Порівняно недавно волиняни відкрили  для  себе  це  прізвище. Насамперед  завдяки  Миколі  Певному, який  заснував  у  Луцьку  перший   український  театр. Сталося  це  у    1928  році — саме  тоді  на  сцені  «Рідної хати»  виставою «Гетьман  Дорошенко»  заявило  про  себе  талановите подружжя Миколи та Ніни  Певних, які переїхали жити  на  Волинь  із Варшави цього  ж  року. Вже через  11 років, у  1939, коли  прийдуть «червоні  визволителі», вони  потраплять під карально-репресивний каток НКВС. Першим  арештують  Миколу  Герасимовича  (у листопаді 1939) і   в 1940  розстріляють, ймовірно, у Биківні.  Його  дружину Ніну заберуть у травні 1941 і  вишлють у Сибір, де  вона  проживе  44  роки, так і не повернувшись більше  в  Україну.  Єдиний, кому  вдалося  вижити  у тоталітарних радянських  жорнах  із  чотирьох  братів Певних, був   Петро. 

Попри  те, що він  теж  мав  відношення  до  армії   УНР,   брав  участь  у Першому зимовому поході УНР і вже цього було достатньо, щоб  потрапити  у  список ворогів  радянської влади  й отримати  розстрільну статтю.  А  Петро Герасимович, окрім  усього,  був ще й активним  громадським  і політичним  діячем, журналістом,   обирався  послом  від  Волині  до  польського  Сейму і навіть очолював у ньому  депутатську групу.  Як  же  вдалося  йому  не  повторити  трагічну долю своїх братів?  Просто він   встиг втекти із Луцька  до  Варшави, коли  Радянський Союз  окупував Західну Україну. Напевне,  добре  усвідомлював, що  його  чекає  в  застінках  НКВС, якщо  наважився  покинути  мирну  країну і  поїхати  туди, де  вже розгоралося полум’я  другої  світової.  Про  долю  Петра Певного  розповіла  у спогадах  його  онука  Олена  Богданівна   Певна, яка  є   доктором   мистецтвознавства,  викладає  у  Ричмонд  Університеті (University of Richmond) та  досліджує  історію  українського  мистецтва.  Її тато  Богдан  Певний був  відомий  у  США  художник-ілюстратор,  письменник,  журналіст, мистецтвознавець і громадський  український   діяч, який  працював  деякий час і в Україні в часи її незалежності  та  відійшов у вічність у 2002 році . Пані  Олена  задалася метою  по крупинках  зібрати відомості  історії  свого  знаменитого козацького  роду з Полтавщини, який  подарував  Україні  й світові  так багато    талановитих  особистостей.  Ось  як  описала  вона  поневіряння свого  діда Петра, якому  вдалося вирватися із  більшовицьких пазурів  із  червоного   Луцька:

«У  грудні  1939 року в  Луцьку помирає його дружина Зінаїда  Никифорна Миць, яка тяжко захворіла,  повідомляючи  Ніну  про  арешт  Миколи  Певного. В кінці 1942 р. на прохання Петра Герасимовича  архієпископ Мстислав Скрипник, пізніше перший Патріярх Київський і цілої України,  допоміг в перевозі сина Богдана до Варшави (у тягарівці з  м’ясом),  де він зустрівся з батьком, а вже 18 січня 1943 року Петра Герасимовича Певного арештує Ґестапо,  вивозить до Ласко, а пізніше до концтабору в Німеччині, звинувачуючи в співпраці з Польським резистансом.  На початку 1945 року хворий Петро Певний утікає з концтабору до Ваймар,  де  зустрічає сина Богдана, яким  опікувалися владика Полікарп та  хрещений батько Богдана проф. Іван Власовський. Після закінчення ІІ Світової війни Петро зі сином  Богданом та іншими українцями втікають на Американську зону до Офенбах,  а тоді  потрапляють   до  табору  переселенчих  осіб  в  Штутґатд-Цуфенгаузен, Ґренадір  Касерне. В таборі, помимо хвороби, Петро Герасимович пише  статті до українських газет і часто публікується в газеті  «Українські новини»,  котра виходила друком в таборі переселенчих осіб в Новім Ульмі. Одночасно працює як  книговод в таборовій  книгарні Спілки українських журналістів  в  Штутґатд-Цуфенгаузен, а також є членом Спілки політичних в’язнів.

У  серпні 1951 року, на квоту Злученого українського допомогового комітету  з сином Богданом емігрує до  Америки і поселяється у  Нью-Йорку.  8 серпня 1957 року Петро Герасимович Певний, після довгої  хвороби  серця, помирає і наразі похований на Українському цвинтарі св. Андрея в Савт Бавнд-Бруку (South Bound Brook, NJ)». Типова доля багатьох українських патріотів- вигнанців, які не повязували майбутнього України з Радянським Союзом…

Петро  Певний народився  у  Полтаві  у  1888 році.  Відомо, що їхня родина   жила  у  Полтаві   по  сусідству  з родинами  Петлюри  та  Скрипників  і  приятелювала  з  ними.   Батько  Герасим   Михайлович  редагував   «Полтавські  Губернські  Відомості»  і  був  власником  електричної  друкарні.  У нього з   дружиною   Агрипиною   Тимофіївною   Лабинською  було  4 сини – Олександр, Микола, Петро  і   Юрій, і  ще  3 доньки – Надія, Антоніна  і  Марія.  Дядько   Петро   Михайлович  Певний  був  архітектором  та  відомим  у Полтаві   меценатом. Саме він  подарував   місту  землю,  на  якій   встановили  у 1903 році    пам’ятник   Іванові  Котляревському, а  в  його    майстернях відливалися горельєфи та  ґранітний постамент для  цього пам’ятника. За  його кошти   відновлено  також   і  будинок,  де  жив  Котляревський. А  ще  Петро Михайлович  допомагав   українським  театрам.  І під впливом  особливої  любові  дядька  до театрального мистецтва двоє   його племінників, сини  Герасима  Олександр  і  Микола  стануть  акторами, а останній  у 1928  році  заснує  український  театр  у  Луцьку.

А  Петро Певний    обере  зовсім  інший шлях, далекий  від  мистецтва. Він  навчатиметься  у  Харківському  технологічному   інституті, згодом — у  Московському  університеті. Та  українське   зерно, що  дрімало    в  його   козацьких  генах, проросте   національно-свідомими    сходами:  він  опиняється  в  армії  УНР, бере  активну  участь   в  українській  революції  1917-1920 р. р. За  участь у  Зимовому  поході  1920 р.   нагороджений  Залізним  Хрестом.  Після  поразки  національно-визвольних змагань    емігрував  до  Польщі. У  Варшаві  редагував  тижневик  «Українська нива»,  а в 1928 році доля занесла його на Волинь, бо редакція журналу  переїхала   до  Луцька.

Тут  Петро  Певний  долучився до активного  політичного   життя  тодішньої  Волині. До Луцька  переїхав  і  брат Микола з дружиною Ніною  і заснували тут  український  театр. Чимало  колишніх  вояків  УНР оселилося тоді у нашому краї, привнісши свіжий патріотичний струмінь в його політичну атмосферу краю.   Петро Герасимович був  головою  Волинського українського об’єднання у 1931-1936 рр.,  головою Товариства імені Лесі Українки, почесним головою Робітничого об’єднання праці в Луцьку, головою клубу “Рідна Хата”, членом ревізійної комісії Товариства імені митрополита Петра Могили, виконував  навіть  функції радника Рільничої палати на Волині. У 1934 році  зусиллями  членів  Волинського  українського об’єднання  та інших  громадських  організацій  вдалося  добитися,   аби на  Волинь  призначили єпископом   українця. Священний Синод Православної автокефальної церкви в Польщі  призначив на цю посаду   Олексія (Громадського).  Багато  років   українські  активісти добивалися  у  Варшаві дозволу на  легальну діяльність Луцького  чеснохресного братства, діяльність  якого  була  заборонена.   І в 1936 році  їм  вдалося зареєструвати новий статут братства.  У  ті  роки  чимало  українців, які проживали   на окупованих Польщею західноукраїнських землях, хотіли бачити   поляків  союзниками  у  боротьбі  з  СРСР.  Багато прихильниківа цієї  ідеї було в середовищі  колишніх  вояків армії  УНР на  Волині.   І, навіть, дуже гарячі українські  голови визнавали, що відмова від  протистояння з польською  владою  дозволить  сконцентрувати  сили  для  подальшої  боротьби  за  визволення України з  під  влади  більшовиків.  Прихильником  нормалізації  українсько-польських стосунків  був   і Петро Певний, за що піддавався жорсткій критиці з боку радикальних українських  партій.

На  виборах  до  Сейму  8 вересня 1935 р.  Волинське  українське  об’єднання (ВУО)  здобуло   5  місць у Сеймі і одне в Сенаті. Волинські посли утворили Українську парламентську  репрезентацію  Волині, яку очолив Петро Певний. Стосунки між  волинськими депутатами на іншими українськими депутатами від Східної Галичини були  складними   через  політику компромісів    волинянських  посланців. Парламентську групу  П. Певного звинувачували у безхребетності, що вони  репрезентують політику   волинського воєводи Г. Юзевського,  а не свою власну.  Українцям,  хоч і   вдалося  добитися окремих  поступок з боку польської влади,  але, як  зазначають історики,  Варшава   більше загравала з українцями, ніж  прагнула  налагодити   стосунки.  І  чимало обіцянок залишилися  лише  обіцянками.  А після  смерті  Пілсудського  політика   компромісу  змінилася на  тотальний наступ  на права  українців.  «Наступники Ю. Пілсудського на державному олімпі і настільки кардинально змінили напрямок і методи розв’язання українського питання на  Волині, що ініціатор і втілювач політики порозуміння  з 1926 р. Петро Певний відмовився від співпраці.  У зв’язку  з  цим 3 червня 1936 р. у  Варшаві проведено  термінове зібрання Української парламентарної репрезентації Волині. Новим головою репрезентації обрано Сергія Тимошенка». Після цього  Петро Певний  відійшов  від активного  політичного  життя.

У цей  час  у   радянській  Україні  НКВС  арештовує  двох  його  братів — Олександра  та   Юрія.  Олександр  безпідставно звинувачений  у  зраді Батьківщини, зв’язку  з контрревоюційними колами за кордоном та проведенні за їхніми завданнями контрреволюційної роботи на території УРСР . Юрій,  зрозуміло, теж  за  антрирадянську  пропаганду  та  агітацію. Обох  їх  засуджено  до розстрілу  і  вирок  виконано  в  1937 році (обоє реабілітовані у 1992). Більшовики   доберуться  і  до третього  брата  Петра Герасимовича — Миколи, вже  тут, у  Луцьку,  коли  на  Волинь і  Західну Україну  прийде  Червона  Армія, а  Польщу, за   домовленістю  між Сталіном і Гітлером,  завоює  гітлерівська  Німеччина. А  ще  пізніше  Польща  на   багато  десятиліть  перетвориться  у   комуністичний   табір  суворого  режиму.

І  з  цього  гіркого   історичного  уроку, схоже, наші  сусіди  досі  не  зробили висновків.  Бо якщо  навіть тепер, коли  українську землю   топчуть чоботи  солдат  путінської  Росії,  у  Польщі знаходяться гарячі голови, які працюють не  на об’єднання зусиль  наших  народів перед лицем  спільної загрози, а  на  те, щоб  розсварити українців і поляків  та   вкотре  поставити  між   ними  непросте,  і навіть трагічне  минуле. Як  сказав  в  одному  з інтерв’ю голова об’єднання українців Польщі  Петро  Тима, сьогодні  поляки “за  допомогою  історичної політики  будують “нову національну гордість поляків”. Цим займаються не лише окремі політичні партії, громадські організації, але також органи державної влади, такі як Інститут Національної Пам’яті. В Польщі відбувається відхід від європейської парадигми, де традиція і культура не мають бути етноцентричними. Зараз  у  різних  сферах  в  Польщі  починає  домінувати цей  етноцентризм, вибілювання  зловживань з боку національних героїв, викидання з пантеону національних героїв тих людей, які не підходять до нової схеми. Причому, мова не йде про комуністів, а  про  ліберально  налаштованих  людей, тих, які  розуміли  національні  меншини як  покійний  Яцек Куронь”.  Тобто історична   польсько-українська війна продовжується. “Свідчення цьому —роздування теми волинських подій 1943 р. І саме прикро в цій війні те, що нею добре користається третя сила, а саме росіяни” — резонно зауважує наш земляк, філософ, письменник Петро Кралюк.  Нам, власне, нема чому дивуватися, бо   пам’ятаємо  1921, коли   наші сусіди й  соратники  у боротьбі з більшовиками, “кинули”  українців, підписавши  Ризький мир із  вчорашніми   ворогами — більшовиками.

А   ті  хлопці  із  зірками на  будьонівках  мають  звичку   повертатися…

Ніна   РОМАНЮК

Син П. Певного Богдан

Онука Олена Певна на батьківщині козацького роду Певних, на Полтавщині (друга праворуч)

Микола Певний із артистами українського  театру