Відлуння тижня (16.07 – 23.07)

Коли  поки що після гельсінського «побачення» лідерів двох найбільших  ядерних потуг у геополітичному сенсі ще не проглядаються кардинальні зміни, то цей висновок навряд чи стосується України. Як попереджає  ряд аналітиків, цілком вірогідно (внаслідок торгу Вашингтона та Москви) Київ, який втрачає  суб’єктність і стає заручником зовнішнього впливу, може опинитися у сфері впливу кремлівського режиму. Хоча поки що достеменно ще не відомо, яку долю для України запрограмували Трамп і Путін. Але, зважаючи на те, що перший горить бажанням щодо чергової  зустрічі з улюбленцем росіян, який для нього вже не ворог, то, цілком вірогідно, «процес пішов» (скористаємося афоризмом Михайла Горбачова). Тому навряд чи  випадковість рішення Путіна (через кілька днів після зустрічі з Трампом) про масштабні економічні санкції РФ проти України та пропозиція щодо проведення референдуму на Донбасі.

До речі, майбутня зустріч господарів Білого дому та Кремля – не припущення аналітиків чи черговий сенсаційний «прикид» вершителів доль. Сара Сандерс, речниця  чинного Президента США, написала у Twitter, що Дональд Трамп доручив своєму раднику з питань безпеки Джону Болтону офіційно запросити Володимира Путіна до Вашингтона (візит має відбутися восени, цілком ймовірно – у вересні). Тим часом сам лідер американської нації, за повідомленнями ЗМІ, тішиться, що «саміт з Росією був дуже вдалим» і різко критикує «fakenews» мас-медіа, котрі є ворогами народу» за те, що він «матиме добрі відносини з Путіним».

Тож де-факто наша держава (хай і господар Білого дому – ще не вся влада США) наближається до моменту втрати єдиного свого реального союзника. Адже основні гравці у Європі вже знайшли спільну мову з Москвою. Макрон  звертається до Путіна на «ти», називаючи його другом.  Меркель, демонструючи підтримку Києву, робить це радше ритуально, адже не може протистояти «закріпаченню» Німеччини Росією внаслідок «Північного потоку-2». А західні сусіди нашої держави, де влада підняла на щит антиукраїнську риторику, радше недалекоглядно сприяють Кремлю, ніж дбають навіть про власні національні інтереси. Адже вирішивши «украинский вопрос», Москва негайно візьметься за Будапешт, Прагу… Та й російські шовіністи  ще не забули  прислів’я періоду царату: «Курица – не птица, Варшава – не заграница».

Звісно, за умов гібридизації  політичних (та й геополітичних) процесів неможливо спрогнозувати, якого коника  здатні «викинути» симпатичні один одному господарі Білого дому та Кремля. Та перспектива української самотності, на чому акцентувалася увага в минулотижневому  «Відлунні», цілком реальна. Тож, зважаючи на це, як наголошував  Президент України  Петро Порошенко  в ефірі програми «Свобода слова» на ICTV, мусимо бути готовими  «захищати нашу землю, навіть якщо залишимося самі, без міжнародної підтримки…Якщо ми будемо спиратися на наші національні інтереси, на наш народ, на нашу армію – ми переможемо».

Однак спробуймо перегорнути кілька аналітичних сторінок, аби зрозуміти: виклики, які очікують Україну, набагато складніші та доленосніші,  ніж були до середини липня 2018-го.

«Саміт, якого треба боятися»

Так лаконічно оцінює наслідки зустрічі лідерів США та РФ аналітик Бернд Ріґерт (див. «Deutsche Welle»). На його думку, «порівняно з російським президентом Трамп виглядає слабким, невпевненим, непідготовленим». Ріґерт зазначає: «Тим, хто спостерігав за прес-конференцією російського президента з Трампом, здалося, що Путін лукаво посміхався. Все, що йому треба було робити, так це слухати, як Трамп демонтує глобальний світовий порядок. Минулого тижня глава Білого дому розізлив союзників по НАТО, образив Великобританію та назвав ворогом Євросоюз. Кращого Путін й побажати не міг».

Аналітик припускає, що насправді «в Гельсінкі відбулася зустріч президента з його куратором. Некомпетентний егоцентрик зустрівся з добре навченим співробітником розвідки. Єдине, що об’єднує цих людей, – це те, що їм обом не надто важлива правда».  А відтак резюмує: «Бідолашна Америка, що проголосувала на президентських виборах за небезпечного, непередбачуваного егоцентрика. Залишається тільки сподіватися, що він не завдасть ще більшої шкоди».

«…і не програли»

Володимир Огризко, екс-міністр закордонних справ України,  у своїй публікації «Саміт Трамп-Путін. Головний висновок для України» на сайті «НВ» наголошує: «Україна не програла у Гельсінкі». А відтак пояснює це тим, що «Трамп – попри всі його особливості – дуже чітко і ясно сказав, що Крим – це не Росія, а Україна, і що з Донбасу російському президенту треба забиратися». На його переконання, «основний висновок такий: кожен з цих двох керівників намагатиметься використати зустріч в Гельсінкі в своїх внутрішньополітичних цілях. І Путіну, вочевидь, це вдасться на 150%. З Трампом ситуація значно гірша – всі вже бачили першу негативну реакцію американських політиків. У США ця зустріч зіграє проти президента».

А щодо України, то, сподівається Огризко, «ми зберегли необхідний статус-кво. І якщо і не просунулися вперед, то нічого і не програли».

 «Змінює світовий порядок»

За підсумками саміту в Гельсінкі Трампа можна вважати переможеним, а Путіна переможцем в ключовому питанні втручання РФ у американські вибори. Так вважає політолог із Дніпра Олексій Їжак. Його статтю «Американсько-російська асиметрія» опублікувало видання «Дзеркало тижня». Олексій Їжак нагадує, що Дональд Трамп і Володимир Путін розмовляли понад дві години у присутності тільки перекладачів. Він підкреслює: «Трамп перевершив Путіна в запізненні. За цим критерієм він переміг на старті. Але фінал був за Путіним. Якщо ж поглянути вглиб переговорів  перевага на боці США».

Якщо поглянути в історію, то, констатує аналітик, «США і Росія частіше виявлялися по один бік глобальних зіткнень, ніж по різні. Російська імперія симпатизувала США в боротьбі за незалежність від Великої Британії, вона продала США як дружній державі Аляску, наймала американських інженерів для будівництва своїх перших залізниць. У двох світових війнах більшу їх частину США і Російська імперія, а потім СРСР були в одній коаліції». Загалом, підкреслює він, «зусилля, що їх доклали США до міжнародної легалізації російського правлячого класу, непорівнянні з зусиллями для розвитку громадянського суспільства в Україні». Експерт  нагадує, що  «у порівнянні з американською російська економіка майже нерозрізнена, що зблизька, що на відстані. За останніми даними Світового банку, в номінальному вираженні на економіку США припадає близько 25% світового ВВП, Росії – менше 2%». Однак, підкреслює він, «за всієї асиметрії економічних і політичних можливостей Росія утримує паритет зі США у сфері ядерних озброєнь… Вірогідних даних немає, але вважається, що в Росії близько 6850 боєголовок, у США — 6550. Це два ядерні гіганти на тлі інших ядерних карликів (300 у Франції, 280 у Китаю, 215 у Великої Британії, 145 у Пакистану, 135 в Індії, 80 в Ізраїлю, 15 у Північної Кореї)».

За версією Олексія Їжака, «на українському напрямку в Трампа і Путіна, схоже, все залишилося без змін. Тема обговорювалася, але позиції не зблизилися. США очікують, що Росія піде з Донбасу, Росія вимагає, щоб спочатку США натисли на Україну для реалізації російського бачення Мінських угод. Крим для США – це частина України, незаконно анексована Росією…Усім усе зрозуміло, але компроміс неможливий. Імовірно, це одне з небагатьох питань, у якому Трамп дотримується принципу, а не переговірного інтересу. Анексувавши Крим, Росія занадто глибоко вдарила по основах світового порядку, у побудову якого США вклали чимало сил. Політика Трампа змінює світовий порядок, але не так глибоко, щоб проблема Криму зникла». Загалом же, на думку експерта, за результатами саміту можна вважати, що «Трамп програв, а Путін переміг у ключовому для поточної американської політики питанні втручання Росії у вибори. Не те щоб Путін особливо сильний, а Трамп занадто вразливий… Схоже, у Трампа серйозні проблеми з власними спецслужбами. Геополітика, стратегічна стабільність, Сирія, Україна тут ні при чому – у цих питаннях Трамп екстравагантний, але ефективний».

 «… далі  вбивати, нападати, розчленовувати країни, збивати літаки, брехати»

Чемпіонат  світу з футболу – черговий виклик Путіна світові, щоб ще раз переконатися, що можна і далі вбивати, розчленовувати країни, збивати літаки. На цьому наголошує у Facebook Ірина Герашенко, перший заступник Голови ВР. Вона упевнена, що ЧС-2018 – «одна з найганебніших сторінок у сучасній історії, коли у футбольних команд не вистачило мудрості повторити бойкот спортсменами Олімпіади-80». При цьому, підкреслює народний депутат, «ФІФА не вважає РФ імперією зла, не знає про десятки політв’язнів, про війну на Донбасі та в Сирії, про вкрадений Крим і розчленовану Грузію. Президенти і королі європейських країн їхали в Москву підтримати свої команди, їхали в країну, яка розв’язала кілька війн і безкарно продовжує вбивати українців, сирійців, тримати їх у тюрмах».

Геращенко не сумнівається, що «це був черговий виклик Путіна світові, щоб ще і ще раз перевірити і переконатися в тому, що можна і далі вбивати, нападати, розчленовувати країни, збивати літаки, брехати, маніпулювати. Немає сумніву, що він ітиме далі, бо це дозволяє йому світ».

«Бо це не дискусія, а ультиматум»

Між Польщею та Україною вже незабаром може з’явитися нова точка напруження. Так вважає аналітик і головний редактор «Європейської правди»  Юрій Панченко. Він пояснює у публікації  «Відлуння Волинської річниці: чи спалахне новий конфлікт між Польщею та Україною» на сайті «ЄП», що йдеться про вимогу люблінського воєводи Пшемислава Чарнека відкрити кримінальну справу проти голови Українського товариства в Польщі Григорія Купріяновича. Панченко пояснює, у чому звинувачено Купріяновича. «Люблінського воєводу образила його промова під час пам’ятних заходів у селі Сагринь (до речі – за участю президента Петра Порошенка) із вшанування українців, вбитих там у 1944 році під час акції, проведеної загонами Армії Крайової та «Селянськими батальйонами». Більш того – люблінський воєвода вважає «великою провокацією» сам урочистий захід, адже він відбувся в один день із візитом на Волинь польського президента Анджея Дуди», – уточнює він. А відтак аналітик зазначає: «Саме тому багато хто у Польщі дійсно вважав вкрай небажаними урочистості у Сагрині напередодні відзначення Польщею 75-річчня Волинської трагедії. Навіть попри те, що офіційна Варшава дала згоду на цей захід та на участь Порошенка у ньому. Адже у «волинському пантеоні» українцям віддані дві ролі: або жорстоких різунів, що звіряче вбивали невинних поляків, або благородної меншості – тих, хто рятував поляків від УПА. Ролі жертв для українців цей дискурс не передбачає. Та й сам факт цих військових злочинів не є очевидно визнаним у Польщі. Приміром, іменами польських офіцерів Станіслава Басая та Зенона Яхимка, які координували атаку на Сагринь, названо вулиці у польських містах Грубешові та Томашові-Любельському». У промові  Купріяновича  найбільш ображають, очевидно, дві цитати: «74 роки тому загинули тут громадяни Республіки Польща – православні українці, мешканці цієї землі, на якій століттями жили їхні предки. Загинули вони від рук інших громадян Республіки Польща тому, що говорили іншою мовою, ніж більшість, та були іншої віри. Той злочин проти людяності здійснили члени польської нації – партизани Армії Крайової, що були солдатами Польської підпільної держави»; «Трагедія українського православного населення Холмщини і Підляшшя не почалася в роки Другої світової війни. Вже напередодні війни – у 1938 році на Холмщині та Південному Підляшші було проведено безпрецедентне варварське руйнування православних храмів та акцію, метою якої була полонізація та насильне навернення на католицизм українського православного населення».

Панченко підкреслює, що «жоден із цих фактів не оскаржується польськими істориками (принаймні, якщо брати науковий мейнстрім). Втім, вже незабаром можна буде дізнатися, чи буде згадка про ці факти кримінальним злочином. Значною мірою на розвиток цієї справи впливає політика. Восени (скоріш за все – у листопаді) у Польщі пройдуть місцеві вибори. У південно-східних воєводствах, прикордонними з Україною, тема історичних провин обіцяє бути одним із ключових інструментів для мобілізації прихильників чинної влади. За іронією долі, центральна влада вже воліла би знизити напругу  в історичному протистоянні з Україною. Свідчення цього – досить мирне відзначення 75-річниці Волинської трагедії».

Аналітик наголошує, що «офіційна Варшава не може йти всупереч конфлікту, який сама ж донедавна роздмухувала, і не має бажання (або можливості) впливати на своїх однопартійців на місцях. Джин ненависті вийшов вже занадто далеко, щоб його можна було б так просто повернути у пляшку». За його припущенням, «якщо буде повідомлено про відкриття розслідування (тобто, по суті, кримінального провадження) проти Купріяновича – то конфлікт вийде на зовсім інший рівень, який потребуватиме постійного залучення України». Він резюмує: «Йдеться не лише про особисту долю дослідника українського походження (хоча це саме по собі вимагає нашої участі). Негативний сценарій по цій справі створить вкрай негативний прецедент, який остаточно унеможливить дискусії між Україною та Польщею з історичної тематики. Бо це не дискусія, а ультиматум, коли серед варіантів є лише визнання польської точки зору – або покарання».

«Українські інтелектуали і політики ніколи не довіряли  власному народу»

На думку Галини Пагутяк (див.статтю  «Незручна» Коліївщина» у виданні «День»),  «українські інтелектуали і політики ніколи не довіряли власному народу. Причиною того є не лише залежність від імперських догм, які окупували ментальний простір, не лише походження, яке диктувало зверхність, а й недовіра до себе самих. Все це залишилось до сьогодні». Насправді, переконана вона, «українське суспільство структуроване, і, незважаючи на кількасотлітню колоніальну історію, надто трагічну, щоб її забути, в кращій його частині ще достатньо здорового духу, який не дасть йому виродитись і перетворитись на здичавілу зграю».

Відтак письменниця нагадує, що жахливі картини майбутньої розправи над багатими – мародерство і самосуд – вочевидь навіяні  сучасним авторам кічовими картинками Коліївщини, що колись були створені обома метрополіями – польською та російською. «Погляд самого народу на Хмельниччину, Коліївщину та УПА далеко не такий песимістичний. Народ чітко відділяв розбишак та мародерів від борців за національне визволення. Країна козаків, без хлопа і пана – ось що таке українська національна ідея з поправками на сучасні реалії», – підкреслює вона.  А відтак уточнює: «Коліївщина не була економічним повстанням. У ній не брали участі ні росіяни, ні поляки. Те саме стосується соціальної складової – українські селяни та передміщани, яких витіснили на маргінеси міського життя через відмову окатоличитись. Не була Коліївщина і релігійною війною. Уніатів убивали лише тих, які воювали на боці поляків. То був конфлікт національних свідомостей, що визнавали навіть  польські історики».

За інформацією  Пагутяк, «плани очільників Коліївщини були звільнити всі етнічні землі України і створити Гетьманат. Крамольна ідея, яка ретушується досі тепер уже ліберальними істориками, бо вона досі надзвичайно приваблива і загрожує прогнилому світовому порядку. Учасників Коліївщини карали дуже жорстоко, натомість до кримінальних банд ставилися досить лояльно. Як згодом у сталінських концтаборах до звичайних злодіїв і вбивць. Політичних в’язнів знищували системно і методично». Вона наголошує, що «українці не схильні до економічних, а тим паче до релігійних повстань. Їм потрібні справедливість і свобода. Це довели обидва Майдани. Вони були політичними». А відтак припускає: «Наступний Майдан буде вже національно-визвольним, коли для цього визріють сили, з’явиться україноцентрична еліта, вільна від колоніального спадку. Не ліва і не права, а демократична і безкомпромісна. Всі сили кинуті зараз на те, щоб задушити національно-культурне відродження, як внутрішні, так зовнішні. А криміналітет, як завжди, працюватиме на дискредитацію визвольних змагань». При цьому, уточнює вона, «разом із продажними інтелектуалами, які, по суті, вже зрівнялись із тітушками».

«…щоб Україна залишилася російським васалом»

Росія різко активізувала боротьбу проти надання Православній Церкві в Україні Томосу  від Вселенського Патріарха. Про це в інтерв’ю «Обозревателю» сказав народний депутат України , президент Української асоціації релігійної свободи Віктор Єленський. На його думку,  «прикладів цього – безліч. Це об’їзди дипломатами, політиками Росії і навіть депутатами Держдуми РФ предстоятелів або вищих ієрархів православних Церков світу. Наприклад, цілий комітет Держдуми їздив до Греції вмовляти церковне керівництво Елладської Церкви щодо протидії українській автокефалії».

Єленський також зазначив: «Є й речі, про які ми не можемо з упевненістю сказати, чи “зашита” в них автокефалія. Наприклад, з незрозумілої причини Росія надала Туреччині знижку на суму більше мільярда доларів на вже спожитий в 2015-16 роках газ. Ми не знаємо, в обмін на що це було зроблено, але знаємо, що позиція турецької влади в питанні автокефалії має величезне значення, тому що Вселенський Патріарх знаходиться на території Туреччини і є її громадянином».  Експерт додав, що «величезну боротьбу веде керівництво МП. Те, що вони говорять в своїх проповідях – це просто жахливо. Вони переступають не просто якісь моральні межі. Все, канони, догмати і євангельські приписи вони поклали на те, щоб Україна залишилася російським васалом. Так що йде дуже серйозна боротьба».

 «Зараз Москва шантажує…»

Перший проректор НУ «Острозька академія», доктор філософії, професор Петро Кралюк у статті «Томос для України і спротив Москви. Питання автокефалії вийшло на прямий шлях» (див .«Радіо Свобода») нагадав, що «як свідчить історія, процедура надання Томосу на автокефалію є непростою. Переважно вона розтягується в часі».  А відтак уточнив: «Наприклад, процес підписання томосу для Православної церкви в Польщі розтягнувся на період із 1922-го по 1924-й роки. І супроводжували його чотири (!) Константинопольські патріархи. Двоє з них було усунуто з престолу, один раптово (?) помер. І лише четвертий довів цю справу до кінця. Складність надання томосу Православній церкві в Польщі була викликана тим, що шалену протидію цьому процесові чинила тодішня Росія». На його думку, «щось подібне відбувається й зараз. Російська влада через дипломатичні канали, церковні структури й свою агентуру в Україні чинить тиск на Вселенського патріарха Варфоломія, а також на інші православні церкви». Кралюк констатує: «Доходить навіть до погроз. Офіційний представник Московської патріархії, митрополит Іларіон Алфєєв навіть заявив про можливе кровопролиття в разі надання Томосу. Звісно, він не конкретизував, що розуміє під цим. Але можна здогадуватися».

Професор  висловлює свою версію того, чому відбулася затримка із підписанням Томосу. Він підкреслює: «Зараз Москва шантажує Вселенський патріархат масштабним розколом у православ’ї. Погрожує, що не буде рахуватися з ним, відійде від нього. І з нею солідаризуватимуться деякі інші православні церкви… Це – передусім Антіохійська, Грузинська, Сербська, Болгарська. У дечому близькими до неї є православні церкви в Польщі, Чехії та Словаччині. Однак, попри певні проросійські симпатії в цих церквах, сумнівно, що вони зважаться піти на розкол. У цій ситуації, радше, Москва опиниться в ізоляції, аніж Вселенський патріархат. Це розуміють у Москві. Але шантаж продовжують». За припущенням Кралюка, «Синод Вселенської Патріархії не поспішає розглядати питання надання автокефалії православним церквам України й Північної Македонії. Ці питання, можливо, будуть розглянуті разом…Чи буде і як буде вирішене питання з Томосом восени цього року, гадати не будемо. Але те, що воно порушене, це вже великий позитив для України».

«Одним словом, гібридна війна»

Військовий експерт і блогер Олексій Арестович, роздумуючи про три завдання, які поставив перед собою  Путін,  зазначає «Апострофу»: «Перше – провести свого президента. Припустимо, не вийде, тоді друге завдання – не важливо, хто буде президентом, треба його посварити з парламентом. І це цілком здійсненне завдання. І третє завдання – якщо не вдасться прямо посварити парламент з президентом, тоді їм потрібно провести достатню кількість партій-спойлерів, щоб неможливо було зробити коаліцію з істотних питань, пов’язаних зі змінами до Конституції, наприклад, прописування вступу в ЄС і НАТО як офіційної доктрини держави, голосуванням за пакет євроатлантичних реформ. І ось ті невеликі групи по 5-10 депутатів, від яких буде критично залежати прийняття тих чи інших реформ, легко перекуповуються». Він уточнив, що виконання будь-якого з цих трьох завдань задовольняє Путіна. Навіть якщо президент проукраїнський і парламент у цілому проукраїнський, там наявна велика кількість, м’яко кажучи, ватних сил.

Водночас Олексій Арестович не виключає небезпеки того, що РФ піде на Україну новою війною. За його версією,«можливо, будуть якісь дії на Азовському морі, яке вони поступово віджимають – це найбільш болюче місце зараз…Українська влада нічого не може зробити з російським збройним тиском на Азовському морі». По-друге, наголошує він, «ми не знаємо, що Путін придумає. Цілком може бути якесь посилення на Донбасі. У будь-якому випадку, традиційне посилення буде до 24 серпня, до Дня незалежності». При цьому Арестович зазначає: «У нас 1 вересня фактично стартують вибори. Якось це буде пов’язано зі спробою розхитати ситуацію зсередини, пропхати до парламенту проросійські партії або проросійських кандидатів на президентських виборах. Одним словом, гібридна війна». Крім того, зазначає він, нелегко зупинити політичну  перемогу Путіна. На його думку, це зумовлено і тим,що дається взнаки «величезний інформаційний монстр, створений навколо України, як і нашою опозицією, так і російськими спецслужбами – наш образ в наших же головах істотно гірший, ніж він є насправді. Тобто, наприклад, у нас справи на трійку, але нам стійко малюють два з мінусом, чого цілком достатньо для них. І треба щось робити з цим інформаційним монстром. А зараз в цьому відношенні у нас повний провал».

Звісно, можна, оцінюючи реалії та тенденції, пригадати український афоризм про те, що «не такий чорт страшний, як його малюють». Однак  у цій ситуації недопустимо применшувати рівень загрози для існування України. Адже, складається враження, що після Гельсінської зустрічі не просто остаточно розв’язалися руки у Путіна, а наша держава знову остаточно повернута на свою споконвічно хресну дорогу. Тому по-своєму частково чесною можна, очевидно, назвати  і пряму загрозу господаря Кремля (її  минулого тижня інтерпретував ТАСС), що зараз «залишаються серйозні ризики для загострення ситуації на південному сході України».

Але при цьому слід уточнити щодо часткової правди. Тому що не підлягає  сумніву констатація, яку оприлюднив  на телеканалі «ZIK»  експерт спільноти «Майдан закордонних справ» Олександр Хара: «Стратегічна мета Росії – позбавити Україну суб’єктності». До реалізації цієї мети Кремль, очевидно,  наблизився після саміту у Гельсінкі 16 липня цього року.

Тож  Україна (як і кожен, хто в ній сущий) – перед вирішальними випробуваннями на право бути собою. Ці іспити буде вкрай важко скласти, але не скласти неможливо. Тому що інакше – знову прірва бездержавності. На цьому наголошували і  ЗМІ: «Вибухова непередбачуваність» («Тиждень»), «Порошенко: Трамп не здав Путіну жодної позиції щодо України» («DW»), «Трамп назвав зустріч з Путіним дуже добрим початком» («УП»),  «Росія може вдарити по Україні з трьох напрямків, – експерт» («24»),  «Генсек Ради Європи вітає зустріч Трампа і Путіна» (УНІАН), «Навіщо Путін готує для Лукашенка  «посла війни»? («ЛБ»), «Світовий банк: Кожен четвертий українець – за межею бідності»  («НВ.Бізнес»), «Уже скоро. Анонс. Тарифний геноцид» («ЕП»), «Говорити про мир, коли частину країни окуповано і щотижня гинуть люди, означає мати страусиний характер. Це позиція безвольних політиків» («Гордон»), «Війна за храми» («ЛБ»), «І що тепер?» (УТ»)…

Політика (а тим паче – геополітика)  –  традиційно з нальотом цинізму. Але програмування союзу (в суголоссі  з енергетичною залежністю Заходу від РФ) Москви та Вашингтона – вкрай тривожний симптом. Тим паче, у контексті жахливого «ювілею» – чотирьохріччя збиття «Боїнга» «Малайзійських авіаліній» рейсу MH17​ ​у небі над Донбасом. Тоді, нагадаємо, внаслідок ракетного удару російського «Бука» загинули 298 людей – усі, хто був на борту. Серед них були громадяни Нідерландів (більшість– 193 людини), Малайзії, США, Австралії.

Очевидно, наслідки такої несподіваної любові  (після Гельсінського саміту) між двома найбільшими ядерними потугами  передовсім відчує Україна.  У  цьому контексті – і вище згадуване попередження «собирателя русских земель» про  «заплановане» загострення ситуації в Україні, і начебто узгоджена  з господарем Білого дому пропозиція щодо «референдуму» на  окупованих територіях.

Швидше за все, Кремль, цінуючи  українофобську роль свого воїнства  в рясах під маскою УПЦ МП,  також добився  й того, що Константинополь (принаймні до 1030-хрещення Руси-України) не надасть Томосу Православній Церкві в Україні.

Та, звісно, у кожній перемозі  стратегічного споконвічного  ворога  є ознаки й Піррової. Головне, аби за цих умов,  нам самим не  допомогти  йому  в «решении украинского вопроса», ставши бранцями інспірованої ним внутріукраїнської війни всіх проти всіх. А те, що зусилля путіно-гундяєвської  імперії зла обернуться її поразкою, не підлягає сумніву. Будьмо!

Віктор Вербич