Яким може бути компроміс у відносинах Польщі й України? З цього приводу розмірковує на сайті видання «День» політолог Сергій Грабовський. Він припускає, що сучасна Польська держава де-факто втілює сценарій повернення до східних кордонів станом до 1939 року.

«Потрібен компроміс», посилається на висновки і практично всіх аналітиків Сергій Грабовсьбкий. При  цьому він нагадує,  що у нас ніхто на велелюдних маніфестаціях не ходить із гаслами «Ми пам’ятаємо про Холм і Перемишль», натомість у Речі Посполитій на недавньому марші радикалів (найчисельнішому в Європі) був банер «Ми пам’ятаємо про Вільнюс і Львів». А відтак з приводу вірогідних поступок посилається на головного редактора львівського журналу «Ї» Тараса Возняка: «Ми маємо відповісти на просте запитання – чи з огляду на те, що сталося 70 чи 80, а то й 100 років тому, ми готові перекреслити своє майбутнє, чи ні. Якщо так – то так. Якщо ні – то ні… Отож, або руйнуємо майбутнє України та Польщі, або ні. Бо, якщо розірвемо стосунки, навіть на рівні емоційному, а до того йдеться, то нам не вистояти поодинці».

Відтак, Грабовський констатує, що, всупереч миротворчій позиції України, зараз відбувається різка ескалація заяв і дій з боку влади третьої Речі Посполитої. «То де гарантія, що ця влада взагалі налаштована на компроміси? – запитує він. –  І яких меж вони, під оглядом офіційної Варшави, повинні будуть сягати? Що, ми муситимемо вибачатися ледь не на колінах за начебто вчинений геноцид (хоча насправді на «кривавих землях» з обох боків «лінії Керзона» відбулася обопільна «етнічна чистка»)? Чи треба буде затаврувати УПА на офіційному рівні як бандитів-різунів? Чи визнати, що Галичина та Волинь перебували у складі другої Речі Посполитої на засадах міжнародного права? Чи, нарешті, заплатити величезну данину за конфісковане сталінським режимом майно поляків на території Західної України (аякже, «реституція»)?»

Аналітик нагадує про тяжкий компроміс 1920 року, коли внаслідок угоди «Пілсудський- Петлюра» Україна віддала Польщі Галичину, Холмщину й Волинь. «А 9 листопада польське й більшовицьке керівництво уклали перемир’я, віддавши союзну армію УНР на поталу Росії. І, нарешті, в березні 1921 року у Ризі між Річчю Посполитою, з одного боку, та РСФСР й УСРР із другого, було підписано мирний договір. Де-факто відбувся поділ переважної частини України між Москвою та Варшавою, – зазначає він. – Отаким союзником незалежної України виявилася друга Річ Посполита. Чи не тому нинішні польські урядовці стверджують, що в ті роки Українська держава не існувала, отже, не було окупації, не було вимушеного обміну УНР території на військово-політичну допомогу, не було і зради? Відтак де гарантія того, що офіційна Варшава не спробує у тій чи іншій формі повторити давній курбет? Бо чи випадково вона беззастережно глорифікує часи Пілсудського, засуджує український національно-визвольний рух і наполягає, що Львів — це місто, де завжди жили переважно поляки, а Волинь і Галичина законно перебували під владою Речі Посполитої?»

На думку Грабовського, зараз Польща «вже де-факто домагається того, щоб Україна, як у 1920-му, перетворилася на «молодшого партнера» нинішньої Речі Посполитої, щоб вона будувала свою політику української ідентичності згідно з польськими дозволами, щоб не сміла у боротьбі з російськими агресорами спиратися на традиції та цінності національно-визвольної боротьби, щоб Київ ішов на нескінченні поступки». А відтак посилається на рівненського історика Ігора Марчука, який  вважає, що  зараз «Польща, можливо, хоче переглядати кордони від 1939 року, якось поставити це питання. Бо інакше її дії я пояснити не можу. У Рівненській, у Волинській областях ми спостерігаємо постійні рейди різних польських організацій. Вони їздять, вішають різні дошки, тобто намагаються означити польську присутність на цій території. Словом, активно працюють і ми маємо інформаційну гібридну війну, яка ведеться проти України».

Наостанок Грабовський радить проте прихильній до фактично односторонніх поступок частині української еліти не забувати, що Тарас Шевченко, говорячи саме про еліту, поряд із «гряззю Москви» згадав і «Варшавське сміття».