11 серпня командиру взводу розвідників, підполковнику запасу Івану Ничипоровичу виповнилося б 96 років, але непрості випробування долі неабияк підкосили здоров’я, залишивши свій відбиток на лінії життя, яка перервалася 5 травня. Про це йдеться на сайті Рожищенської міської ради.
У липні 2020 року Президент України Володимир Зеленський призначив довічні державні стипендії учасникам бойових дій у період Другої світової війни 1939–1945 років, серед них – й Івану Павлюку.
Попри поважний вік, фронтовик мав світлу пам’ять та ясний розум і до найменших деталей пам’ятав війну. А розповідати було що, адже брав активну участь у бойовий діях, в результаті яких отримав кілька поранень.
Про ті буремні часи йому постійно нагадували й шрами від осколків. Вони так і залишилися на все подальше життя в тілі, бо були в таких місцях, що ніхто з лікарів не ризикнув виймати.
Про ратні подвиги ветерана писало багато видань. Адже Іван Ничипорович неодноразово ділився з усіма охочими своїми спогадами й наголошував, що війна – це завжди страшно, потворно, жорстоко.
Своє життя Іван Ничипорович Павлюк прожив чесно й достойно. Завжди був прикладом мужньої, справедливої та хорошої людини.
Довідково: в газеті «Голос України» так описали непрості життєві випробування Івана Павлюка з Переспи:
«30 березня 1944 року, відразу після визволення рідного села Бортяхівки, Івана Павлюка призвали в армію. Спочатку була полкова школа в Харкові, де отримав звання старшини.
На фронті під Полоцьком його сміливість і кмітливість командування оцінило, присвоївши звання молодшого лейтенанта і призначивши командиром розвідувального взводу.
У підрозділі було 45 бійців 13 різних національностей. Проте, як розповів Іван Ничипорович, зумів з усіма знайти спільну мову. Не раз доводилося ходити у ворожий тил за «язиками» — отримувати важливі для наших військ дані. Брав участь у визволенні Білорусі, Прибалтики, Східної Прусії.
Були кількадобові рейди через болота, непрохідні хащі і щодня — смертельний ризик. Під час однієї з таких вилазок отримав важке поранення в руки і ноги, потім — у лопатку. День Перемоги вже зустрічав у госпіталі. Ратний подвиг волинянина був відзначений двома орденами Великої Вітчизняної війни і кількома медалями, вже в наш час — двома орденами «За мужність».
Щодо знаменитих фронтових сто грамів, то колишній воїн розповідав: «Хто цією справою захоплювався, той далеко не доходив. Твереза голова всюди потрібна, особливо під час бою».
Часто воїнам на передовій, особливо в спекотні дні, допікала спрага. Пригадував, як під Старою Русою німці, бувало, гукали: «Рус, виходь воду брати» — і не стріляли по бійцях, які пробиралися з бідонами та флягами до річки. Потім і самі теж наповнювали ємкості живильною вологою. Обидві сторони знали: без води просто загинуть від спраги.
Одного разу смерть заглянула волинянину просто у вічі. Під час чергової вилазки за «язиками» їх помітили і закидали гранатами. До поранених підійшов німецький офіцер. Напарника Івана Павлюка застрелив відразу, у нього ж поцікавився, чи той комуніст? Так, він був комуністом, але під гімнастеркою носив невеличку іконку, подаровану перед мобілізацією тіткою. Німець побачив її і залишив його, мовляв, і так стече кров’ю».
Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook