм тодішня безбожна влада могла діяти далі ще зухваліше.

А найголовніше, чим цей подвижник увійшов у історію Православної Церкви, і за що його люблять мільйони людей – це тим, що маючи дар зцілення, він врятував життя і здоров’я, у тому числі здоров’я психічне і духовне безлічі людей, які приїжджали до нього з усього колишнього СРСР, та й з-за кордону. Це – ще один небесний покровитель Волинського краю святий преподобний Амфілохій Почаївський (1894-1971).

Преподобний Амфілохій Почаївський (у миру Яків Варнавович Головатюк) народився у селянській родині в селі Мала Іловиця теперішнього Шумського району Тернопільської області 27 листопада (ст.стиль) 1894 р. Отже він був уродженцем південної Волині, тобто Кременеччини. У Святому Хрещенні він отримав ім’я Яків, а сама сім’я де він ріс була багатодітна. Головатюки були глибоко віруючими православними людьми і цей благочестивий настрій передався і маленькому Якову, який змалку спостерігав як батьки усі справи розпочинали і завершували молитвою. Звісно, змалечку полюбив він і храм і богослужіння, тим більше що неподалік знаходилася і велика святиня – Свято-Успенська Почаївська Лавра.

У 1912 р.  Яків Головатюк був призваний до лав російської царської армії, і спочатку служив у 165-му луцькому піхотному полку. Потім була служба у Сибіру де молодий солдат служив фельдшером у санчастині, а згодом – участь у боях І Світової війни. На фронті солдат Яків Головатюк потрапив до полону, і три роки працював на австрійського фермера в Альпах. Смирення і доброта полоненого бійця завоювали любов фермера, але Яків все ж дуже сумував за рідним краєм. Отож, у 1919 р. він тікає з полону і, не без допомоги добрих людей, переходить кордон  і потрапляє до рідного села.

Молитовна теплота батьківської оселі зігріла душу молодого Якова, який, як навчений основам медицини в роки військової служби,  став допомагати тим хворим місцевим мешканцям, які до нього зверталися. Але душа молодого чолвовіка прагнула молитви і повного зречення від світу, отож у 1925 р. він приходить до Свято-Успенської Почаївської Лаври. У смиренні і працелюбності новоначальний інок виконує усі покладені на нього послухи.

Пройшовши необхідний термін випробування, 8 липня 1932 р. послушник Яків Головатюк приймає монаший постриг під іменем Йосиф. Згодом він був рукоположений у ієродиякона, а по тому – у ієромонаха. Виконуючи, різноманітні роботи і послухи у Лаврі, отець Йосиф став лікувати хворих, зокрема, він був відомий як костоправ. Хворих до нього везли з усієї околиці. Згодом, з благословення намісника Лаври, отець Йосиф оселився у маленькій хатинці на монастирському кладовищі, де разом з ієромонахом Іринархом він прожив біля 20 років.

Своє життя отець Йосиф проводив у праці і молитві. Також присвятив він себе і служінню Богу і ближнім. Вже з часом він почав зцілювати людей молитвою та отримав дар прозорливості. Він лікував, виганяючи бісів, повертав слух нечуючим і зір незрячим, засмученим приносив втіху і розраду.

До слова, дар прозорливості в ієромонаха Йосифа вперше проявився у  червні 1941 року, коли він раптом почув німецьку мову, лязг зброї і топіт чобіт, а навколо нікого не було. І ввечері того ж дня німецькі війська увійшли до Почаєва. З того часу, отець Йосиф части міг наперед визначати хто і з чим до нього завітає, або передбачати, у живих картинах, події майбутнього.

Вже наприкінці ІІ Світової війни, якось до отця Йосифа прийшли 14 озброєних чоловіків і стали вимагати, щоби він нагодував їх. Після чого оголосили йому про розстріл, але ієромонах Іринарх почав бандитів просити вбити його замість отця Йосифа. Таким чином, отець Йосиф був врятований, але через прецендент такої небезпеки його життю його було переведено до Свято-Успенської Почаївської Лаври.

А люди все продовжували йти за зціленням і духовною порадою до отця Йосифа, отримуючи зцілення як тілесних хвороб, так і тайних душевних недугів. Зцілялися навіть ті, чиї хвороби були запущені, і на думку лікарів, невиліковні. Особливий дар мав батюшка зціляти біснуватих, тобто виганяти з людини біса, який нею оволодів. Одержимих до нього везли з усього тодішнього СРСР. Розповідали, що демонів отець Йосиф бачив відразу і навіть, проходячи храмом, велів злим духам вийти і з храму і з людей. Майже усі мешканці Почаєва у різні періоди свого життя зверталися до отця Йосифа.

Проводячи цілі дні у послусі та спілкуванні із людьми, старець присвячував молитві ночі. Отець Йосиф дуже любив смирення, намагався уникати людської слави, применшував свої чесноти. Ті, кому доводилося на своєму життєвому шляху зустріти отця Йосифа, навіть невіруючі, після зустрічі із ним змінюували свої погляди і життя.

А наприкінці 50-х років минулого століття, влада тодішнього СРСР посилила гоніння і утиски Православної Церкви і віруючих. Це були т.з. “хрущовські гоніння”. Зокрема, у планах безбожників було навіть перетворити Почаївську Лавру на музей атеїзму, а ченців виселити з території. За монахами і прочанами розпочалося стеження і суворий контроль, а згодом почалися проти монахів репресії. Але ніщо не зломило стійкості монахів, які ревно стояли у вірі та мужньо переносили усі гоніння. У ці роки трапилася подія, коли саме отець Йосиф (Головатюк) фактично, діючи майже як біблійний пророк, захистив від закриття Свято-Троїцький собор,  а, можливо, й усю Свято-Успенську Почаївську Лавру.

У 1962 р. влада таки вирішила закрити Троїцький собор, і співробітники КДБ вже відібрали у намісника монастиря ключі від храму. Тоді, коли про ці події дізнався отець Йосиф (Головатюк), він сам підійшов до КДБістів та співробітників міліції, які мали опечатувати собор, забрав у них ключі і віддав наміснику. “Архієрей головний тут у храмі”, – наголосив старець. Мало того, – він закликав вірних, озброївшись риштуванням і дрюками, налякати ними співробітнкиів КДБ, прогнавши їх з Лаври. При чому отець Йосиф навіть не побоявся тоді у 1962 р. вголос назвати цих зайд …”більшовицькою бандою”(!).

Звісно, такий вчинок із захисту Троїцького собору радянська влада простити  на могла. Отож, отця Йосифа заарештовують і запроторюють до психіатричної лікарні. Для наруги над старцем його постригли і поголили, а також помістили його у палату буйних душевнохворих. Навіть вводили йому якісь препарати від яких у нього тріскалася шкіра.

Але духовні чада старця Йосифа теж не сиділи, склавши руки, – вони хто як міг клопоталися про його звільнення, їздили навіть до самої Москви. Врешті старця таки звільнили, при чому до цього долучилася і дочка Сталіна Світлана Алілуєва, якій він теж свого часу допоміг.

Після цього отець Йосиф оселився у свого племінника в рідній  Малій Іловиці. Дізнавшись, де проживає старець, знову почали з’їжджатися до нього люди, одержимі різними недугами. Отець Йосиф щодня служив водосвятні Молебні і зцілював людей. Але ворог в особі безбожної місцевої влади не дрімав. Стурбовані напливом хворих людей в село, вони налаштували проти нього родичів.

В отця Йосифа було дев’ятнадцять племінників і племінниць. Якось один племінник, який працював трактористом, заманив його на свій трактор і відвіз за село до боліт. А там зіштовхнув з трактора на землю, побив до втрати свідомості, кинув у воду і поїхав. Отець Йосиф вісім годин пролежав у холодній воді, а був це грудень місяць. Його знайшли ледве живого, він дивом не потонув. Терміново відвезли подвижника  до Свято-Успенської Почаївської Лаври. В ту ж ніч він прийняв постриг у “велику схиму” під іменем Амфілохій – на честь святителя Амфілохія Іпонійського. Це сталося з остраху, що старець помре, але він, із Божою поміччю одужав. Втім залишатися в Лаврі без прописки було небезпечно, отож  родичі  забрали його до Малої Іловиці.

Люди як і раніше йшли і їхали до старця за зціленням і отримували його, про що є багато свідчень. Слава про чудеса зцілень розносилася всюди. До отця Амфілохія їхали люди з півночі і півдня, зі сходу і заходу, з Молдавії і Сахаліну. Уникаючи людської слави, він намагався приховувати від людей даний йому Божий дар зцілення від душевних і тілесних хвороб. “Ви думаєте, что я святий. Я грішнік! А зцілення ви отрімуєте по своих молитвах и по своїй вірі”, – так любив говорити отець Амфілохій.

Прочани, які приїздили до Почаївської Лаври, також намагалися відвідати і отця Йосифа в його селі. Влітку у нього щодня бувало до п’ятисот чоловік, а іноді і більше. Всіх він обов’язково пригощав обідом і вечерею: багато зцілювалися благословенною трапезою.

Одного разу до старця Амфілохія привезли 19-річного хлопця із саркомою на нозі. Лікарі “поставили на ньому хрест”, а був цей юнак сином першого секретаря Тернопільського обкому КПРС. Батьки і родичі випробували усі методі, і врешті – у  якості останньої можливості вирішили звернутися до старця Амфілохія з Малої Іловиці. Старець погодився допомогти, але наполіг, щоби хлопець вдів натільного хрестика, слухав водосвятні Молебні, сам став молитися та пити святу воду. І по молитвах старця хлопець видужав.

Ще одна історія трапилася в родини, чия дочка народилася сліпонародженою. Медики теж говорили, що ситуація безнадійна, при чому батьки зверталися до науковців у Москві та Києві. І ось вирішили повести дочку до старця Амфілохія. Трапилося це взимку і мати з дочкою йшли лісочком до старця. Дівчинка почала вириватися з рук матері, мовляв хоче йти сама. Мати, звісно, боялася відпустити дочку і дозволити їй – незрячій йти по снігу у лісі. Але дівчинка заявила, що…бачить дорогу, ліс і сонце. Ось так, молитвами старця, вона отримала зцілення ще в дорозі.

Історія життя старця Амфілохія знає і випадок, коли його молитвами воскрес хлопчик. Його, важкохворого, привезли до старця, але того не виявилося на місці. Так, хлопчик і помер, але молитва монаха-подвижника повернула його до життя.

Послушник Іоанн, який часто бував в отця Йосифа в селі Мала Іловиця не один раз бачив там чудеса зцілень.  “Без стяжання благодатних дарів Духа Святого, я думаю, – розповідав він, – важко творити такі чудеса зцілень, які творив цей великий угодник нашої Волинської землі”. Це, власне, міг підтвердити кожен мешканець Почаєва.

До слова, саме старець Амфілохій благословив уродженця волинського села Галина Воля, що на Старовижівщині, Василя Солодуху на вступ до духовної семінарії. Тепер історія Волинського краю і Української Православної Церкви знає його як, блаженної пам’яті, митрополита Волинського і Луцького Ніфонта, про якого ми вже розповідали у нашій рубриці “Видатні волиняни”.

“Я боявся за медогляд, бо влада обмежувала кількість бажаючих вступати до духовних шкіл, тому могли “причепитися” і до даних медичної довіки про стан здоров’я, – розповідав свого часу владика Ніфонт (Солодуха) про свою зустріч із преподобним Амфілохієм, – “отож я сказав старцю, що ще з армії маю проблему із одним вухом. А він по вусі мене так легенько вдарив і сказав “не бійся, все буде добре і ти поступиш і будеш вчитися”.

Вже сама ця зустріч була знаковою. Преподобний Амфілохій, благословляючи юнака, можливо, побачив у ньому того, хто вестиме волинський люд шляхом спасіння на зламі ХХ і ХХІ століть.

В останні роки свого життя старець Амфілохій перебував в особливому молитовному зосередженні. Також погіршився і стан його здоров’я, ймовірно, духовному отцю і подвижнику благочестя була вкотре підсунута отрута – так ненавиділа його безбожна влада.

Помер старець 1 січня 1971 р., а 4 січня його відспівали у Свято-Успенській Почаївській Лаврі. З часу смерті, і по сьогоднішній день на місці поховання схиігумена Амфілохія відбувалися чудеса і зцілення людей.

Перед святом Пасхи 2002 р були віднайдені нетлінні мощі подвижника, і рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви, 12 травня 2002 р н.с., схиігумен Амфілохій був урочисто канонізований як преподобний Амфілохій Почаївський. Мощі преподобного Амфілохія спочивають і відкриті для поклоніння у храмі преподобного Іова Почаївського.

Усе життя отця Йосифа, у схимі Амфілохія, було жертовним служінням в ім’я любові до Бога і ближнього, бо любов – це головний плід духовного подвигу християнина і мета чернечого життя. Любов безсмертна, вона йде з людиною за його труною в вічне життя і взаємно зв’язує душі живих і померлих людей. Саме такою любов’ю старець здобув глибоку повагу до себе.

Вірою і милосердям він явив для нас милостивий приклад життя і залишив вічну пам’ять у серцях віруючих людей, для яких був і залишається цілителем, милостивим помічником та заступником. Він і по смерті лікує, утішає, навчає: люди і тепер відчувають цю любов. Деякі навіть чують його голос, що кличе молитися, каятися, виправлятися і жити за заповідями Божими.

Отож, він є ще одним із тих Видатних Волинян, які є нашими молитвениками і небесними заступниками.

Преподобний отче Амфілохіє, моли Бога за нас!