Олеся Яхно нагадує,що будь-який «відрив» України від політичних,економічних та суспільних «стандартів» РФ болюче сприймався російською владою. «Незважаючи на перші прояви того,в якому напрямку може рухатися Росія в перспективі,а саме: «мюнхенська промова» Владіміра Путіна у лютому 2007 року та війна РФ з Грузією у серпні 2008 року,Захід недооцінив можливого масштабу розвороту РФ у майбутньому. Як і Україна,де більшість громадян та політиків навряд чи коли-небудь всерйоз допускали реальну військову загрозу з боку Росії. Лише у 2014 році українці зрозуміли реальний зміст тези «Україна – не Росія»,- уточнює вона.
 
А відтак підкреслює,що «третій термін Владіміра Путіна став розворотом від Заходу. Російська політична еліта,яка протягом двох президентських термінів Путіна (2000-2008 рр.) та одного президентського терміну Дмітрія Мєдвєдєва (2008-2012 рр.) інтегрувалася в західні реалії та була активним учасником різних переговорних майданчиків,у 2014 році розірвала неформальний пакт із Заходом,будучи залежною за багатьма позиціями від нього». За таких реалій,на думку політолога,РФ відмовилася від «наздоганяючої стратегії»,сконцентрувавши зусилля на «стратегії зламу». Її суть полягає в тому,аби «в цілому дестабілізувати ситуацію,послабити в цьому хаосі позиції інших суб’єктів геополітики і,в результаті,переглянути підсумки «холодної війни»… звідси «російська весна» (при багатонаціональній РФ),окупація Криму та Донбасу з подальшою фашизацією російського суспільства».
 
Олеся Яхно наголошує,що «до подій 2014 року Україна і Росія як пострадянські держави переживали багато в чому схожі процеси. Сьогодні Україна не має вибору,окрім як здійснювати реформи,боротися з корупцією,займатися енергодиверсифікацією та заміщенням російських ринків,зміцнювати обороноздатність,реалізовувати об’єднавчі доктрини,формувати відповідальний політичний клас – робити все те,що працює на виживання і розвиток держави,перетворення в сучасну європейську країну,відновлення територіальної цілісності в межах 1991 року».
 
На переконанання аналітика,можна констатувати непоєднуваність вимог,які країни висувають одна одній. Зокрема у контексті вимог Росії щодо України – це такі позиції: «Україна не займається поверненням Криму; Україна не вступає в середньостроковій перспективі в НАТО,а також фіксує максимум євроінтеграції на рівні Угоди про Асоціацію з ЄС (замість членства); Україна не форсує ініціативу зі створення єдиної Помісної православної Церкви; Україна переходить до федеративного устрою,тобто такого устрою,який дозволив би Росії поглиблювати/грати на ментальній різниці між окремими регіонами; Україна визнає лідерство РФ на пострадянському просторі і не претендує на цей статус».
 
Своєю чергою,зауважує Яхно,«Україна ніколи чітко не артикулювала позицію щодо того,яка Росія як сусід відповідала б її інтересам,а,скоріше,реагувала на ті чи інші кроки РФ – газові та торгові війни,шантаж щодо вступу в Митний союз тощо». Узагальнено можна так сформулювати підходи щодо того,яка Росія влаштовує Україну: «Росія – не імперія,а сучасна держава,яка переймається,передусім,своїми внутрішніми питаннями; Росія сприймає кордони України,як і інших пострадянських країн,в межах 1991 року. Росія дотримується чинної двосторонньої договірної бази між Україною та Росією,зобов’язань у рамках міжнародного права; Росія не спекулює на культурі та історії,не використовує історичні символи,події,пам’ять як інструмент розколів; Росія – партнер,який мислить категоріями взаємовигідних конкретних проектів у тій чи іншій сфері економіки чи культурі,а не категоріями використання економічного ресурсу чи ресурсу «м’якої сили» (мови,релігії) з метою політичного тиску та шантажу України/інших пострадянських країн».
 
Експерт,висловлюючиьс про ризики,констатувала,що «Україна та Росія перебувають у стані «гібридної війни» та об’єктивно віддалятимуться одна від одної».