Нічого не буває просто так. Особливо, якщо мова йде про політику. Були випадки, коли так звані «касетні» скандали змінювали хід історії. Згадати хоча б горезвісні «плівки Мельниченка». Нещодавно в неприємну історію потрапив прем’єр-міністр України Олексій Гончарук, який наговорив на плівку не дуже приємних для президента Володимира Зеленського речей.

Запис розмови у кабінеті керівника Уряду відбувся ще 16 грудня 2019 року, втім, оприлюднили його чомусь саме зараз. І якщо записували – значить точно знали для чого. Нині розпочалося таке собі неофіційне розслідування на тему хто, як і чому здійснив запис і «злив» прем’єра. Та насправді тут і до ворожки ходити не треба – все лежить на поверхні. Президент України Володимир Зеленський і його «кварталівська» команда більш наближені до Ігоря Коломойського. В той час як Олексію Гончаруку і його Уряду закидають зв’язки із структурами Джорджа Сороса, називаючи «соросятами». Перед виборами різні групи впливу об’єднувалися проти Петра Порошенка і його команди. А після виборів велика команда «Зе», як «Волинь.Правда» неодноразово писала, почала сипатися на декілька, щонайменше, п’ять різних груп.

«ПРИВАТ»-НИЙ УРЯД: КОЛОМОЙСЬКИЙ ДОТИСКАЄ СОРОСА

Крім частини депутатів з монобільшості «Слуги народу» у парламенті є ще одна група, лояльна до Ігоря Коломойського – це «За майбутнє», фактичним лідером якої є Ігор Палиця. І останній вже досить однозначно і категорично заявляє – в Україні не український Уряд. Політик критикує кабмін Гончарука за ідею відкрити ринок землі та провести приватизацію державних підприємств. Вочевидь, виступаючи на ефірах та із трибуни Волинської обласної чи Верховної Ради України, Ігор Палиця озвучує не тільки свою особисту думку, а й позицію всієї політичної команди, яка, очевидно, співпадає з поглядами Ігоря Коломойського.

У свою чергу прем’єр-міністр Олексій Гончарук «спалився» на плівках саме через гостру критику президента Володимира Зеленського у сфері економічної та фінансової політики. Відтак конфлікт між «приватівцями» і «соросятами» давно помітно неозброєним оком, тож не важко здогадатися, кому могло бути вигідно писати прем’єра і зливати копроментуючу інформацію в мережу. Якщо у досить впливового на сьогодні Ігоря Коломойського дійсно зуб на Олексія Гончарука – йому не втриматися на прем’єрському кріслі. «Волинь.Правда» вже писала про політиків, яких називають найбільш ймовірними кандидатами на посаду прем’єр-міністра. А разом з Гончаруком з посади піде і міністр економіки Тимофій Милованов, який не просто найбільш активний прихильник свого «шефа» і вже виступив у ролі «адвоката» у «касетному» скандалі, а ще й є одним із основних «драйверів» земельної реформи, проти якої активно виступає Ігор Коломойський і його команда.

Наступного дня після оприлюднення першої частини записів Олексій Гончарук почав активно захищатися, заявив, що не здасться та поділився «хорошими новинами» в економіці країни, зокрема, пригадав про зміцнення курсу гривні, збільшення міжнародних резервів до 25 мільярдів доларів та скорочення інфляції. Справедливості ради варто нагадати, що разом з тим в економіці України є й погані новини, зокрема, лише дефіцит пенсійного фонду складає майже 173 мільярди гривень. А ще, лише у 2020 році Україна повинна виплатити понад 17 мільярдів доларів зовнішнього боргу, з яких 13 – основна сума, і 3 – відсотки. Для когось це, звісно, теж хороші новини в економіці, але, на жаль, не для українців, адже ці кошти в буквальному сенсі дістануть з наших кишень всіма доступними способами.

«ЩОБ НЕ ПЛАКАТЬ, Я СМІЯЛАСЬ»: УКРАЇНЦІ ШОКОВАНІ КОСМІЧНИМИ ЗАРПЛАТАМИ «ВІП-ів»

А в кишенях тих, між іншим, давно гуляє вітер. Роками українські пенсіонери та соціально незахищені верстви населення живуть за межею бідності, адже мінімальних пенсій вистачає тільки на продукти харчування, а витрати на «комуналку» покриває субсидія. Решта елементарних потреб, навіть таких необхідних, як ліки, часто лишаються не задоволеними. Не краща ситуація і з мінімальними заробітними платами, які не дуже адекватно співвідносяться із ринковими цінами на основні продукти харчування. Скажімо, у сусідній Польщі ціни на деякі продукти навіть нижчі, а мінімальні заробітні плати в рази вищі від українських.

Масла у вогонь підливають ще й космічні заробітні плати ТОП-чиновників. Безумовно, високопрофесійні люди, які керують цілими галузями, повинні отримувати велику винагороду за свою працю. Але є таке поняття в економіці як диверсифікація доходів. Це різниця між мінімальними і максимальними заробітними платами. Щоб розуміти це не потрібно бути великим експертом, це відомо навіть учням середньої школи з уроку основ економіки. І ось чим менша ця різниця – тим міцніший середній клас, який в усі часи і в усіх суспільствах був рушієм економіки. Цей той самий середній підприємець, той самий висококваліфікований фахівець, платник податків. Велика розбіжність між багатими і бідними руйнує середній клас, перетворює широкі суспільні маси у злиденних, а окремі родини і клани – у надзвичайно багатих, олігархічну «еліту» суспільства.

Соціальна нерівність призводить до загострення внутрішньої напруги у суспільстві і часто закінчується революціями. І про це нам відомо з уроків історії. Втім, мабуть, ті, хто писали закони, якими визначається розмір місячної заробітної плати у 2 мільйони гривень очільнику «Укрпошти» Ігорю Смілянському, мабуть, погано вчили історію. Середньостатичному українцю, який працює по 12 годин щодня і часто без вихідних і без відпусток, навіть за рік практично неможливо заробити 2 мільйони гривень, зате з податків, які він сплачує, держава знаходить можливості виплачувати мільйонні зарплати топовим чиновникам щомісяця. Мінімальна зарплата українця у 2020 році становить 4 723 гривні. В доларах по нинішньому курсу це трохи менше 200. За рік виходить майже 2400 доларів. Зарплата керівника «Укрпошти» за 2020 рік складе приблизно 950 000 доларів! Тобто його зарплата більша мінімальної в 400 разів! Та що там рівняти з мінімальною українською зарплатою, якщо президент США Дональд Трамп за рік заробляє всього 400 000 доларів.

Пишу, і по ходу починаю розуміти геніальну стратегію Уряду. Ну, тепер все ясно! Нам же обіцяли повернення трудових емігрантів в Україну, ну ось, перший крок вже зроблений – кілька вакансій із ду-у-у-у-же гідними заробітними платами вже створили. На одну з пропозицій навіть справжній іноземець пристав – литовець Айварас Абрамовічус, гендиректор «Укроборонпрому». Каже, маленька зарплата спонукає до корупції, тому отримує понад півтора мільйони гривень в місяць. Звісно, в порівнянні з Ігорем Смілянським, це мізер, але ж ви і стратегічну важливість двох підприємств не порівнюйте. То ціла «УКРПОШТА»! А то якийсь там «Укроборонпром»… Та кому він взагалі потрібен, тим більше під час війни. Але навіть могутня «Укрпошта» – ніщо в порівнянні з НАК «Нафтогаз». Голова цієї контори Андрій Коболєв взагалі 342 мільйони гривень за 2019 рік задекларував. Це десь в середньому 28 з половиною мільйонів гривень щомісяця. Голова Міжнародного валютного фонду, до прикладу, в перерахунку на гривні, отримує всього 12,6 мільйонів гривень… за рік! Не знаю як ви, а я вже заплутався, хто і в кого тут би мав брати кредити. Як казала Леся Українка: «Щоб не плакать, я сміялась». І українці, слідуючи її прикладу, втерши сльози після перерахунку залишків своїх мінімальних заробітних плат і розрахунку за «комуналку», почали сміятися і публікувати у Фейсбуці цілі серії мемів і «фотожаб» на тему чиновницьких зарплат. Жартують у мережі, що нібито, в Олексія Гончарука просили роботу в Україні навіть Ангела Меркель та Дональд Трамп. Думаю, сам Олексій Гончарук, з його навиками закривати вакансії крутими кадрами, після відставки міг би піти працювати  HR-спеціалістом.

Але насправді не все так погано. Певно, у високих владних кабінетах подумали, і вирішили, що обурення суспільних мас справедливе. Ну, не може зарплата якогось там ТОП-менеджера в сотні разів бути вищою, аніж зарплата рядового, чесного, працьовитого… народного депутата. Тому «слуги народу» вирішили виправити цю ганебну несправедливість і підняли самим собі зарплати. Голова Верховної Ради Дмитро Разумков розповів, що тепер народні обранці отримуватимуть орієнтовно по 50 тисяч гривень щомісяця. Каже – це мало. І дійсно, ну що за знущання? Це ж якісь лічені копійки в порівнянні з ТОП-менеджерами. Та через цю несправедливість з парламенту такі кадри йдуть! Взяти хоча б Мустафу Найєма. Ну що талановитому хлопцю протирати штани у Раді за ті нещасні 50 тисяч, якщо в тому ж «Укроборонпромі» платять майже 180. Ні, сама зарплата, пише Мустафа, там геть маленька, а то набігли премії і надбавки за сумлінну «волонтерську» роботу.

«ВЕЛИКА ВОЛИНЬ» ЗАТІСНА ДЛЯ ВСІХ

Душить жаба, правда? Але хто ж нам лікар? Кандидати перед виборами попереджали, що «віпи» будуть отримувати великі зарплати? Попереджали. Але ж ми їх все одно вибрали. Ну, поняття «великі» в кожного своє, можливо, більшість українців не думали, що мається на увазі аж на стільки великі. Однак, бачили очі, що купували – тепер їжте, хоч повилазьте. Мандат для більшості у парламенті ми надали, а далі там в усьому розберуться і без нас, якщо, звісно, конфлікт між кланами не зайде настільки далеко, що президенту знову доведеться достроково розпускати парламент. Також на носі місцеві вибори, які конче необхідно провести у 2020 році, адже у жовтні спливає термін повноважень органів місцевого самоврядування, обраних у 2015. Обиратися, між іншим, депутати місцевих рад і голови великих міст будуть по-новому, згідно з новоприйнятим Виборчим кодексом. Зокрема, і в Луцьку вибори міського голови будуть проходити у два тури. Однак, здається, якщо говорити про вибори на Волині, то нам що в лоб, що по лобі. «Волинь.Правда» робила прогноз на парламентських виборах і ми передбачили всіх п’ять прохідних кандидатів, бо ж про «договірняк» знали всі. То що заважатиме місцевим кланам розіграти «договірняк» на регіональному рівні? Хоча, можливо, щось, вірніше, хтось, таки заважатиме. З цього місця детальніше.

Луцьк, Володимир-Волинський, Нововолинськ і Ковель – ключові міста Волинської області, навколо яких буде точитися найбільш запекла боротьба. У п’ятницю, 17 січня, вже коли цей матеріал був у процесі написання, з’явилася інформація, що прем’єр-міністр України Олексій Гончарук зібрався у відставку через «касетний» скандал, а ще пізніше нашій редакції стало відомо з власних джерел про те, що Ігор Палиця складає повноваження нардепа, нібито йому запропонували посаду у кабміні. Якщо інформація підтвердиться, це означатиме, що група «приватівців» дотиснула «соросят» і взяла повний контроль не тільки над законодавчою, а й над виконавчою гілкою влади, а особисто для Ігоря Палиці та його політичної команди на Волині це може бути серйозним підсиленням перед місцевими виборами.

По Луцьку. «Волинь.Правда» вже якось робила проноз з приводу призначення родича Ігоря Палиці, першого заступника міського голови Луцька Григорія Недопада головою Волинської облдержадміністрації. За такого розкладу кандидатом на посаду мера Луцька був би радник міського голови Ігор Поліщук. Але, як то кажуть, «шо-то пошло нє так» і на Волинь прислали луганчанина Юрія Погуляйка, бунт проти якого відразу підняла команда Ігор Палиці. Але конфлікт відразу дуже швидко зам’яли, голова ОДА Юрій Погуляйко та голова Волиньради Ірина Вахович потисли один одному руки і почали спільно працювати над вирішенням проблем області. Ось, школу гарну, дуже гарну, відкрили, наприклад. Ну, а Григорій Недопад, напевно, тепер буде готуватися до походу на місцеві вибори по Луцьку. Першим ймовірно серйозним конкурентом йому, вірогідно, буде Андрій Покровський, який має амбіції очолити місто.  

По Володимир-Волинському трохи інша ситуація. Там багато залежить від Ігоря Гузя, який, втім, теж представник групи «За майбутнє» у парламенті. А містом з 1998 року править Петро Саганюк, якому вже, на секундочку, стукнуло 69. Якщо Ігор Гузь підшукає для своєї команди у місті молодого перспективного політика, то, можливо, Петра Саганюка з почестями відправлять на заслужений відпочинок, а як ні – то дадуть «діду» здійснити останнє, шосте «коло пошани», дозволять вшосте переобратися мером Володимира-Волинського. У будь-якому разі статус «вічного мера» Петро Саганюк вже заслужив, адже сидить у мерському кріслі довше, ніж Путін у кремлі. До речі, мер Володимир-Волинськ Петро Саганюк – ровесник сусіднього міста Нововолинська, якому в 2019 теж виповнилося 69 років.

Нововолинськ – це специфічне шахтарське місто, ефективно управляти яким зможе не кожен. Віктор Сапожніков, якого теж важко назвати молодим політиком, вдало справляється з цим завданням, заміну йому знайти буде важко, та й чи потрібно. Прогнозуємо, що він залишиться на своїй посаді й на наступні п’ять років.

По Ковелю ситуація виглядає більш прогнозованою, адже за наявною у нашій редакції інформацією, мера Ковеля Олега Кіндера вже «злили». Подейкують, що провести заміну міського голови Ковеля домовилися між собою нардепи Степан Івахів та Ігор Палиця. Щоправда, не домовилися ще на кого. За інсайдерською інформацією є дві потужні кандидатури, прізвища яких на разі не розголошуються. Тож по Ковелю замість Кіндера поки що лише «сюрприз». Тому що це політик з яйцями, і може дати бій навіть Палиці з Івахівим. Щоправда, мало хто може мати шанси вистояти проти такої машини.

Поки притирання на місцях тривають, центр області – місто Луцьк очікує поповнення команди губернатора. Цілком можливо, що команду «Зе» для походу на місцеві вибори на Волині формуватимуть люди Юрія Погуляйка, а Ігор Палиця зі своїми прибічниками реанімують «УКРОП». Між іншим, вже в процесі підготовки цього матеріалу стало відомо, що в парламенті зареєстрували міжфракційне об’єднання «Велика Волинь», до якого увійшло 20 нардепів. Волинь велика, але всім фінансово-промисловим і політичним кланам на ній явно місця не вистачає, тож ділити її прийдеться вже дуже скоро, на місцевих виборах. І якщо на президентських і парламентських «укропівці» уступили «лижню» молодим і креативним гравцям президента, то на місцевих виборах можуть виступити й незалежною від Володимира Зеленського командою.

Між іншим, самого Юрія Погуляйка, першу особу від президента на Волині, на місцях сприйняли досить спокійно. Він не любитель сидіти в кабінеті, з перших днів почав їздити по районах, і, кажуть, справляє на людей хороше враження. Голова ОДА за короткий час проявив себе комунікабельною людиною тож має всі шанси набрати до виборів перспективну команду та сплутати карти місцевим гравцям. Однак, такий варіант розвитку подій можливий лише у разі якщо на Банковій зайдуть в абсолютно глухий кут у відносинах з групою «приват» і приймуть рішення йти на місцеві вибори по Волині власними силами, використовуючи адмінресурс руками ручного губернатора. Та поки що більш ймовірним виглядає інший варіант розвитку подій – мир і дружба між радою та адміністрацією. Можливо, хтось когось і недолюблює, але така дружба вигідна всім. Адже рейтинги бренду «Слуги народу» загалом по Україні впали і в деяких ОТГ президентські команди вже показали далеко не найкращий результат. А на Сумщині, наприклад, саме «УКРОП» здобув перемогу. Явно люди Ігоря Петровича на Волині у «Зе» команду не підуть, а «Зе» команда і «УКРОП» перебувають на одному електоральному полі, тому, вступаючи у конфронтацію між собою, ризикують втратити голоси на користь «третьої сили», яка на Волині є, і дуже потужна.

Не дивлячись на всю могутність і велич «УКРОПУ» на Волині, скласти йому конкуренцію є кому. Взяти хоча б новостворену групу «Патріоти Волині» Володимира Бондара. До неї увійшли далеко не новачки у політиці. Наприклад, Святослав Богдан, який у Волиньраді чи не з першого скликання. І досі має свій сталий електорат. Увійшов до цієї команди і колишній митник, ще один «вічний депутат» облради Роман Микитюк. А якщо до цієї компанії незгідних з політикою «УКРОПУ» долучаться ще й аграрії, такі, наприклад, як Валерій Діброва, керівник «Житлобуду-2» Леонід Стефанович, якого після відкриття відмінної школи на Старовижівщині обов’язково оберуть,  чи дисципліновані в плані виборів лісівники? Якщо у Луцьку відчують, що на Волині збирається потужна сила, готова перемагати на місцевих виборах, то до неї можуть доєднатися й інші опоненти «УКРОПУ», такі, наприклад, як «цукровики» і «базарники», які ризикують лишитися без роботи. А це вже автоматично кілька тисяч голосів в самому лише Луцьку.

Своє слово матимуть і забудовники. Ігор та Віктор Чорнухи – відома у Луцьку династія забудовників, та конкуруюча фірма «Інвестор» Андрія Разумовського безумовно теж мають свої інтереси у місті, тож зацікавлені мати й своїх представників у міській раді. У середовищі освітян також є свої лідери, які можуть перерости у яскравих політичних фігур. Зокрема ректор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Анатолій Цьось користується великим авторитетом серед викладачів та студентів, тож, за бажання, може гарантовано стати депутатом Волинської обласної ради. СНУ, як писав у своїй передвиборчій програмі тоді ще кандидат на посаду ректора Анатолій Цьось, дійсно має потенціал стати вузом світового рівня, але останнім часом інший волинський вуз – ЛНТУ демонструє активний розвиток. А, можливо, в «технарів» просто краще налагоджена робота прес-служби. Тим не менше, ректор ЛНТУ та депутат Волиньради Петро Савчук набирає все більшої політичної ваги, і скандальне виключення з фракції «УКРОПУ» у 2018 році навпаки може стати не кінцем, а початком його великої політичної кар’єри. Не виключено, що на наступних парламентських виборах ректор проявить амбіції поборотися й за місце у парламенті, варто зазначити, що у нього вже є достатній потенціал, аби розбавити групу вічних фаворитів.   Іншим політикам, політичні партії яких явно не можуть претендувати на отримання більшості голосів у Волиньраді, доведеться визначатися – вони з «УКРОПОМ», або проти.

Щодо тих, які не наважаться на об’єднання, це, зокрема,  «Батьківщина», можливо, «Аграрна партія» та «Свобода», цілком можливо, матимуть шанси подолати 5% бар’єр і завести кілька своїх депутатів до облради, але точно не матимуть вирішального значення при прийнятті рішень, їм доведеться схилятися або до «УКРОПУ», або до «Патріотів Волині». Інші партійні проекти, які не мають яскравих лідерів у Волинській області, навряд матимуть шанси набрати понад 5% голосів. Власне, якраз в тому й біда, що новим політичним лідерам нема звідки взятися, так як молодь у більшості аполітична, а досвідчені політики змінюють партійні проекти і переходять з каденції в каденцію. З іншого боку, нове – не завжди означає краще. До Верховної Ради, наприклад, цього разу потрапило чимало нових облич, практично, більшість ніколи до цього не була ні в політиці, ні, тим  більше, в парламенті. Але деякі з них вражають своїм недалеким розумінням ситуації, а іноді й відверто неадекватною поведінкою у сесійній залі. Але про це у нашому наступному матеріалі.

Василь Онищук