Відлуння тижня (29.01 – 05.02)

Чи відкличе Україна, за прикладом Ізраїлю, свого посла з Варшави? Наскільки адекватною буде відповідь Верховної Ради на ухвалу польського парламенту з приводу кримінальної відповідальності за «бандеризацію»? У якій мірі розгул шовінізму в Польщі віддзеркалює нову політичну реальність, яка засвідчує повернення якщо не в середньовіччя, то в період напередодні Другої світової війни?

Зрештою, це тільки частина запитань. Але складова частина відповіді полягає у напрацьовуваному (чи й напрацьованому) Варшавою алгоритмі повторення на польський лад російської ідеологеми
«облаштування України» (принаймні її західних теренів – Волині та Галичини, яку вже в законопроекті про Іститут пам’яті встигли перехрестити в Малопольщу). Тому польський виклик для нашої країни не менш небезпечний, ніж російський. На жаль, апетити варшавських українофобів у значній мірі простимульовані українськими реаліями, подальший розвиток яких може виправдати сподівання імперських стратегів щодо долі нашої держави. Тож і Польща уже зараз, знявши майже всі маски добросусідства, партнерства, союзництва, намагається «закріпити» у перспективі за собою частину української території.

Так, не варто сумніватися, курс, який обрали варшавські шовіністи, – це прямий і прискорений шлях до чергового «розподілу» їхньої ж країни. Очевидно, офіційних історичних трьох для чинного варшавського режиму замало. Звісно, не сумніваючись у неминучості таких геополітичних наслідків за умови продовження чинною польською владою свого реваншистського курсу, Україні не варто втішатися. Адже Шевченків докір, озвучений ще 14 грудня 1845 року у посланні «І мертвим, і
живим», не втратив актуальності і зараз, у ХХІ сторіччі: «Польща впала, та й вас роздавила!» До речі, за нинішніх реалій адекватний політикум у сусідній державі мав би почути заклик (прохання, благання) українського Президента Петра Порошенка: «Тільки разом переможемо».

Та, схоже, Варшава зупинитися вже не здатна. Чи усвідомлює цю даність Київ, теж питання. Цілком вірогідно, Україна обере шлях поступок (він поки що – не синонім терміну капітуляція), стимулюючи, таким чином, подальші українофобські апетити чинного польського владного режиму, який має шанси стати ізгоєм у ЄС. Скажімо, віце-прем`єр- міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе вважає, що прийняття відповідного закону на новий польський закон про Інститут національної пам`яті, який, зокрема, передбачає покарання за «злочини українських націоналістів», було б контрпродуктивним. На її думку (цитуємо висловлювання в ефірі «5 каналу», «це примітивно, це негідно… Такими діями ми заженемо ситуацію в кут».

Тож здійснімо подумки екскурс у минулий тиждень, тенденції та події якого інтерпретують аналітики.

«Це приниження гідності української нації»

Президент Петро Порошенко висловив занепокоєння ухваленим польським парламентом законом щодо заборони так званої «бандерівської ідеології, який не відповідає проголошеним принципам стратегічного партнерства між Україною та Польшею. Про це він написав у Facebook. Зокрема Президент України зазначив: «Глибоко стурбований рішенням польського парламенту.
Історична правда вимагає відвертої розмови та діалогу, а не заборон». На його переконання, «оцінки, які містяться в цьому рішенні,є абсолютно необ`єктивними та категорично неприйнятними».

Петро Порошенко підкреслив: «Ми насамперед пам‘ятаємо наші спільні перемоги і боротьбу проти тоталітарних режимів. Жодне політичне рішення не може замінити історичну правду. Ухвалений законопроект не відповідає проголошеним принципам стратегічного партнерства між Україною та
Польшею». А відтак він закликав Польщу «до об’єктивності та діалогу», наголошуючи, що «тільки разом переможемо».

А вітчизняне Міністерство закордонних справ (відповідна заява розміщена на сайті МЗС України) наголосило: «Прикро, що українська тематика вкотре використовується у внутрішній політиці в Польщі, а трагічні сторінки спільного історичного минулого продовжують політизуватися. Категорично не сприймаємо чергову спробу нав’язати однобічне трактування історичних подій,
у т.ч. некоректного використання в офіційному документі Республіки Польща назви частини території сучасної України».

У заяві ж співголів депутатської групи у ВРУ з міжпарламентських зв’язків з Польщею Оксани Юринець та Миколи Княжицького (за інформацією «Європейської правди» йдеться про те, що «схвалення Сеймом і Сенатом Республіки Польща змін до Закону про Інститут національної пам`яті – радикальний антиукраїнський крок, який може зруйнувати фундамент добросусідських відносин між нашими націями і державами. Це приниження гідності української нації, наруга над історичною правдою та заперечення більш як сорокарічної праці над примиренням між нашими народами». А відтак наголошується, що «він тим більш болючий, оскільки його наніс сусід, з яким нас пов`язує стратегічне партнерство та взаємна симпатія між мільйонами українців і поляків». Однак народні депутати вважають, що з дороги конфронтації, яку започаткував польський парламент, ще є час звернути.  «Звертаємося до президента Польщі Анджея Дуди із закликом накласти вето на закон про Інститут національної пам`яті і продовжити заходи для подолання трагічних наслідків спільного минулого українців і поляків», – закликають Юринець та Княжицький.

«… в підготовці політико-правової бази для анексії»

Не варто тішити себе ілюзіями: ухвалені Сеймом Речі Посполитої зміни до Закону про інститут національної пам’яті, що отримали в мас-медіа назву «антибандерівського закону», насправді є спрямованим проти Української держави та всієї української нації законодавчим актом. На цьому у виданні «День» наголошує історик і політолог Сергій Грабовський. Політолог підкреслює, що вістря цього закону «спрямовано проти українських націоналістів як таких, тобто проти всіх, для кого незалежна і соборна Україна є головною метою політичних дій. Бо ж націоналізм у науковому розумінні — це той політичний рух, який кладе почуття патріотизму в основу своєї ідеології і практики». На його переконання, «українці нічим у цьому плані не відрізняються від інших націй: скажімо, у створеній 1944 року з ініціативи УПА Українській Головній Визвольній Раді (УГВР) були представлені на платформі відтворення самостійної Української держави представники різних політичних течій — від консерваторів і лібералів до соціалістів. Президентом УГВР став член Центральної Ради у 1917—1918 роках Кирило Осьмак, а першим віце-президентом – віце-маршалок польського Сейму у 1935—1939 роках Василь Мудрий. Усі вони відтепер «злочинці». Як і «колаборант» Степан Бандера, що у 1941-1944 роках сидів за колючим дротом нацистського концтабору Заксенхаузен».

По-друге, зазначає Грабовський, «звернімо увагу на часовий діапазон, який стосується «злочинів українських націоналістів»: 1925—1950. У 1925-му Степан Бандера ще вчився в гімназії, тобто про «бандерівців» у ті часи говорити якось не випадає…І, до речі, яка могла бути «співпраця з Третім рейхом», в якій звинувачено українських націоналістів, у 1925-му чи 1950-му?» По-третє, підкреслює він, «закон цей (як й інші польські законодавчі акти останнього часу) містить термінологію, що її навряд чи можна потрактувати інакше, ніж оформлення поки що в латентному вигляді претензій на українські території.

Чим інакше пояснити використання в ньому терміну «Східна Малопольща» для позначення Східної Галичини, яка майже вся входить до складу України? І Волинь, і Східна Галичина, за рішенням Ради Антанти, не були власне Польщею — «лінія Керзона» проходила приблизно там, де нинішній польсько-український кордон. Ці території, як зазначав не хто інший, як Юзеф Пілсудський, були приєднані до Речі Посполитої внаслідок «військової окупації»; тоді ж окупанти вигадали й «Східну Малопольщу». Що ж, не випадково, мабуть, шаленіють «антифашисти», які діють при «Комитете спасення Украины» в Білокам’яній: «Бандере хана». Польша дала старт возвращения Восточных Кресов». До речі: чи не надто часто в польському законодавстві останнім часом фігурує термін «східні креси», який стосується — крім України — ледь не половини Білорусі й литовської столиці Вільнюса?»

Історик запитує: « До речі, чим принципово відрізняється з правової точки зору позиція Росії, де Слідчий комітет порушує кримінальні справи проти українських вояків, які діють на території Української держави проти окупантів, тобто вважає Україну сферою своєї юрисдикції, від позиції Польщі, яка веде мову про «злочини», скоєні поза територією Речі Посполитої вояками УПА проти
польських окупантів (нагадаю, що як би там не було, проте у формально-юридичному сенсі Східна Галичина й Волинь з осені 1939 року стали складовими УРСР, що була однією з попередниць нинішньої України)?»

А на загал, наголошує Грабовський, « мотивація тих, хто розробив законопроект і голосував за нього, як на мене, зовсім не зводиться до істерично-шовіністичної (хоча й не виключає її). Йдеться про раціонально побудований документ, який містить аж дві стратегії, що доповнюють одна одну, а в певній ситуації можуть злитися воєдино. Перша – створена, як видається, в ідеологічному штабі правлячої партії – має на меті якнайповнішу асиміляцію значної частини українських заробітчан, яких на території Речі Посполитої вже понад мільйон, і ще для стількох же наявні вакансії».

Друга стратегія, на його думку, «полягає в підготовці політико-правової бази для анексії (в разі вкрай несприятливих для Української держави подій) Західної України. Не варто вважати цю гіпотезу фантастичною: в польській історії ХХ століття таке вже було, коли в 1938 році влада другої Речі Посполитої спершу підтримала нацистський аншлюс Австрії, потім — претензії Гітлера до
Чехословаччини, потім вимагала, щоб її допустили до участі в Мюнхенській угоді, а після того силою й шантажем відхопила у чехів Тешинську область, діючи у тісній співпраці з нацистами (то хто колаборував на державному рівні?). Як писав Черчилль, «Польща… з жадібністю гієни взяла участь у розграбуванні та знищенні Чехословацької держави». Зважаючи на всебічну глорифікацію
владою нинішньої Польщі часів другої Речі Посполитої, не можна відкидати можливість того, що хтось знову спробує вбратися у шкуру гієни, геть забувши уроки історії».

Особливо насторожує аналітика те, що, «за даними соціологів, понад 50% поляків підтримують політику правлячої партії. Тож відкрито чи не відкрито проти України «західний фронт»? Якщо ще й не відкрито, то сили для його розгортання сконцентровані».

«Підмінена історія – це теж різновид манкуртизму» 

Павло Клімкін у статті «Не будьмо манкуртами! Шукаймо справжню історію», опублікованій на сайті «Історичної правди», розповідає, що весь час повертається думками до відновленої поблизу карпатського села Рунгури бандерівської криївки, яку відвідав нещодавно.

«Це справжній схрон, в якому 9 лютого 1951 року (через 6 років після закінчення Другої світової!) смертю героїв загинули п’ятеро бійців УПА. Їх видав зрадник, НКВД-исти виставили перед собою 15-річних підлітків з сусіднього села, примусили їх відкрити ляду й закидали бункер гранатами, – уточнює він. – За кількасот метрів знаходилася ще одна криївка з шістьома партизанами. Усі вони покінчили з собою, аби не потрапити в полон». А відтак резюмує: «11 героїв, які роками вели, здавалося б, безнадійну боротьбу, які, не вагаючись, віддали свої життя за незалежну Україну і які все-таки перемогли, бо через 40 років після їхньої загибелі незалежна Україна постала. Я відчув доторк до нашої справжньої історії й усвідомив, що їхній минулий і наш нинішній часи сьогодні фактично зімкнулися: адже ми ведемо війну з тим самим загарбником, проти якого воювали й вони».

Водночас, констатує міністр, «відчув гостре почуття провини за те, що мільйони моїх співвітчизників декілька поколінь жили, а дехто й продовжує жити в сфальсифікованій нашими ж поневолювачами історії, в якій воїнам УПА була відведена роль ворогів». Клімкін нагадує, що «великий киргизький
письменник Чингіз Айтматов недаремно колись розповів усім підрадянським народам легенду про манкуртів, людей зі стертою історичною пам’яттю, яких ворог використовує для боротьби проти їхнього ж власного племені». На його думку, «підмінена історія – це теж різновид манкуртизму, і ще не відомо, який з них гірший».

Очільник вітчизняного МЗС пояснює, що імперська пропаганда добилася свого. Зокрема в Криму та на Донбасі «росіянам вдалося багатьох місцевих жителів залякати абсолютно абсурдною вигадкою про навалу бандерівців, хоч ніхто з наляканих жодного бандерівця, як правило, в житті не бачив». На переконання Клімкіна, «висновок один: нам життєво необхідна справжня, несфальсифікована історія України, історія, яка б не роз’єднувала, а об’єднувала всю націю – Схід і Захід, Північ і Південь нашої землі. Я говорю не тільки про раціональний, власне науковий бік справи. Історію власного народу належить переживати й емоційно, вона повинна формувати дух кожного українця і всього народу».

Міністр, згадуючи про недавній візит до Ізраїлю та відвідини древньої фортеці Масада, наголошує, що «українцям сьогодні також необхідні такі символи, такі легенди». А відтак зазначає: «Звісно ж, героїчних епізодів, достойних увійти в легенду, в нашій історії більше ніж досить, ось тільки в ХХІ столітті замало чекати, поки народ складе думи про своїх героїв. Потрібна цілеспрямована робота держави й усієї інтелігенції над формуванням цілісної й адекватної історичної свідомості нації. Час покінчити з рудиментами манкуртщини».

«За російським сценарієм»

Київський історик Олександр Зінченко на сайті «Історичної правди»  роздумує про те, що Сейм Республіки Польща прийняв зміни до законодавства, яке вводить кримінальну відповідальність за «заперечення злочинів» українських націоналістів у період 1925-50 роках. Він підкреслює, що «абсурд починається вже з незрозумілого датування: а якщо злочин стався у 1924 чи 1951 році – він вже не потрапляє під дію закону?! Проблема цього закону, що він весь написаний саме в такий спосіб: не ясно, а що законотворець мав на увазі? Тому будь-який історик або журналіст, який якось «не так» висловиться щодо бандерівців має перспективу отримати в кращому випадку – штраф, в гіршому до трьох років ув’язнення».

У цьому контексті Зінченко резюмує: « Те, що польська влада власної історії не знає і буде застосовувати щодо «злих бандерівців» власні міфологізовані уявлення про минуле – можна було вже переконатися багато разів». Він нагадує, що 17 жовтня минулого, 2017 року польське Міністерство закордонних справ спеціально викликала Посла України у Варшаві Андрія Дещицю, щоб повідомити, начебто Польща не окуповувала Україну. Такою була реакція польської сторони на відкриття за участі українських урядовців меморіалу воякам Карпатської України. На пам’ятнику були згадані «польські окупанти».

На думку історика, «проблема в тому, що ця позиція МЗС Польщі як ніколи була далекою від фактів. Ось – цитата з Інструкції Юзефа Пілсудського – генералу Тадеушу Розвадовському від 28 листопада 1918 року. 99 років тому Пілсудський писав: «…єдиним виходом є впровадження військової окупації на території Східної Галичини зайнятої нашим військом». У цій інструкції Пілсудській майже в усіх відмінках відмінює слово окупація стосовно Західної України. Зінченко резюмує: «Сьогоднішнє рішення ставить в польсько-українському діалозі велику жирну крапку. Жодних спроб діалогу більше не буде. На територію Польщі історикам і журналістам тепер просто небезпечно приїжджати. Як в Білорусь або в Російську Федерацію».

На його думку, «подальші дискусії вийдуть на новий рівень гостроти, але будуть відбуватися заочно, через медіа, публікації тощо. В кращому разі польські і українські історики зможуть обговорювати складні питання десь на нейтральних теренах, скажімо, у Швейцарії».  Загалом, за версією Зінченка, «ми маємо бути готові до того, що Польща розвиватиметься у найближчі роки за російським сценарієм. Польща звар`ювала. І це дуже сумно. А для українців – небезпечно».

«Стовідсоткова піар-акція»

Російський журналіст і публіцист Леонід Радзіховський у виданні «НВ» розмірковує, «кремлівська доповідь: погроза чи піар-акція».   Він переконаний, що «це ніяк не відіб`ється на двосторонніх відносинах США і Росії».

Радзіховський зазначає: «Чому на російському телебаченні щодня біснуються, як божевільні, і говорять про Україну? Вони хочуть напасти на Україну? Якби хотіли, то для цього не потрібна така кількість істерик Жириновського і Соловйова. А чому в Україні Порошенко з ранку до ночі проклинає Росію? Він хоче звільнити Донбас? Ні, не хоче. Це просто піар. Американці теж уміють себе продавати, і цей список – стовідсоткова піар-акція. Не більше не менше. І ніякого практичного значення він не має».

Інша справа, на його думку, що «ця ситуація символічно показує, що американці не збираються відступати і йти на якісь домовленості з Росією. Втім, це і так очевидно». Водночас аналітик висловлює припущення, що «після 18 березня Путін усе ж спробує налагодити відносини із Заходом. Як він буде це робити, і чи вийде у нього, – інше питання. Але інтенції такі в нього будуть».

«Треба бути готовою до будь-якого повороту подій»

На думку російського політолога Дмитра Орєшкіна (див. «Апостроф»), «для України ситуацію важко прогнозувати. Тому що, з одного боку, якщо Путін посилить дії проти України, то нарветься на черговий цикл санкцій і консолідованого спротиву Заходу. І якщо він раціональний в європейському сенсі цього слова, то він на це йти не повинен».

Хоча, зазначає він, «з іншого боку, є і прямо протилежна логіка – ірраціональна з погляду Європи, зате дуже раціональна з точки зору Азії: створити ще більш небезпечну ситуацію, щоб сформувати цю базу для переговорів, налякати. Приблизно так чинив Кім Чен Ин, коли запускав цілу низку ракет, щоб з ним рахувалися». А відтак пояснює: «Це означатиме виключення себе з групи
шанованих або передбачуваних держав і перехід вже чисто до радянської технології взаємодії з Заходом, коли ніякі договори не виконуються – реалізовуються тільки ті, що вимушені силовими методами і кроками. Грубо кажучи, це означає, що ми різко загострюємо ситуацію в Україні і потім
заявляємо Америці: ми припинимо це, ви нам дасте те і те».

При цьому Росія фактично переводиться їна рівень КНДР. «Але для путінських еліт це цілком реальний варіант» – резюмує Орєшкін.- Я не знаю, чи зважаться вони, тому що половина еліт розуміє, що після цього їм доведеться сидіти безвилазно в Росії і попрощатися зі своїми західними авуарами, чому вони, швидше за все, раді не будуть. Але якщо силовий блок переважить, то цілком можна собі уявити спробу підкинути дров у багаття на Сході України – з тим щоб налякати Захід і створити собі більш виграшні тактичні умови для переговорів».

За таких тенденцій, переконаний політолог, «українській стороні, звичайно, треба бути готовою до будь-якого повороту подій».

«Вихід з цієї ситуації є»

З початку запровадження безвізу – з 11 червня 2017 року – український кордон у європейському напрямку за спрощеним режимом перетнуло майже 400 тисяч українців. Нагадуючи про ці статистичні дані, оприлюднені Держприкордонслужбою, народний депутат України Іван Крулько роздумує сайті «Української правди», «чи є при цьому загрози». На його думку, «той факт, що Польща надала додатково один мільйон робочих віз для українських трудових мігрантів (яких нинішня націоналістична польська влада чомусь подає, як біженців) – підтвердження того, що відтік кадрів з України лише посилюватиметься. Хоч це напряму не стосується «безвізу», бо для роботи в ЄС треба відкривати візи. Але проблема відтоку кадрів для України є надзвичайно гострою. Роботодавці вже зараз б`ють на сполох, бо знайти кваліфікованих працівників, навіть за пристойну зарплату, стає майже неможливо». Народний депутат переконаний, що «вихід із цієї ситуації є: потрібно підвищити мотивацію в української молоді жити і працювати в Україні. Перше з чого
потрібно розпочати – це обрати владу, яка припинить обкрадати власний народ».

Як результат, зазначає нардеп, «з`являться і житлові програми для молоді, і робочі місця почнуть виникати, і народжуваність підвищиться, і українці повертатимуться з-за кордону. І все це, як не дивно, стане наслідком реального зниження рівня корупції». Тоді, резюмує Крулько, й «безвіз» почне виконувати свою справжню функцію – відкриє Європу для масових подорожей українців, щоб надихатися новими ідеями, як розбудовувати європейську Україну».

«Розкручування хаосу, абсурду та зневіри»

Політолог Михайло Басараб наголошує, що 2018 рік Україна переживатиме в передчутті системної політичної кризи. Про це він написав у «Газеті по-українськи». Аналітик переконаний, що «країна визріла для дочасних виборів». На думку Басараба, в Україні наразі відчувається «велика недовіра до всього політичного класу – і влади, і опозиції. Нема жодного політика, рейтинг якого перевищував би 10–12 відсотків. Люди очікують на нові політичні сили й інших лідерів». У такій ситуації, наголошує він, «виборці можуть кидатися у крайнощі й підтримати навіть комічних персонажів. Тих, хто пропонує прості рецепти. Про це, зокрема, свідчить феномен Вадима
Рабіновича (2014-го став народним депутатом від «Опозиційного блоку», нині – лідер партії «За життя», – ред.). Має 5–8 відсотків електоральної підтримки».

Соціологія, зазначає політолог, «показує великий аванс довіри до часом екзотичних для політики персон». А відтак пояснює: «Маю на увазі шоумена Володимира Зеленського чи співака Святослава Вакарчука. Це свідчить про те, що українці не задоволені ситуацією в державі». На думку Басараба, «друга проблема – в парламенті. Бачимо низьку активність народних депутатів, внутрішню напругу, чвари у залі. Це впливає на зниження довіри до всієї політичної еліти. Додатковий негатив і розпач у суспільстві створює пропагандистська мережа проросійських медіа в Україні та кремлівської агентури серед політиків і громадських активістів. Вони 24 години на добу працюють на розкручування хаосу, абсурду та зневіри».

Загалом, резюмує він, «усе це вкупі створює напружену ситуацію в суспільстві й передчуття третього Майдану чи дострокових виборів… Влада здатна утримати ситуацію. Але це не знизить рівень напруги». Басараб відповів на запитання, чи повернеться у велику політику Віктор Медведчук. «Така небезпека є, – зазначив він. – Абсолютна більшість українців сприймає його як негативного персонажа. Але Медведчук активізувався за допомогою Кремля і намагається повернутися в політику». А відтак уточнює: «Усе це змушує з насторогою спостерігати за діяльністю останнього. Його апетити явно не обмежуються статусом контактера між Києвом і Москвою. Не виняток, що може взяти участь у президентській кампанії чи очолити політичний проект на виборах до Верховної Ради».

Коли сусідня з Волинню країна починає «полювання» на українців-патріотів (польський Сенат у ніч на 1 лютого 2018 року без поправок прийняв скандальний закон про Інститут національної пам`яті, який передбачає кримінальну відповідальність за так звану «бандерівську ідеологію») всередині України градус внутріполітичної напруги теж неухильно підвищується. А те, що так званий польський законодавчий наступ здатний зупинити президент Анджей Дуда, – це не більше, ніж ілюзія.

Так само не виправдали сподівань українського політикуму й очікування щодо «чорного списку» США , у який потрапили 114 високопосадовців Росії та 96 «олігархів». Речниця Держдепартаменту Гедер Науерт заявила, що нові санкції щодо конкретних осіб не потрібні, оскільки чинне законодавство, а саме закон «Про протидію противникам Америки з допомогою санкцій» (CAATSA),
підписаний Дональдом Трампом в серпні 2017-го, вже «фактично служить стримуючим фактором».

Схоже, за нинішніх реалій та тенденцій (і в контексті «торгів» з МВФ, і загостренням низки соціальних проблем, і в основному несприятливий зовнішній фактор) час перестає бути союзником України. На цьому акцентували увагу й ЗМІ: «Звіт експертів Ради Європи: Корупція та тіньова
економіка «вимивають» гроші з України» («DW»), «Мракобісся у Польщі. Будьмо мудрішими» («НВ»), «На Донбасі бойовики готують провокації та теракти проти мирного населення» (УНІАН), «Вашингтон починає тиснути на Росію по-новому, Кремлю доведеться принести жертву – приватна розвідка США» («Апостроф»), «Давос-2018: які уроки має засвоїти Україна» («ЛБ»), «Агенти Кремля під масками простих українців: ЗМІ показали, як кібер-армія Путіна штурмує соцмережі» (УНІАН), «Голова ЦРУ: для США Китай не менша загроза, аніж Росія» («День»), «Неймовірно важливий сюжет в Німеччині» («НВ»), «Директор ЦРУ: Росія спробує втрутитись у вибори до конгресу» (ВВС Україна), «Чому українські парламентарі бояться відповідальності за незаконне збагачення» («DW»), «Ізраїль відкличе посла з Польщі через закон про Інститут
нацпам`яті – ЗМІ» («Гордон»), «Моравецький пояснив необхідність прийняття закону про «бандерівську ідеологію» («УП»)…

Тим часом, на Донбасі продовжується збройне протистояння. Хоча й вряди-годи українські ЗС відтіняють (вибивають) бойовиків і їхніх російських командирів, займаючи населені пункти, які, згідно з мінськими домовленостями, мають контролюватися Україною. Натомість обіцяне американське оборонне озброєння все ще не стало фактом. А Європа, як
зазначив міністр закордонних справ України Павло Клімкін в інтерв`ю «Rheinische Post», у кращому випадку підтримує позицію Німеччини, згідно з якою лише завдяки політичній волі можна регулювати мирний процес.

Наскільки Україна готова до нинішніх і нових викликів, покаже й восьма сесія Верховної Ради України восьмого скликання, що розпочинає роботу 6 лютого. Те, що «спокій буде тільки снитися», – перспектива і для владної еліти, яка мала б пам’ятати Шевченків докір про недопустимість перетворитися в «рабів, подножків, грязь Москви, варшавське сміття». І, звичайно, для кожного із нас, хто перебуває в статусі пересічних українців. Адже попереду – не просто відповідальний, але й доленосний період без права на поразку у битві, що триває протягом стріч. Будьмо!

Віктор Вербич