Від кого – головна загроза для України. З цього приводу розмірковує  на сайті ВВСNews письменник та  інтелектуал Вано Крюґер (Іван Коломієць). До речі, його  збірник есеїв  «Коли я чую слово «культура»…»  ввійшов  у фінал конкурсу «Книга року BBC-2018» у категорії «Есеїстика».

Ван Крюґер переконаний, що, попри наявність праворадикальних політичних сил у ряді держав ЄС, їх «прихильникам ще далеко до «критичної маси», а по-друге, європейські еліти все ж зробили висновки з Першої та Другої Світових воєн. І зараз як держави-члени, так і Европейський Союз в цілому достатньо потужні інституційно, щоб протистояти цим викликам». Він наголошує: «Слід зрозуміти, Європейський Союз – стратегічний проект повернення Європи на чолі з Німеччиною до світової геополітичної гегемонії. Мирним шляхом – через економічне, поки ще не військове домінування. І в цей проект уже вкладено забагато ресурсів, щоб европейські еліти так просто від нього відмовилися».

Аналітик наголошує, що «в XX ст. час імперій не минув, як це часто помилково стверджують, проте міжнародний простір уже структуровано через множину національних держав. Україна змушена була розбудовувати свою національну державу значно пізніше од більшості решти європейських націй-держав – бо традиційно сили її еліт були задіяні в інших, саме імперських проектах». Він підкреслює: «Як це не прикро, слід визнати, що саме війна на Донбасі і стала тим каталізатором, що витворив українську політичну націю від Ужгорода до тих сіл Донецької області, що чотири роки тому просилися в склад Дніпропетровської. Без цього нація зараз була б неможливою».

Крюґер зазначає,  що  перші два всенародно обрані президенти «будували свою політику на тому, щоб, розбудовуючи інституції української національної держави, одним із яких є політична нація, за будь-яку ціну уникнути війни…І дуже добре, що президентам Леоніду Кравчуку та Леоніду Кучмі вдалося відтермінувати війну аж до нашого часу. Бо, якби це трапилося ще в дев’яностих, лінія фронту зараз би пролягала не Донбасом, а Дніпром чи Збручем, і наші втрати людьми чи територіями були б значно більшими; в кращому випадку ми б мали нав’язаний ззовні федеративний устрій зі слабким центром і державним статусом російської мови – що міцно і навічно б закріпило Україну в зоні геополітичного впливу Російської Федерації».

На його думку, «зараз для України внутрішньою загрозою є не праві радикали, а різноманітні популісти. І тут уже пригадується генерал Еміліо Мола зі своїм так само безсмертним: «Ми кинемо на Мадрид чотири колони, проте Мадрид буде взято зсередини силами однієї колони – п’ятої». Відносне новаторство Кремля у цій гібридній війні полягає в тому, що п’ятій колоні не обов’язково знати, що вона – п’ята».