Відлуння тижня (06.08  – 13.08)

Наполегливі всюдисущі білбордівські обіцянки  від колишньої  претендентки на роль «залізної леді» нового курсу для України (з неодмінним переписуванням Конституції, хоч цього в час війни не можна робити)… Інформаційний обстріл замовними рейтингами  потенційних українських месій від, прости Господи, соціологічних служб (на фоні посилення ворогом  смертоносного вогню). Дев’ятий вал телеманіпуляцій  з приводу «нових облич»…

Попри завершальну фазу літа, триває «пристрілка» до гарячої у політичному та суспільному сенсі осені-2018. На фоні 10-річчя  російсько-української війни (що стала репетицією для загарбання частити території України та  воєнних дій, що вже тривають п’ятий рік), наближаючись до 4-х роковин  «іловайського котла».  У цьому контексті – й  ще одна дата: 80-річчя  (відзначалася 9 серпня) другого всенародного обраного Президента України, якому нав’язували під час завершення його другої каденції план «Кучма-3», а насправді «Медведчук-1». Леонід Данилович,  навіть будучи загнаним у глухий кут, не повівся на це. Адже, хоч  перший раз прийшов на Банкову як проросійська креатура та,  погоджуючись із єльцинською оцінкою українців і росіян, уточнював: «Мы точно такие,  только из придурью», все-таки  згодом  концептуально усвідомив, що «Україна – не Росія».

Тож кумові Путіна («золотому ключикові», як зараз називає Віктора Володимировича наш вітчизняний златоуст Рабінович) довелося погамувати апетити. При цьому розвалюючи політичні структури, які  працювали на кремлівську стратегію: відомо, що сталося з СДПУ(О), якого «успіху» досяг «Украинский выбор»…  Іноді, при цьому, Медведчукові вдавалося показувати/доказувати іншим москвоцентричним  вітчизняним політикам і їхнім спонсорам,  хто є хто. Пригадуєте, як Путін,  коли перебував у  ще не окупованому Криму, незважаючи на заплановану зустріч із тодішнім Президентом України Януковичем, показово заставив останнього чекати кілька годин. А сам  тим часом тішився гостиною в Медведчуків, де звучали музика, слова  захопленої вдячності та вірності. Та чи за це поплатилася зараз чарівна  Оксана Марченко, дружина і соратник Віктора Володимировича. Захотіла на «плюсах» взяти участь у  «танцях  з зірками», а творчий колектив  ТСН  висловив обурення, підтвердивши його підписами.

Тим часом, схоже, передвиборчі політичні танці (полька на два боки чи, як вважають песимісти, танго смерті) тільки розпочинаються. Під акомпанемент вибухів  ракет, снарядів і мін, свисту куль – в відсвіті війни, яку окупанти та їхня п’ята колона  (включно з українофобським воїнством у рясах) називають громадянською. Тож коли Ганна Герман, колишня соратниця екс-Президента-втікача, в ефірі  «112»  телеканалу зізнається, що найкращою політичною парою можуть стати  Юлія Тимошенко (в ролі Президента) та Віктор Медведчук (в іпостасі Прем’єра), неважко припустити, хто ж замовник цієї «музики». Інше питання, що допомогти українцям полюбити  кума Путіна  навряд чи допоможе гіпервелемовний відкривач «нових» облич Рабінович. Радше навпаки – рейтинг   його «За життя» після «підсилення» чоловіком Оксани Марченко має шанс «катиться дальше вниз» (скористаємося цитатою з вірша Сергія Єсеніна). Як зазначив  Дмитро Гордон на тому таки «112»,  «Медведчук – кум Путіна, людина, яку Путін  любить і  якій довіряє. Коли така людина заходить до Рабіновича у партію, це відштовхує від Рабіновича всіх українських патріотів».

Та, безумовно, Кремль спробує  не просто втрутитися   в українські вибори. Зважаючи на цей виклик,  Президент України Петро Порошенко доручив Раді національної безпеки і оборони передбачити систему протидії.  Він написав у Facebook: «І в Києві, і в Брюсселі, і в Вашингтоні, та й в абсолютній більшості західних столиць немає жодних сумнівів про підготовку Кремлем масштабних втручань у виборчі процеси, щоб зламати небезпечну для агресора європейську єдність та солідарність з Україною, внести розкол у трансатлантичний альянс та підтримати популістичні, націоналістичні та євроскептичні політичні сили».

Утім, ворог може вдатися і до інших кроків із дестабілізації ситуації в України та її «принуждения к миру». На цьому  минулого тижня акцентували увагу громадські діячі, політики та політологи.  ХІКМЕТ ДЖАВАДОВ

«За нами правда…»

Хікмет Джавадов, голова Всеукраїнської громадської організації  «Об’єднана діаспора азербайджанців України»,  нагадує  у виданні «Гордон», що  «всю цю воєнну кампанію РФ проти незалежної  Грузинської держави супроводжували до болю знайомі заяви про  «ихтамнет» укупі з шокуючою антигрузинською істерією по всій російській телеканалізації. Дійшло до того, що глашатаї брехні звинуватили Грузію в обстрілі її власної території, у спробі відновити свою територіальну цілісність після чергової, свідомої, провокації з боку сепаратистів».

У підсумку, наголошує він, «шокована Європа спостерігала за тим, як Росія бомбардувала грузинські міста, військові бази та об’єкти цивільної інфраструктури, а також залучила свої військово-морські сили. Морська піхота Чорноморського флоту зайняла головний порт Грузії Поті і знищила на рейді всі грузинські катери та кораблі, які мали військове позначення, включно із суднами прикордонників». Хоча, підкреслює діяч, усе-таки «вдалося уникнути найгіршого для Грузії і найбажанішого для РФ сценарію, який полягав у встановленні російського прапора у Тбілісі, ліквідації грузинської державності та полоні президента Грузії Михайла Саакашвілі». Він констатує, що тоді  «не змовчало небагато. До честі Президента України Віктора Ющенка, він був одним із тих небагатьох. Я чудово пам’ятаю, що 12 серпня 2008 року разом із президентами Польщі, Литви, а також прем’єр-міністрами Латвії й Естонії він приїхав із візитом у Тбілісі, щоб висловити свою підтримку Грузії. Ющенко тоді виступив на мітингу у Тбілісі».

Джавадов відтак підкреслює, що після війни  проти  Грузії  «російські агресори поставили під сумнів право України й українців на свободу і незалежність. Вони анексували Крим, розв’язали війну на Донбасі, на якій майже щодня гинуть найкращі сини нашої країни. Сталося це насамперед через боягузтво провідних світових держав… Україні надто дорого обійшлося ця боягузтво провідних світових держав. Але ми вистояли. І ми обов’язково переможемо. Тому що за нами правда, сила духу, любов до Батьківщини. Слава Україні!»

«Може робити все, що їй заманеться»

Згадуючи  про події 10-річної давності, коли РФ захопила частину території Грузії, російський журналіст і військовий експерт Олександр Гольц резюмує  у виданні «НВ»: «Головне ж – смак першої крові, який відчула Москва. Путін і його оточення щиро вірять, що живуть у світі, де корисливі імперіалістичні держави нескінченно борються за переділ уже поділеного світу, саме після Грузії відчули свою безкарність. Ядерна держава може робити все, що їй заманеться (за винятком, зрозуміло, прямої агресії проти таких же ядерних держав) – ось основний висновок, який був зроблений. Не випадково в інтерв’ю «Коммерсанту», присвяченому 10-річчю війни, Дмитро Медведєв з таким задоволенням згадує, як швидко потім нормалізувалися відносини з Євросоюзом і Вашингтоном, який навіть оголосив програму «перезавантаження» відносин з Росією».

Він підкреслює, що «Захід пішов на ці кроки, навіть у ситуації, коли Кремль став нахабно перекроювати карту Грузії, визнавши незалежність Абхазії і Південної Осетії і розмістивши там свої війська. Саме тоді Дмитро Медведєв вперше привселюдно заявив про наявність якихось «привілейованих інтересів» Росії на пострадянському просторі».  А відтак резюмує: «Звичайно, за бажання можна сказати, що й тепер Захід відбувся лише словами – світова війна через Україну не почалася. Однак Росії недвозначно дали зрозуміти, що подальшого просування «привілейованих інтересів» не потерплять».

Втім, резюмує Гольц, «логіка, сила аргументів, чесність позиції не значать зовсім нічого, коли свої докази можна підкріпити силою зброї. І це ще один висновок, який зробила Москва за підсумками п’ятиденної війни. І решта світу, на наше нещастя, прийняла до відома, що Росія керується саме такою логікою».

«Це буде наступний крок росіян»

Якщо Україна не почне вживати хоч якихось заходів, Азовське море стане російським. А потім і Одеса. Так вважає – британський полковник у відставці Ґлен Ґрант, військовий експерт. Про це він сказав   в ефірі програми  «Студія Захід» з Антіном Борковським на каналі  «Еспресо.TV». Ґлен  Ґрант зазначив, що  критичність військово-політичної ситуації в акваторії Азовського моря можна оцінити у 7-8 балів за умовною 10-бальною шкалою. І якщо не вдаватися до однозначних кроків з метою захисту суверенітету й територіальної цілісності, стан справ у південній частині України й надалі погіршуватиметься.

Особливу увагу він при цьому звернув на Маріуполь. «Місто стає просто позбавленим товарообігу. Зважаючи на те, що Росія зупиняє судна, котрі прямують до Маріуполя, бізнесмени будуть займатися чимось іншим. Адже ніхто не хоче втрачати гроші та час. Вони просто змінять сферу своєї діяльності. Саме такою є тактика (росіян – ред.): фактично придушити там будь-які спроби торгівлі, перетворити ту частину Азовського моря на російську. І, насправді, так дійсно і буде, якщо Україна не почне вживати хоч якихось заходів. Азовське море просто стане російським, а відтак і простір між Азовським морем та Кримом», – пояснив експерт. Після цього наступним об’єктом блокади й подальшого загарбання, додав Ґрант, буде «територія від Криму до Румунії». А відтак підкреслив: «Почнеться гра, під час будуть намагатися перекрити доступ до Одеси… Очевидно, що це буде наступний крок росіян».

Водночас, як він зазначив, американські військові кораблі, котрі перебувають біля Одеси на навчаннях чи під час планових маршрутів, не підуть на те, аби відкривати вогонь по росіянам. Натомість, Україні зараз слід просити США про надання їй кораблів Сполучених Штатів у власне розпорядження, як робив Вінстон Черчілль, оскільки ЗСУ, які і британська армія на початку Другої світової війни, наразі не має міцного флоту, додав Ґрант. «Черчілль просто благав Америку про військові кораблі. Тобто він поїхав до Америки і благав про військові кораблі. Але я не бачу нікого, хто благав би про військові кораблі в даний момент тут, в Україні», – підсумував він.

 «…наступатиме. У нього нема іншого виходу»

Андрій Клименко, експерт з питань Криму, головний редактор порталу BlackSeaNews, голова наглядової ради фонду  «Майдан закордонних справ»  роздумуючи про те, яким буде Володимир Путін під час цієї каденції, зазначає: «Він наступатиме. У нього немає іншого виходу – там не все так добре з економікою, тож йому потрібен зовнішній фактор, щоб гуртувати довкола себе зазомбоване населення, якому треба перемоги. Зараз він грається з Трампом, Макроном, Меркель. Коли вони нарешті зрозуміють це, в Путіна не лишиться іншого шляху для домінування в країні й по сусідству, окрім ядерної загрози та кібервійн. Агресивна сутність путінського режиму не змінилася – вона лише посилюватиметься» (див. «Апостроф»).

Аналітик також висловлює думку, що «тема «Новоросії» не списана, й ми побачимо її або у військовому вигляді, або спочатку в політичному – навесні, перед виборами-2019. Потрібно прораховувати варіанти дій і протидій». Він моделює ситуацію: на виборах у Приазов’ї та Причорномор’ї перемагає умовна Партія регіонів, «починаються сутички між прихильниками «русского мира» й українськими патріотами, з’являються кілька чоловік в одностроях української армії й відкривають вогонь. От вам і casus belli (воєнний інцидент, привід для початку воєнних дій, – «ВП»)».

Клименко підкреслює: «Попри сезон відпусток, варто готуватися до того, що цей рік в нас буде дуже складний. Як, в принципі, і наступний, і ще багато років загалом».  За його даними, господар Кремля матиме все відчутніший успіх у Європі, оскільки «за останні десятиріччя Путін корумпував не тільки дуже багато політиків у європейських країнах, а й ЗМІ. Грошей у росіян було багато, й вони їх на це не шкодували». Аналітик припускає, що «Росія наступатиме на всіх можливих фронтах і в Україні, і в Європі, і в світі в цілому доти, доки її не зупинять. На жаль, нам доводиться жити в такий час». А відтак резюмує: «Ми ж розуміємо, що Україна не здасться, навіть якщо під час парламентських виборів відбудеться спроба реваншу сил  «імені Януковича». Питання лише в одному – на яких рубежах ми залишимося».

«Американські політики прийняли виклик»

Американські конгресмени заявили про підготовку нового законопроекту щодо санкцій проти Росії. Про це пише у «Газеті по-українськи» Віталій Портников.  Вони діятимуть, доки Путін не припинить втручатися у виборчі процеси у США, влаштовувати кібератаки проти американської інфраструктури. Доки Росія не піде з України і не перестане сіяти хаос у Сирії. А відтак уточнює: «Нові санкції мають зачіпати інтереси осіб, які ухвалюють ключові рішення в РФ, зокрема Володимира Путіна і його оточення. Обмежують дії, пов’язані з російським держборгом, енергетикою та імпортом урану». За версією аналітика,  «є висока ймовірність, що від їхніх наслідків Росія не оговтається і після краху путінського режиму. Що на довгі десятиліття перетвориться на Венесуелу в Євразії. Саме зустріч Дональда Трампа з Володимиром Путіним 16 липня в Гельсінкі показала політичній верхівці США, наскільки Трамп не усвідомлює масштабів російської загрози. Загроза підриву американської національної безпеки й демократії збільшилася».

Водночас Портников констатує, що всередині США  популярність Трампа не знижується. Але, підкреслює він, «якщо не буде Путіна при владі – не буде проблеми. Ніхто не зваблюватиме й не шантажуватиме Трампа. Тому у Вашингтоні задумалися не про покарання путінського режиму, а про заходи, які повинні призвести до його краху». Аналітик нагадує, що йдеться про досвід, напрацьований свого часу 40-й президентом США Рональдом  Рейґаном, який зрозумів: «Не потрібно конкурувати з радянським режимом і намагатися домовитися з божевільними. Потрібні кроки, які приведуть до його кінця. І Союз наказав довго жити». За його припущенням, «щось подібне може статися і з нинішньою Росією. Путін занадто нахабно й відверто поводився в Гельсінкі. Тільки сліпий міг не помітити небезпеку від його намірів щодо цивілізованого світу. Американські політики прийняли виклик».

«Роль МВС тільки зросте»

Народний депутат Сергій Лещенко висловлює  занепокоєння фактом зростання впливу Арсена Авакова  на розвиток ситуації в державі. Про це він пише в своїй аналітичній розвідці «На радість Кремлю» у виданні «НВ» (цю статтю під назвою  «Агенти Кремля в українській владі» опубліковано й «Українською правдою»). За версією Сергія Лещенка, наша країна «так і не подолала точку неповернення у темне минуле. Навпаки, ми навіть не помічаємо, як порочні практики Віктора Януковича знову стають частиною політичного ландшафту. І йдеться не тільки про корупцію, яка як була, так і залишається головним руйнівником успішної України».

Він зазначає: «Частиною української політики останніх років стали насильство, полювання на відьом та мова ненависті. До того ж головний орган правопорядку перетворився на приватну вотчину міністра, а за своїм впливом Арсен Аваков сягнув рівня віце-президента. Він контролює другу за значимістю партію в коаліції – Народний фронт, а через інститут смотрящих – цілі сфери економіки».  За даними автора публікації, «людиною з функціоналом гаманця Авакова» є нардеп Ігор Котвицький, «який заходить із натовпом охоронців, що проводять його до сесійної зали». Він також стверджує, що «крім окремого політико-олігархічного клану, Аваков також контролює зграю яструбів на чолі з радником міністра Іллею Ківою, канали впливу на неонацистські угруповання. А нещодавно він розставив своїх людей на посади в новоствореному Державному бюро розслідувань».

Лещенко прогнозує, що «із наближенням президентських і парламентських виборів роль МВС тільки зросте. Це силове відомство, без якого будь-який з переможців не зможе захистити свій результат. Що натомість дає можливість Авакову домовлятися про майбутнє з потенційними переможцями гонки».

У який спосіб потенційні кандидати в президенти хочуть змінити Основний Закон? Над цією проблематикою розмірковує у статті  «Конституційний хендмейд» аналітик Роман Малко. Її опублікував «Український тиждень». Попередньо він нагадує, що «під час війни змінювати Конституцію не можна. Це записано в ній самій у розділі XIII. Але в Україні таку справу вельми полюбляють, тож відмовити собі в задоволенні не можуть навіть за прикрих обставин. Дехто з фахівців навіть твердить, нібито для припинення бойових дій потрібно внести певні зміни до Основного Закону, щоб створити потрібні запобіжники. Можливо, саме тому війна, яка триває п’ятий рік, так і не була проголошена, а скромно іменується АТО чи ООС.«Під час війни змінювати Конституцію не можна»

«Утім, це лише припущення».

За його спостереженнями, «ідея сильного президента подобається не тільки Петрові Олексійовичу, а і його майбутньому опонентові на виборах Анатолію Гриценку, рейтинги якого поки що дозволяють йому приміряти на себе цей костюм».  Натомість Юлія Тимошенко, констатує Роман Малко, пропонує «переписати Конституцію треба ще до президентських перегонів», що після цього відмовитися від інституту президенства взагалі.  «Не менш активно, але прагматичніше виступає за зміну моделі управління лідер «Народного фронту» Арсеній Яценюк, – підкреслює він. – він агітує за послаблення президентської влади й підсилення позицій прем’єр-міністра».

Також, зазначає експерт, «не проти змінити Основний Закон, розширивши повноваження прем’єра, і сам нинішній очільник уряду Володимир Гройсман». Натомість Олег Ляшко виступає за кардинальне зміцнення президентської владної вертикалі, «зробивши президента відповідальним за стан справ у країні й за сумісництвом главою виконавчої влади, посаду прем’єр-міністра ліквідувати, кількість міністерств зменшити до 10–12 …Кількість нардепів скоротити до 250».

За спостереженням Малка, «ще потужнішу дозу популізму, медитуючи над змінами до Основного Закону, видає соратник Ляшка по цеху та майбутній конкурент на виборах Вадим Рабінович, лідер партії «За життя»… Родзинка на торті — обіцянка за рік показати, як «будувати велику й багату Україну» завдяки лише одній зміні в Конституції. Рецепт Рабіновича простий. Під час формування уряду опозиції відходить силовий блок, і в провладних політиків, мовляв, одразу зникає можливість «сидіти на потоках».  Згадує експерт і про одіозного Медведчука, який є «фактичним  натхненником та очевидним спонсором» Рабіновича. За його спостереженням,   той  теж не проти змінити Основний Закон, а  «серед першорядних питань, які кум Путіна пропонує вирішити, – це надання особливого статусу окремим районам Донецької та Луганської областей, бо лише так, мовляв, виконавши ключовий пункт мінських угод, можна відновити мир і територіальну цілісність України».

Наостанок Малко резюмує: «Поточні рейтинги не дають змоги визначити бодай двох кандидатів, які змагатимуться в другому турі, тож сказати, чия модель конституційних змін має шанси перемогти, неможливо. Утім, варто зазначити, що самі виборці ніколи не вважали пріоритетним завданням втручання в Конституцію».

«Це на межі ідіотизму»

Георгій Тука, заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб,  вважає, «що в нас дуже недолугий механізм керування державою. Більше того, я переконаний в тому, що ми як держава існуємо не завдяки, а всупереч. Бо іноді я відверто не розумію, як ми ще взагалі існуємо як держава за такого алгоритму керування нашою країною. Але ми маємо те, що маємо» (тут і далі посилаємося на  «Апостроф»). На  його думку, «99% українських політиків заслуговують місця на нарах».  Заступник міністра  не приховує: «Я є прихильником жорсткої вертикалі влади, я за те, щоб хоча б на 5-8 років керування країною перейшло до людини на кшталт де Голля, щоб припинити оце свавілля, повальне мародерство, грабіжництво, загравання з п’ятою колоною, що врешті-решт може призвести до вкрай негативних наслідків, аж до втрати державності України».

Водночас він переконаний, що  поки що в Україні нема жодного політика на кшталт де Голля.  Тука досить різко висловлюється про  так звані нові обличчя української  політики.  «Коли я чую відверту нісенітницю про Сердючку, Бобула, 95-й квартал або Вакарчука, повірте, я вже три роки обертаюся в тому, що називається влада, це на межі ідіотизму», – зізнається він.

Тука також зазначає: «Я особисто дуже люблю пана Рабиновича, це для мене об’єкт насолоди для троллінгу, я його називаю «фонтан популізму», такий яскравий, як у нас на Майдані Незалежності ввечері з підсвіткою. На ниві популізму це супердіяч. Він там наговорив про нові обличчя: «Голосуйте за тих, хто ніколи не був ні у владі, ні в політиці!» – і він це ляпає, а в студії в онлайні сидить Шуфрич, який є членом ось цього утворення «За життя». «Нове» обличчя Рабиновича – Шуфрич, вибачте, Шуфрич! «Нове» обличчя Рабиновича – Медведчук, «нове» обличчя Рабиновича – Олена Бондаренко, «нове» обличчя Рабиновича – Червоненко».

Утім, напрацьовані  за кордоном (передовсім східним) алгоритми «обустройства Украины», наше суспільство у переважній більшості розуміє, хто є хто. Інше питання, що до виборчих урн зазвичай дисципліновано йдуть, як наголошувалося в попередньому «Відлунні», літні люди, які в силу свого життєвого досвіду часто зациклені на ідеологемах минулого.

Тож більш, ніж  актуальне нагадування Петра Порошенка представникам молодої генерації (у контексті Міжнародного дня молоді (відзначився 12 серпня): «Ви – рушійна сила змін в України, і саме вам вирішувати, якою буде наша країна».  Однак навряд чи  цю максиму   почула більшість  молодого покоління наших співвітчизників.  Хоча це «заслуга» не тільки тих, хто не погоджується на таку місію, але й чинної влади, що зуміла заразити значну частину суспільства вірусом розчарування.

Тому й привид реваншу у вигляді «нових облич»  має шанс  матеріалізуватися. Тим паче, що до цього може підштовхнути  й реальне погіршення соціальних стандартів, і гра промосковських політиків на негативних моментах.

На тому, що вже найближчим часом   в Україні далеко не проукраїнські сили (іноді використовуючи ультрапатріотичну риторику) спробують запустити маховик війни всіх проти  всіх, попереджали і ЗМІ: «Кривава республіка: «миротворчий» сценарій Путіна для України» («День»),   «Віктор Ющенко: Чому після Грузії – Україна?» («Історична правда»), «Нескромні амбіції Угорщини: чи повторить Закарпаття долю Криму чи Донбасу» (УНІАН), «Москва дала команду Медведчуку повертатися в політику» («ГПУ»),  «Агресивний захист» («УТ»), «Хроніки виборчого трешу: як гроші та гречка до Ради доводять» («УП»),  «Rzeczpospolita: Росія боїться втратити вплив на Кавказі» (УНІАН), «Конфлікт за підказкою РФ: Сербія та Косово зупинилися за крок від зіткнення» («УП»),  «Чим Україні загрожує закриття залізничного сполучення з Росією» («24»), «Корозія держави. Куди  нас заведе  активність правих» («УП»)…

Тим часом, Кремль не може не готувати Україні «подарунки» до 27-річчя Незалежності.  Чи це буде загострення в районі Азовського моря, чи серії терактів у великих містах… Про це нині поки невідомо.  Але безсумнівно, що «подарунки» будуть.  До того ж, на підставі  аерозйомок ОБСЄ, можна переконатися, що на окупованому Донбасі  ворогом  уже  «підтягнуто»  (за  межі визначених ділянок відведення) танки, важку артилерію,  реактивні системи залпового вогню.

Звісно, до ймовірного наступу окупантів готуються українські військовики. До речі, вітчизняні оборонні підприємства створили за стандартами НАТО нову самохідну гаубицю «Богдана», яка  може вражати ціль на відстані до 60 кілометрів. А фактором  національного єднання та українських переможних  традицій стане нарешті узаконене  військове вітання  «Слава Україні!»  та «Героям слава!»

Але до нашої спільної перемоги  – ще неблизька дорога з неминучістю непоправних втрат, програних боїв. Головне на цьому етапі доленосних випробувань, коли частина політикуму розпочинає танці з вогнем,  – не зректися  себе, не сумніватися, що Бог та Україна – понад усе. Будьмо!

Наступне «Відлуння»,  у зв’язку  з тимчасовою відсутністю  впродовж тижня автора,  – 27 серпня.

Віктор Вербич