Відлуння тижня (05.06 – 12.06)

Поза сумнівом, найвизначальнішою подією минулого тижня стала дата набуття (11 червня) чинності рішення Ради Європейського Союзу про запровадження безвізового режиму для короткострокових поїздок громадян України до 30 країн Євросоюзу та Шенгенської зони. Як наголосив Президент України  Петро Порошенко під час зустрічі з  Президентом  Словаччини Андреєм Кіскою, таким чином «ми зможемо продовжити наш шлях реформ, продовжувати кардинальні європейські зміни нашої держави, продовжити наше повернення до Європи».

Тож уже  під знаком 11 червня відбуватиметься подальший розвиток ситуації в нашій державі. «Це дійсно непересічна подія, яка розриває всі міфи про те, що Україна – десь там, на задньому дворі Європи», – підкреслив  голова Представництва України при Європейському Союзі, посол Микола Точицький. Відрадно, що процес повернення  нашої  країни в Європу відбувається на етапі, коли  вже не актуальні  (після зміцнення позицій Макрона у Франції та неухильного наближення до чергової перемоги  Меркель у Німеччині)  тенденції «брекзетизації», прогнози  ймовірності краху проекту ЄС.

З іншого боку, саме остаточний європейський вектор України,  зближення з НАТО спонукали Кремль дати дозвіл (вказівку) своїм маріонеткам активізувати бойові дії на Донбасі. До того ж збройні структури РФ ( у тому числі – на російсько-українському кордоні) показово «пограли м’язами» – мотострілкові з’єднання країни-агресора з окупованого Криму, Дагестану, Чечні, Південної Осетії, Ростовської області та Краснодарського краю були підняті по тривозі нібито з метою перевірки їх бойової готовності. Тому, як  заявив спікер Міноборони з питань АТО полковник  Андрій Лисенко, «посилено контроль за повітряним простором, контроль на кордонах, і всіма можливими засобами і способами ми спостерігаємо за тим, щоб ці навчання не переросли в якийсь несподіваний для нас акт агресії… Всі, хто зараз перебуває на передовій, а також уздовж державного кордону України, приведені у відповідний стан готовності». Зрештою, ймовірний запуск фальстарту  (після 12 червня) механізму керованих Кремлем акцій протесту опозиційних сил у РФ може бути використано для  пояснення для відволікаючого маневру. А ним цілком може стати активізація бойових дій проти України. Хоча, цілком вірогідно, цей процес Кремль відкладе на початок осені.

Але ситуація (не  лише в Україні) в значній мірі непрогнозована. Тим паче, що досі панує невизначеність (після приходу до Білого дому Трампа) щодо зовнішньополітичного курсу США –  головного  геополітичного гравця. Тому попереду – нові суворі  випробування, помножені на  незасвоєні уроки вітчизняної історії та незмінність стратегії споконвічного стратегічного ворога.

«Остаточний вихід нашої держави з Російської імперії»

На переконання Президента Петра Порошенка, безвізовий  режим із ЄС –  «це  історична мить, коли ми руйнуємо паперову завісу, яка відділяла Україну від Європи. Це означає, що Україна зробила величезні реформи. Ми разом, спільними зусиллями змінили країну. А наші партнери з Європи дотримались свого слова і двері Європейського Союзу, двері наших друзів і партнерів відкриті для нашої великої 45-мільйонної нації, для українського народу» (тут і далі посилаємося на офіційне інтернет-представництво Глави держави). Він впевнений, що 11 червня «назавжди закарбується в історії України як остаточний вихід нашої держави з Російської імперії і повернення України до родини європейських народів. Саме заради цих цінностей, європейських цінностей три з половиною роки тому українці вийшли на Революцію Гідності, вимагаючи реформ і європейської інтеграції».

Нагадавши, що саме 11 червня 2017 року «воля народу імплементована», Глава  держави підкреслив: «Саме зараз волю, свободу, демократію найкращі українці – воїни Збройних Сил та інших збройних формувань захищають на Сході нашої держави».

«Хочеться вірити…»

Аналітик Денис Трубецькой (див. «Гордон») зазначає, що «сім довгих років минуло з того моменту, як Україна отримала План лібералізації візового режиму із ЄС. Протягом цих років Україна пережила багато чого: і революцію на Майдані, і російську анексію Криму, і війну на Донбасі». Тож зараз,  підкреслює він, коли безвізовий режим набув чинності, є сенс відсвяткувати це досягнення». При цьому експерт констатує, що «більшість українців не зможе скористатися безвізовим режимом, тому що цього не дасть змоги зробити їхнє фінансове становище». Та  водночас він  не згоден  із тими,  «хто в Україні і близькому зарубіжжі стверджує, що безвіз насправді абсолютно нікому не потрібен (мовляв, усі ті, кому треба, і так би їздили з візами, а більшості все це не стосується), то вони дуже помиляються». Він пояснює, що згідно з офіційною статистикою ЄС, тільки протягом 2016 року 1,4 млн українців зверталися по шенгенські візи. За цим показником Україна опинилася на третьому місці після Росії та Китаю, що свідчить про величезну затребуваність поїздок у Шенгенську зону.

На думку Трубецького, «сам факт того, що Україна здобула безвізовий режим із ЄС тільки зараз, не може тішити. Після 11 червня у Європі залишаться тільки п’ять держав, громадяни яких не можуть подорожувати у ЄС без віз. Серед них Азербайджан, Вірменія, Білорусь, невизнане Україною Косово і Росія, яка довго була близькою до безвізу, але переговори зірвалися з політичних причин». Він переконаний: «Попри всі внутрішні проблеми, Європа стрімко наближається до відкритих кордонів. І те, що Україна вкотре не сама запускає тренди, а встигає однією з останніх заскочити в поїзд, знову свідчить про невикористаний потенціал другої за площею після Росії країни Європи». При цьому  аналітик висловлює сподівання, що «після 11 червня провідні політики України швидко перестануть піаритися на безвізі і перемкнуться на реалізацію цього потенціалу. Хочеться вірити, але не віриться».

«…загрозу для всього світу, а не тільки для України»

Аналітик  Вадим Довнар зазначає (див. «Лівий берег»), що  «замах на командира  батальйону ім. Джохара Дудаєва  Адама Осмаєва, який стався в Києві, – наочний доказ терористичної сутності сучасної Росії. У розпорядженні України виявився живий кілер з РФ, наявність якого зайвий раз доводить злочинність російського режиму на міжнародному рівні». Він наголошує, що  поранений Аміною Окуєвою вбивця Артур Денісултанов-Курмакаєв «не є одинак-любитель. Стрілок, що  опинивсь в руках слідства – професійний агент російського державного апарату. І його свідчення повинні стати для Заходу серйозним приводом для кардинального посилення свого ставлення до РФ».

Політолог констатує, що «Заходу треба нарешті зрозуміти, що Росія представляє терористичну загрозу для всього світу, а не тільки для України. Ця абсолютно очевидна істина пробиває собі дорогу дуже повільно через властиве Заходу лінійне правове мислення і нібито «недостатність доказів». Він також нагадує про інші ознаки терористичної сутності кремлівського режиму: «Провал державного перевороту в Чорногорії, втручання у  виборні процеси в європейських країнах і США, курс на стратегічний союз і партнерство з Іраном (який підтримує ісламські терористичні рухи шиїтського  кшталту), підтримка режиму Башара Асада, теракт з малайзійським Боїнгом МН17, участь громадян Росії в терористичних актах в Європі (на Донбасі і країнах ЄС)». Тож тепер, резюмує Довнар, після «невдалого  замаху на Адама Осмаєва в Києві і наявність живого російського кілера – все це є тією самою доказовою базою, котра повинна переламати хребет верблюдові західної політики умиротворення російського агресора».

«Маємо спокутувати гріх перед українцями»

Народний депутат від БПП Ірина  Геращенко констатує, що  Чорногорія, яка заявку на членство в НАТО подала  2015 року, вже в Альянсі.  «Також я не втрачу шанс нагадати , чому Україна не в НАТО,  – пише вона у  Facebook. «Треба віддати належне екс-Президенту Леоніду Кучмі , який офіційно заклав в нашу зовнішньополітичну стратегію мету євроатлантичної інтеграції, екс-Прем’єру  Євгену Марчуку, який розпочав цю роботу. Але політика багатовекторності, розрахована на заспокоєння РФ , жорсткий пресинг РФ і, впевнена, інспірована Москвою в 2000 жорстка внутрішньополітична українська криза через  «касетний скандал» , надовго поставили крапку в наших євроатлантичних прагненнях, зробили Україну ізгоєм назовні».

На думку Геращенко, «в 2005-2008 ми отримали новий реальний шанс. Та боровся за інтеграцію в Альянс тільки президент Ющенко і його команда, в 2007 ми йшли на парламентські вибори під гаслом  «НАТО- ТАК», хоч це не була вельми популярна тема, й наші конкуренти по демтабору йшли під більш милими для вух виборця популістськими речами про захмарні пенсії-зарплати… Президенту Ющенку вартувало надзвичайних зусиль примусити тодішніх прем’єра і спікера підписати листи до Альянсу з вимогою надати Україні ПДЧ… Лист тихенько підписали – і замовкли. Жодного публічного заклику до НАТО надати ПДЧ Україні тоді не прозвучало від спікера і Прем’єра, це ж була непопулярна тема. Боролися публічно за це тільки Ющенко і НУ. Більше того, деякі політики непублічно посилали сигнали в Брюсель, Париж, Берлін не дратувати Москву». При цьому, нагадує вона, «йшли на президентські вибори 2009 під гаслом любові і тєсной дружби з РФ і якогось славянського союзу чи ньюСНД з РФ і Казахстаном… Ще й ганебно промовчали в дні розстрілу з російських танків Незалежної Грузії, і це була їх зрада наших друзів- грузинів».

Ірина Геращенко вважає «катастрофічною помилкою Німеччини і Франції ненадання Україні і Грузії ПДЧ … Але в 2008 Москва отримала перемогу над нашими євроатлантичними прагненнями тільки тому, що не було справжньої єдності еліт в цьому питанні, і це стало аргументом для Берліна і Парижа, які вагалися».

Відтак вона підкреслює: «Маємо спокутувати цю вину, цей гріх перед українцями і зробити все, аби Україна стала членом НАТО. Докласти надзусиль. Не боятися роздрочити Москву, бо та нас все одно ніколи не залишить в спокої , чи ми йтимемо до НАТО, чи клястимося в любові балалайок». Геращенко сподівається, що Україна і Грузія мають стати 30 і 31 членом НАТО. Такою вона бачить і  свою мету як політика, що працює в пронатівській і проєвропейській команді.

«…готується до великої війни»

Представник першої волонтерської «хвилі»  Роман Донік, який  вже четвертий рік допомагає українським військовим, переконаний, що Мінські угоди  були потрібні для України, щоб зібратися з силами і протистояти Росії. «Мета Мінських угод на момент їх укладення, – нагадує він (див. «Апостроф»), – була в тому, щоб зупинити пряме вторгнення Росії. Зараз, за великим рахунком, нічого не змінилося. Так, ми можемо протистояти. Так, можливо, Росія не піде на відкрите вторгнення. Але як кожен солдат бачить лише свій шматочок окопу, у якому сидить, точно так само і ми бачимо загальну ситуацію. Начебто все добре – і санкції працюють, і армія у нас – не та, що на початку 2014-го була. Тільки нових бригад з того моменту більше десяти з’явилося. Техніки дуже багато. Армія стала контрактною. Так що, з одного боку, – начебто нормально все».

У той же час, констатує він, «зараз йде катастрофічне зневоднення Криму. Води на півострові не вистачає. І найпростіший варіант для Кремля – пробити сухопутний коридор, тобто зайти в Україну. А саме – відкрити шлюзи, вдарити по Дніпру. Для Путіна це найдешевший варіант, насправді». А відтак резюмує: «Тому в нас «Мінськ». Той же Муженко ніколи всерйоз не розглядав ці донецькі і луганські «республіки». Він готується до великої війни. І все, що сьогодні робиться, спрямоване на це».

Донік попереджає, що загроза прямого вторгнення зберігається – і вище військово-політичне керівництво до цього готується. «Тому що в нас дійсно розгортаються на кордоні на бєлгородському напрямку два російських армійських корпуси. Вони ж є! Там будуються казарми, проводяться комунікації, вони озброюються… Це ж колосальні гроші для Росії – розгортати ці корпуси. І якщо вони вже на кордоні – то це неспроста». Він також  не виключає того, що удар буде завдано РФ з території  Білорусі.

«Люди втомилися…»

Роздумуючи про ситуацію, яка склалася в Україні, головний редактор «Нового времени» Віталій Сич констатує у своєму виданні: «1. Люди втомилися, їх терпець уривається, багато хто виїжджає. У минулому році в Польщі вже було зареєстровано 1 млн українців. Це дуже багато. І це активні українці, які самі заробляють гроші і створюють робочі місця. Українці, а не словаки, вже є найбільшою етнічною меншиною в Чехії. Вони також є другою етнічною меншиною в Італії та Португалії. І це не найгірші люди». По-друге, наголошує він, «темпи економічного зростання дуже низькі. Люди не відчувають віддачі від реформ. Зараз зростання становить – 1,5-2% на рік. Цього недостатньо для підвищення рівня життя в Україні. Багато хто вимірює ефективність реформ розміром власного доходу. І вони мають рацію. Це і є кінцева мета всіх реформ – зробити життя людей кращим. Але зараз ніхто не відчуває віддачі від реформ. За багатьма оцінками, ВВП України повинен зростати на 7% за рік, щоб тягнути за собою зростання рівня життя і, відповідно, задоволеність громадян від змін, що відбуваються в країні».

Аналітик нагадує, що, за оцінками фахівців, приватизація землі сама собою може прискорити економічне зростання на 4%. Якщо передати дорожнє будівництво в приватні руки і ліквідувати корумпований Укравтодор, то ефект доміно від виробництва будматеріалів і будівництва доріг додасть ще 2% зростання. На його думку, «тільки завдяки цим двом крокам можна отримати 6-7% приросту економіки… Україні потрібен саме такий показник, щоб люди відчули віддачу від реформ». І, нарешті, по-третє, наголошує Сич, «на тлі затяжної кризи і важкої економічної ситуації популісти набирають рейтинги. І це зрозуміло, тому що життя стає складнішим, а популісти пропонують прості рішення складних проблем. Якщо вони переможуть на наступних парламентських чи президентських виборах, реформи можуть і зовсім зупинитися».

«Здатен знайти «потрібні аргументи» у найбільш невигідних ситуаціях»

Аналітики «Української правди» Роман Романюк, Роман Кравець, Марія Жартовська висловлюють свої міркування з приводу участі чинного Глави держави у президентських виборах 2019 року. При цьому вони звертають увагу  на ситуацію в найближчому оточенні Петра Порошенка. «Команда Президента розуміє, що для виграшу на виборах йому потрібні мінімум дві речі – прохідний конкурент і реальні результати, із якими можна звітувати суспільству», – наголошують експерти. Вони звертають увагу на зростання політичної ваги чинного Прем’єра, який начебто має дружні стосунки  зі своїм попередником Яценюком та міністром МВС Аваковим. «Формуванням власного політичного іміджу Гройсман дратує не тільки Порошенка, а і його найближче оточення. Зокрема, давнього армійського друга і заступника голови фракції БПП Ігоря Кононенка», – констатують Романюк, Кравець, Жартовська. А відтак, запитавши, «чому Порошенко, який бачить такі амбіції Гройсмана, не прибере його зараз, поки той не виріс у серйозного конкурента», замість відповіді  – нагадують: «Як показує історія з відставкою Яценюка, Президент здатен знайти «потрібні аргументи» у найбільш невигідних ситуаціях. За Арсенієм Петровичем стояла велика фракція, півуряду міністрів, олігархи і серйозне американське лобі. Але навіть це йому не допомогло всидіти у кріслі під натиском Порошенка». Правда, своїх версій про те, кого з найближчого свого оточення Глава держави відправить у відставку наразі не оприлюднюють.

«…створювати все нові точки нестабільності»

«Російсько-українська війна триває четвертий рік, – нагадує московський оглядач УНІАН Роман Цимбалюк  у розвідці «Ілюзія діалогу». «Весь цей час кремлівські балакучі голови намагаються переконати себе і міжнародне співтовариство в «внутрішньоукраїнські» природі конфлікту». Він підкреслює, що під час переговорів «весь цей час головна умова припинення кровопролиття на Донбасі Росії висуває початок України так званий «прямий діалог» з призначеним Кремлем маріонеток». А відтак звертає увагу, що «жоден конфлікт на просторі колишнього СРСР, де Росія позиціонує себе як «посередник» і «гарант», вирішено не було. І не буде. Так як мета Кремля зовсім інша – розділяти і володарювати, створювати все нові точки нестабільності і намагатися отримати з цього вигоду».

Цимбалюк  підкреслює, що «сідати з шулерами за один стіл марно, хіба що з наганом у руці. Баба Яга в вигляді «молодих республік» завжди буде проти і буде висувати нові і нові вимоги, які не закінчаться до бажаного повернення України під російський протекторат. Для цього і були в Кремлі придумані «ЛДНР». І скільки б не твердили в Москві про «проголошення» незалежності, для громадян України це така ж безглуздість, як для росіян стала б поява ДНР – Дагестанської народної республіки і ЛНР – Липецької народної…». На його думку, «погоджуватися на це в Україні можуть тільки ідіоти або зрадники».

Здавалося б, за умов багатосотлітнього стабільного імперського курсу північно-східного сусіда, коли нема жодних ілюзій  ні щодо «братерства», ні з приводу природи «русского мира»,  Україна  мала б передовсім сконсолідувати зусилля, аби вистояти, зберегти державність. Однак вітчизняні політичні еліти не тільки продовжують залишатися бранцями міжусобиць (неписані традиції з часів древньої Русі), але й фактично (хто вільно, хто невільно) працює на Кремль.

У цьому сенсі –  намагання «розігріти» і так складну соціальну ситуацію, добившись у підсумку доступу до ресурсних джерел. При цьому все частіше, втрачаючи навіть інстинкт власного політичного та бізнесового збереження, переходять червону лінію, за якою – перспектива втрати реальної державності.

Тому внутріукраїнське протистояння за умов розгортання РФ масштабів війни проти України може стати найістотнішим викликом упродовж найближчого часу. На цьому наголошували й  ЗМІ:«Порошенко: коли школярі виростуть, Україна буде членом ЄС» («УП»), «Туск про безвізовий режим для України: Це зближує нас» («DW» ),  «Історія як виправдання війни» (УНІАН),  «Посольство США закликає припинити обстріли житлових кварталів на Донбасі» («Радіо Свобода»), «Коболєв: Україна очікує на 2 остаточних рішення у спорі з «Газпромом» («УП»), «Литва почала будувати загорожу на кордоні з Росією» («Гордон»), «Гройсман назвав найгірший сценарій для пенсіонерів» (ZIK), «Популісти і зомбі – апокаліпсис» («НВ»),  «Газ, Юля, граблі» («Гордон»),  «Солодка контрреволюція» («НВ»), «Росія міняє тактику на Донбасі: новий страшний сценарій» («Апостроф»)…

Але зараз, як наголосив для УНН політолог Володимир Фесенко, «проблема в тому, що Росія конфлікт на Донбасі буде зберігати надовго для того, щоб таким чином впливати на внутрішньополітичну ситуацію в Україні, щоб відволікати українські ресурси, постійно створювати проблеми на сході. Проблема не у спалахах, які час від часу відбуваються, а втому, що цей конфлікт перетворюється в довготривалий». Правда, аналітик виявився однозначно неточним у найсуттєвішому визначенні. Адже йдеться не про конфлікт, а про війну.

Наскільки б  сприяло національним інтересам запровадження Україною візового режиму з Росією? Це запитання парадоксальне, зважаючи на те, що РФ де-факто веде війну. Та, з іншого боку, за словами Мар’яни Беци, речниці Міністерства закордонних справ України (з інтерв’ю телеканалу «112 Україна»), «велика кількість громадян України перебуває в Росії, а це від 3 до 4 млн осіб». Тут наяву розбіжність між матеріальною мотивацією наших співвітчизників – заробітчан і національними  інтересами. І на цьому факторі може ефективно зіграти як Москва, так і її явна та прихована п’ята колона в Україні.

Тим не менше, повернення назад, у світ «русского мира», вже не буде. Натомість, як  значима віха дороговказу  незворотності шляху повернення України в Європу,  – 11 червня 2017 року. Будьмо!

Віктор Вербич