Істерія навколо мирного плану за формулою Штайнмаєра не вщухає вже понад тиждень. Іншу формулу, яка звучить так: «Поганий мир краще, ніж хороша війна», вивели ще філософи середньовіччя, розуміючи катастрофічні наслідки будь-якого військового протистояння для обох сторін. Втім, замість необхідної консолідації суспільства і повільного руху до врегулювання конфлікту на Донбасі, який триває вже довше, аніж тривала Друга світова війна, українське суспільство навпаки почало ділитися на прихильників та противників формули миру, запропонованої міністром закордонних справ Німеччини Франком Вальтером Штайнмаєром у 2015 році.

Про що каже «Мінськ-1»: тренуймо історичну пам’ять

Що насправді передбачає «формула», яка викликала досить серйозний протестний рух, як вона виникла та чому викликала такий суспільний резонанс і паніку? «Волинська правда» вирішила пригадати історію дипломатичного врегулювання конфлікту на Донбасі.

Першої угоди про тимчасове перемир’я між українськими військами та сепаратистами вдалося досягти 5 вересня 2014 року у Мінську. У розробці мирної угоди брали участь: представник ОБСЄ Гайді Тальявіні, другий президент України Леонід Кучма, посол Росії в Україні Михайло Зурабов, та представники самопроголошених республік Олександр Захарченко та Ігор Плотницький. Двоє останніх виступали у якості приватних осіб, а це означає, що так звані ЛНР і ДНР не мали жодного міжнародно-правового статусу. Саме тоді відбулися перші домовленості про «особливий статус» окупованих територій та узгоджено ряд пунктів для врегулювання конфлікту, які лягли в основу Мінського протоколу:

1. Забезпечити негайне двостороннє припинення вогню
2. Забезпечити моніторинг та верифікацію з боку ОБСЄ режиму незастосування зброї
3. Здійснити децентралізацію влади (прийняття закону про особливий статус Донбасу)
4. Забезпечити постійний моніторинг на російсько-українському державному кордоні та верифікацію з боку ОБСЄ зі створенням зони безпеки в прикордонних районах України та Російської Федерації
5. Негайно звільнити всіх заручників та незаконно утримуваних осіб
6. Ухвалити закон про недопущення переслідування і покарання осіб у зв’язку із подіями, які відбулися у окремих районах Донецької та Луганської областей України (амністія сепаратистам)
7. Продовжити інклюзивний загальнонаціональний діалог
8. Вжити заходів для поліпшення гуманітарної ситуації на Донбасі
9. Забезпечити проведення дострокових місцевих виборів відповідно до закону про особливий статус Донбасу
10. Вивести незаконні збройні формування, військову техніку, а також бойовиків та найманців з території України
11. Ухвалити програму економічного відновлення Донбасу
12. Надати гарантії особистої безпеки для учасників консультацій.

Тож, як бачимо, всі пункти, які пізніше лягли в основу скандальної «формули Штайнмаєра» були узгодженні Україною ще у вересні 2014 року, щоправда, майже жоден із них не був виконаний через невиконання бойовиками першого, найважливішого пункту про припинення вогню.

16 вересня 2014 року Верховна Рада України ухвалила так званий закон про особливий статус Донбасу (офіційна назва – Закон України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей»), у основу якого лягли мінські домовленості.

19 вересня 2014 року контактна група у Мінську продовжила роботу і домовилася про зупинення будь-яких наступальних дій з обох боків, зупинку лінії фронту на існуючих позиціях та встановлення 30-кілометрової мирної («сірої») зони, відведення важкого озброєння, заборону на встановлення мінно-вибухових пристроїв, початок розмінування, закриття повітряного простору над зоною конфлікту, розгортання моніторингової місії ОБСЄ та виведення із зони конфлікту всіх іноземних найманців. Про досягнуті домовленості сторони уклали меморандум.

23 січня 2015 року в мережу потрапив додаток до меморандуму із повним переліком населених пунктів, які залишаються під контролем сепаратистів. До речі, з приводу встановлення лінії зіткнення довго не могли домовитися особисто Володимир Путін та Петро Порошенко, про що існує відповідне офіційне листування. Адже з вересня по січень окупаційні війська захопили нові території і, всупереч договору «Мінськ-1», Путін вимагав залишити і їх за бойовиками. У березні 2015 року Верховна Рада все ж офіційно затвердила перелік територій, підконтрольних сепаратистам, який був узгоджений у Мінську.

Втім, попри «Мінськ-1», російсько-сепаратистські війська продовжували обстріли українських територій із важкого озброєння. Сепаратитські ватажки почали грати роль «незалежних» від Росії лідерів, а Росія, у свою чергу, робила вигляд, що не має впливу на бойовиків. Були зафіксовані навіть випадки боїв між сепаратистськими угрупуваннями і регулярними військами РФ. Ще тоді як в Україні так і в Європі зрозуміли, що Путіну не потрібен мир на Донбасі, але, разом з тим, альтернативи «Мінську» не було.

6 жовтня 2014 року спецкоординатор Уряду Німеччини з питань співпраці з Росією, Центральною Азією і країнами Східного партнерства Гернот Ерлер офіційно заявив, що Росія не зацікавлена у мирному врегулюванні конфлікту, а сепаратисти планують власні місцеві вибори 2 листопада 2014 року,  що суперечить мінським домовленостям. З часу підписання угоди про перемир’я до кінця 2015 року на Донбасі не було жодного «дня тиші», а за час дії режиму припинення вогню загинуло понад 900 людей.

Не дивлячись на порушення Росією та сепаратистами умов договору, Високий представник ЄС із безпекової та зовнішньої політики Федеріка Могеріні 6 жовтня 2014 року заявила, що альтернативи дипломатичному врегулюванню конфлікту не існує та висловила підтримку мирному планові Порошенка, зазначивши про можливість тиску на Росію шляхом санкцій.

2 листопада 2014 року сепаратисти провели так звані «вибори» всупереч мінським домовленостям. Вибори засудили і не визнали Україна та Європа. Внаслідок фейкових виборів лідери бойовиків Захарченко та Плотницький заявили, що «легалізували» самих себе, перемігши на «виборах». Дії бойовиків категорично засудили європейські політики.

З нового 2015 року обстріли з боку ворожих військ загострилися, зокрема сталася атака на автобус з мирними мешканцями на блокпосту під Волновахою та обстріл східної частини Маріуполя, внаслідок чого загинуло кілька десятків цивільних людей. 24 січня Росія прийняла рішення про активізацію наступальних дій, внаслідок яких виник Дебальцівський котел, а лідер так званої «ДНР» Олександр Захарченко оголосив про початок наступу на Маріуполь.

31 січня 2015 року відбулися переговори тристоронньої контактної групи у Мінську, під час яких бойовики вимагали ухвалити нову лінію розмежування, за якою під їхній контроль мало перейти окуповане Дебальцево та ряд інших захоплених населених пунктів. Це була ультимативна вимога, у разі невиконання якої бойовики погрожували широкомасштабним наступом. Пізніше сепаратисти заявили, що їхні лідери розписалися лише у тому, що отримали Мінський договір, але вони ніде не розписувалися у тому, що збираються його виконувати.

У 2015 році президент України Петро Порошенко заявляв, що «Мінськ-1» базується на його мирному плані. Тоді ж цей план засудили такі політики як Юлія Тимошенко та Дмитро Ярош, які наголосили на можливості порушення державного суверенітету у разі імплементації мирової угоди.

Ніч у Мінську: 16 годин лідери «нормандського» формату говорили про мир

У лютому 2015 року розпочався новий формат переговорів, так званий «Мінськ-2», у якому взяли участь лідери Німеччини, Франції, України та Росії (так званий «нормандський формат»). 11 лютого 2015 року Ангела Меркель, Франсуа Олланд, Петро Порошенко та Володимир Путін прибули до Мінська. Лідери 16 годин спілкувалися за закритими дверима. Після завершення зустрічі Володимир Путін сказав журналістам: «Це була не найкраща ніч у моєму житті», втім, подробиць перемовин ніхто з лідерів журналістам не повідомив.

Офіційно, учасники «нормандської четвірки» прийняли декларацію про підтримку комплексу мінських угод. Фактично, лідери домовилися про виконання попередніх мінських домовленостей. Пізніше Франсуа Олланд випустив книгу «Уроки влади», в якій згадував про цю зустріч, зазначивши, що Путін погрожував Порошенку розчавити українські війська на Донбасі, фактично, неофіційно визнавши присутність російських військ в Україні.

За результатами «Мінську-2» домовилися вести діалог щодо модальності проведення місцевих виборів на підставі закону про особливий статус Донбасу та про майбутній режим цих територій у складі України. Окрім того домовилися, що реформа децентралізації в Україні буде проведена з урахуванням особливостей Донбасу, а його особливий статус буде закріплений у Конституції України.

Заходи, виконання яких погоджувалося Україною ще в результаті «Мінську-2» (як продовження виконання протоколу «Мінську-1»), й викликають найбільший спротив суспільства сьогодні. Саме законом про особливий статус Донбасу, прийнятого ще у вересні 2014 року на виконання протоколу «Мінську-1», передбачено:

1. Звільнення від покарання, переслідування та дискримінації учасників подій на Сході України (амністія бойовикам)
2. Право на мовне самовизначення (особливий статус російської мови)
3. Призначення суддів і прокурорів органами місцевого самоврядування в ОРДЛО
4. Надання Україною соціально-економічної підтримки ОРДЛО (відбудова зруйнованої інфраструктури)
5. Сприяння з боку української влади співробітництву ОРДЛО з Російською Федерацією
6. Створення загонів «народної міліції» ОРДЛО
7. Повноваження депутатів місцевих рад ОРДЛО не можуть бути достроково припинені.

Всі ці пункти передбачені так званим законом «про особливий статус ОРДЛО», прийнятим ще у 2014 році, який чинний і по сьогодні. Проте, навіть не дивлячись на такі лояльні умови щодо ОРДЛО, обстріли підконтрольної Україні території не припинялися, а бойовики погрожували наступати на Маріуполь і Харків. Після взяття сепаратистами Дебальцево президент України Петро Порошенко звернувся до світових лідерів із закликом вплинути на Росію, яка уникає виконання взятих на себе зобов’язань.

Ні робота тристоронньої контактної групи ні зустрічі у «нормандському» форматі не призвели до настання миру, Петро Порошенко був змушений визнати, що не зміг виконати обіцянку про припинення війни та вибачився перед своїми виборцями. Наступальні дії дійсно припинилися з обох боків, втім обстріли сепаратистами українських позицій продовжувалися і майже щодня призводили до жертв серед українських військових.

Капітуляція відміняється: офіційний Київ спростовує фейкові заяви сепаратистів про «дипломатичну перемогу»

Чотири роки робота тристоронньої контактної групи не приносила жодних результатів, жодних нових документів сторони не укладали. Проте, ситуація змінилася після зміни влади в Україні. 4 жовтня 2019 року міністр закордонних справ України Вадим Пристайко опублікував лист міністра закордонних справ Німеччини Франса Вальтера Штайнмаєра, датований 28 листопада 2015 року, адресованого тодішньому міністру закордонних справ України Павлу Клімкіну та його російському колезі Сергію Лаврову. У листі, який спрямований на імплементацію мінських угод, Штайнмаєр пропонує тимчасово ввести згаданий закон про особливий статус на тимчасово окупованих територіях у день місцевих виборів, які мають відбутися після виведення військ та пройти згідно українського законодавства та європейських стандартів. Лише після виборів, за умови визнання їх легітимними, листом пропонувалося ввести особливий статус ОРДЛО на постійній основі.

«Формулу Штайнмаєра» Україна погодила 1 жовтня 2019 року, адже вона – це лише імплементація (запропонований порядок виконання) мінських домовленостей, на які погодилася Україна ще 2014 року. Як європейські лідери так і Петро Порошенко чотири роки тлумачили як мантру: «Альтернативи Мінському договору немає». І з цим важко не погодитися. Новообраний президент України Володимир Зеленський, який із самого початку виборчої кампанії позиціював себе як «президента миру», обіцяв зробити все для якнайшвидшого припинення війни. Він також чудово розуміє, що, на жаль, альтернативи «Мінську» немає. Відтак Володимир Зеленський як справжній гарант Конституції України демонструє усьому світу прогнозованість, послідовність та системність української дипломатії, здатність виконувати ті міжнародні домовленості, які взяла на себе Україна. Проте, в Україні розпочинається такий інформаційний резонанс і дезінформація, викликана листом Штайнмаєра, ніби українське суспільство вперше дізналося про умови закону 2014 року «про особливий статус ОРДЛО»  лише зараз.

Президент України Володимир Зеленський офіційно звернувся до українців у відеозверненні та пояснив, що виборів під дулами кулеметів на Донбасі не буде, також Україна не здасть своїх територій та громадян, а рухатиметься до становлення миру на Донбасі шляхом мирних, цивілізованих дипломатичних переговорів. Це дуже важливий інформаційний меседж, якого заглушив інформаційний «шум» ворожої пропаганди, яку, на жаль, у вигляді різноманітних фейків підхопив ряд українських ЗМІ.

Проти погодження формули Штайнмаєра офіційно виступили деякі обласні ради, зокрема Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Хмельницька. Відповідні рішення скерували до центральних органів влади. Засудили план й окремі відомі в Україні політики, зазначаючи про неприпустимість відведення українських військ на українській території.

Заяви і дії України на міжнародній арені щодо втілення Мінських угод шляхом застосування формули Штайнмаєра – логічний і послідовний крок. Логічним кроком є і відповідь бойовиків, які спершу заявили, що вітають таке рішення України, втім, тут же уточнюють, що вибори проведуть за своїми «стандартами» і «законами», і не віддадуть контролю над україно-російським кордоном. Очевидно, що Росії мир на Донбасі не потрібен на жодних умовах, і маріонетки в ЛДНР лише ретранслюють волю Кремля, не збираючись погоджуватися на умови, запропоновані формулою Штайнмаєра.

Цікаво, що попередній президент України Петро Порошенко також засудив так звану формулу Штайнмаєра: «Україна була, є і буде унітарною державою, і про федералізацію не може йти і мови», – заявив Петро Порошенко, не дивлячись на те, що формула Штайнмаєра спрямована на імплементацію закону про «особливий статус ОРДЛО», підписаного ним самим.

Так, запропонований варіант миру важко назвати вигідним для України і багато хто називає його «капітуляцією». Але не можна бути просто проти чогось, потрібно бути за щось. Які альтернативи «формулі»? Війна до переможного кінця і спроба силового звільнення ОРДЛО призведе до багатотисячних жертв і ще більш катастрофічних наслідків, та може закінчитися прямою інтервенцією та остаточною втратою незалежності України. Визнання суб’єктності ЛДНР та відмова від цих територій стане вибором ганьби між ганьбою та війною, що незворотно призведе до нової війни.  «Заморозити» конфлікт теж не виходить, адже обстріли не припиняються і майже щодня забирають життя українських воїнів. Блокада виявилася також неефективною, адже він неї страждало лише мирне населення, але ніяк не бойовики, яких «підгодовує» Росія. Економічні та персональні санкції, запроваджені проти перших осіб держави-агресора, теж не дали відчутного ефекту та жодним чином не вплинули на скорочення кількості обстрілів чи послаблення позицій окупаційних військ. Ймовірно, якби українські політики, військові чи дипломати мали б хоча б найменші можливості досягти миру на Донбасі за кращих умов – ці можливості обов’язково були б використані. Втім, на жаль, поки що, за 5 років протистояння, альтернативної формули миру ніхто не запропонував.

Чи хорошим буде мир для України, якщо він буде на таких умовах? Ні, однозначно нехорошим. Ми матимемо «ракову пухлину» на тілі України, яка тягнутиме нас до низу. Ми матимемо великий потік зброї і вибухівки з Донбасу, ми матимемо суспільні конфлікти навколо мови, релігії, зовнішнього вектору, ми відчуємо економічні і фінансові проблеми, можливо, перестанемо почуватися у безпеці навіть у віддалених  від фронту містах. На жаль, для спецслужб буде сила-силенна роботи, але, на щастя, робота закінчиться для української армії, припиняться щоденні обстріли із жертвами, військові бригади почнуть повертатися зі степів Донбасу у місця своєї постійної дислокації. Настане тривожний, крихкий, але мир. Все ж поганий мир краще, ніж хороша війна.

Роман Колюхов