Чи окуповувала Польща Україну? На це запитання дає ґрунтовну відповідь  історик і журналіст Олександр Зінченко. Про це йдеться у його публікації на сайті  «Історичної  правди».

Попередньо Олександр Зінченко нагадує, що ще «17 жовтня – минулого – 2017 року Міністерство закордонних справ Польщі випустило офіційне повідомлення: «Польща ніколи не окуповувала Україну. Деякі території сьогоднішньої української держави входили до складу Республіки Польща на підставі міжнародного права». За рік, що минув, польська дипломатія не знайшла в собі сили дезавуювати цю заяву і привести свою позицію до фактів історії, що мали місце в минулому». На його думку, «це дуже зле, коли політики ігнорують факти, які відомі з історичних джерел».

Історик констатує, що «на 17-й день польської незалежності – 28 листопада 1918 року – тимчасовий голова польської держави Юзеф Пілсудський роз’яснює в інструкціях своєму генералові Тадеушу Розвадовському політичні підстави свого наказу окупувати українські землі у Галичині і Волині.Цей документ добре відомий польським історикам, хоча ніколи не був опублікований польською в повному обсязі. В Державному архіві Львівської області зберігається «львівський» примірник цих інструкцій Пілсудського-Розвадовському». У цьому документі Пілсудський кілька разів називає окупацію  окупацією: «…вважаю, що єдиним виходом є введення на території Східної Галичини, зайнятій нашими військами, військової окупації, на яку ми маємо право через проголошення українцями відкритої війни польському населенню, що проживає у Східній Галичині»;  «Військова окупація дозволяє тимчасово не розв’язувати політичних справ, які в цей момент назріли для остаточного полагодження»; «У попередній інструкції я визначив, що районом діяльності пана генерала є край з польським і українським населенням. Я вживаю цього терміну свідомо, щоб таким чином не обмежувати військову діяльність і окупацію в напрямку на Схід».

Тож, резюмує Зінченко, «якщо окупації не було, чому Пілсудський весь час використовує саме сполучення  «військова окупація»? Якщо окупації Львова не було, чому Пілсудський просить імена вояків, які відзначилися при взятті Львова?» Роздумуючи  про події сторічної давнини, він констатує: «Проблема полягала в тому, що значній частині польських еліт кортіло включити до складу незалежної Польщі землі, які були заселені іншими народами, і на яких поляки складали меншість – значна частина районів Львівщини, Тернопільщини, Прикарпаття та Волині не мали переважаючого польського населення.Наприклад, у Луцькому повіті перед війною – у 1911 році було майже 10% поляків. І це був найбільший відсоток на всій Волині. В усіх інших повітах Волині поляків було іще менше.Але в самому Луцьку було хіба 10% українців. Міста Галичини і Волині лишалися польськими та єврейськими островами в українському морі». Аналітик пояснює, що «військова окупація (як писав Пілсудський) цих українських теренів вступала в суперечність як з Маніфестом Карла І, так із  «14 пунктами»Вудро Вілсона.Пілсудський чудово це розумів. Саме тому він пішов шляхом доконаних фактів – щоб поставити міжнародну спільноту перед фактом:  «Львів – наш! Луцьк – наш!»… Він розумів, що переговорний шлях є довшим, ніж шлях військової окупації. І наказав своїм генералам йти коротшим шляхом».

Лише у 1923 році, зазначає Зінченко,  остаточно складається система договорів, яка легітимізовувала включення до Польщі завойованих земель, заселених українцями. При чому мандат Польщі на цих теренах не був безумовним: там була прописана низка умов, які, щоправда, ніколи не були виконані польським урядом. На його переконання, «дії Пілсудського заклали підвалини для нового напруження в спіралі польсько-українського конфлікту.Міжвоєнна Польща не стала для українців матір’ю-батькіщиною. Польща стала для українців мачухою».

Зінченко наголошує, що «українці запам’ятали цей час саме як період окупації. Українці не мали рівного доступу до освіти та до участі у державному управлінні. Для багатьох це був час цензури,  «Берези Картузької» та «Сокальського кордону», збройних «пацифікацій», знищення православних церков, осадництва і – у відповідь на всі ці утиски прав людини – українського тероризму проти польської держави». Він підкреслює: «Військова окупація земель, яка на 70-80% була заселена українцями, які прагнули своєї незалежної держави – не могла не створити нового напруження між поляками і українцями. Вибух у 1943-44 був лише наслідком рішень 1918-23 років».

Історик нагадує, що «втрата української незалежності коштувала нам близька 16 мільйонів життів протягом ХХ століття».  А відтак  попереджає: «Те, що зараз відбувається із польським суспільством,  – це тривожний сигнал для українців».  Він констатує, що «раніше серед поляків були такі велетні, як ЄжиГедройць і ЯцекКуронь. Вони не паразитували на комплексі жертви своїх співгромадян. Зараз серед польських політиків нема діячів такого масштабу, нема тих, хто має сміливість говорити полякам про польські помилки минулого.ЯцекКуронь багато разів повторював, що Польща принаймні двічі у ХХ столітті вставала на шляху української незалежності.Польща виборола свою незалежність ціною української незалежності.Прийшов час сказати про це вголос».