Катерина Савчук із Луганська охоче погодилася на розмову.

“Лучанкою” вона стала 27 серпня 2014 року і з тих пір живе у нашому древньому місті. Саме тут були знайомі знайомих,колись приїздили на весілля родичів,тому й обрали Луцьк. Це зараз у переселенців купа друзів,знайомих та товаришів по нещастю у інших містах,а тоді була подорож на Захід.

Виїздили у кілька етапів: адже із окупованого Луганська пані Катерина виїхала із чоловіком,10-літньою донечкою та батьками. Останньо краплею,коли сім’я зрозуміла,що саме час втікати,став обстріл міста із літака. До того у місті лунали повітряні тривоги і жителі ховалися по льохах і підвалах. Бомбосховища у Луганську виявилися у закинутому стані,їх взялися розчищати небайдужі люди лише тоді,коли вдарив грім. Гуртування у тимчасових прихистках,брак води та світла навіть здружив людей,котрих раніше стравлювали поміж собою.

Після обстрілів у родини з’явився тривожний наплічник,куди були сховані документи. Зауважимо,що батькам вдалося виїхати із міста останнім поїздом.

Жінка розповіла,що їхнім прихистком під час атак бойовиків стала вузька оглядова яма у гаражі,куди ледве поміщалася сім’я із двома котами та собакою. До речі,котів таки вдалося вивезти із окупованого міста завдяки сусідці. Тварини проїхали всю Україну і зараз чудово себе почувають у Луцьку. Щоправда,на Новий рік,коли вибухали салюти,налякані тварини від звуків не знаходили собі місця і ховалися під ковдру.

Родина втекла влітку,а тому не прихопила із собою теплих речей,бо мали надію,що повернуться,наприклад,восени,коли розпочнеться навчання. Пізніше думали повернутися на Новий рік,але не судилося. Теплі речі теж передали добрі люди.

Катерина розповіла,що із Луганська втекли ті,хто мав таку змогу,мав якісь заощадження,а ті,хто мав дуже старих нерухомих родичів,просто не зміг їх покинути.

У Луцьку сім’я спочатку жила на вулиці Винниченка,де у центрі перекваліфікації педагогічних працівників влаштували приймальний пункт для переселенців,потім – у гуртожитку,а зараз вони винаймають квартиру,двокімнатну «хрущівку». Вони сумують за домівкою,адже у Луганську вони жили у старенькому будиночку. У луцькій оселі,окрім людей і котів,уже оселилися і велитенські равлики,які подарували лучани.

У Луганську жінка працювала в університеті. Там вона пропрацювала 14 років і не уявляла свого життя без викладацтва. До речі документація освітян була українською мовою,а студенти та школярі могли вибирати мову викладання – українську чи російську.

Зараз вона ніде у Луцьку не може влаштуватися на роботу ані за фахом,ані як підсобний працівник. Деякі роботодавці прямо відмовляли їй,дізнавшись,що вона зі Сходу (хоча Катерина спілкується українською). Нині жінка перебуває на обліку у центрі зайнятості,де отримує допомогу та допомагає іншим,будучи волонтером. На облік у центрі зайнятості вона довго не могла стати,адже її трудова книжка залишилася у Луганську. На щастя,документи вдалося передати.

Її чоловік,який у східному місті працював на заводі і пройшов чимало щаблів робітничої професії,у Луцьку таки влаштувався на роботу. Тут його чекали чоловічі запитання про те,чому він не захищає Батьківщину. Довелося пояснювати,що він не служив через погане здоров’я.

10-річна дочка пані Катерини навчається у школі № 5 міста Луцька. Таких дітей,як вона – у класі кілька. Їх не ображають,над ними не кепкують. Також дівчинка відвідує танцювальний гурток. І хоча її матір уже освоїлася у Луцьку і може розповісти,як пройти кудись,для дівчинки місто – досі чуже.

Жінка сама зізнається,що намагається не набридати соціальним службам. А є й такі переселенці,які переконані,що «їм винні». Із такими,за словами Катерини,не хочеться навіть спілкуватися. Але є й дві хороші сімейні пари,із якими вони тісно спілкуються. Дехто вважає,що переселенці зі Сходу «панаєхалі»,а хтось уже приніс у якості невеличкої допомоги гарбузи та консервацію.

Дехто із переселенців уже повернувся до окупованого міста. Хтось – через те,що закінчилися гроші,хтось – бо не зміг залишити напризволяще родичів та власність. У місті не працюють банкомати,майже вимкнений мобільний зв’язок,іноді зникає світло і навіть вода. Тоді воду доводиться брати із дворових колодязів та навіть річки. Раніше у місті була ціла мережа веб-камер,завдяки їй можна було дізнатися,що відбувається у Луганську. Проте її «поклали» першою. Ниточками,які ведуть до міста,залишився Інтернет. Саме із нього дізнаються новини про місто і про друзів,які роз’їхалися по всій Україні. «Ледве не «голубина пошта»,- іронізує пані Катерина. Щоправда,у Луганську є люди,які пристали на бік сепаратистів і прекрасно себе почувають. Вони – «дорвалися до кормушки». Ці люди в окупованому місті купують коштовності,прикраси,шуби (!) і меблі. Вони розкидають гривні і долари направо і наліво,а в магазини неодмінно приходять із автоматами.

Пані Катерині та її сім’ї дуже подобається Луцьк. Вона встигла побувати у храмах та музеях міста,трохи вивчила географію обласного центру Волині. Хіба слабо орієнтується у віддалених районах міста,але знає їхні назви. Каже,що спочатку був момент,коли вона просто не сприймала місто,а зараз завдяки волонтерству досить непогано знає луцькі вулиці.

Єдине,що їй не подобається у місті – це те,що в Луцьку дуже часто лунає суржик і навіть 10-річна дочка,яка виросла у східному місті,поривається виправляти помилки.

Жінка зауважила,що якщо у Луцьку буде все добре із роботою та житлом,то,можливо,вони залишаться у нашому місті назавжди,хоча,повернутися додому,у звільнене місто теж хочеться. Найбільше вона сумує за залишеною вдома технікою та велосипедами,адже особливих статків у родини не було. «Сумуєш за тим,чим користуєшся,- каже жінка,але додає,що життя дорожче за речі,тому родина і виїхала із Луганська.

Довідка «ВП»

Станом на 1 січня 2014 року у місті мешкало 424 113 осіб. У квітні 2014 року бойовики захопили Луганську ОДА.