– Петро Коробчук – один із тих небагатьох поетів-волинян,чия творчість має всеукраїнський резонанс.
– Ну,про всеукраїнський резонанс – то значне перебільшення. Можна сказати інакше: мене широко знають у вузьких колах. Не будемо тішити себе ілюзіями. То не є скромність,а констатація факту.
– Що спонукало тебе взяти на свої плечі й хрест голови Волинської обласної організації НСПУ? Чи виправдана така «жертва»,адже чи не доведеться розплачуватися за це своєю творчістю?
– Отже,обласна організація НСПУ… Це і справді хрест. І його іноді важко нести. Звісно,я йшов на це свідомо,я не є чиїмось ставлеником. Мені хотілося щось змінити в організації,активізувати її. Звичайно,не все вдається (а я знав,що не все вдасться).
Якщо робити прив`язку до того,чи заважатиме часто бюрократична робота моїй творчості,то я якось над цим не думав. Можливо,переймався б цим,якби був прозаїком. А поетові легше. Ідеш до магазину по хліб – і написав віршика. Їдеш в тролейбусі – ще одного написав. І т. д. Справжній творчій людині (а я іноді таким буваю) робота не заважає.
– У цьому контексті хотілося б дізнатися,наскільки період головування Петра Коробчука у Волинській організації Спілки змінив,відкоригував його сприймання колег по перу?
– Не скажу,щоб кардинально… Іноді відкриваю у своїх колегах щось нове позитивне,а трапляється й негативне. Коли я був рядовим членом,то будь-яке спілкування відбувалося начебто у приватному порядку. А посада голови (хоче він того чи не хоче,це вже від нього не залежить) зобов`язує бути толерантним до всіх,з усіма знаходити спільну мову,до кожного ставитися з розумінням. Наскільки це вдається – судити не мені.
– Хто з волинян,на думку голови обласної організації Спілки,є направду тими письменниками,які визначають (певною мірою,звичайно) «літературну погоду» в Україні?
– Є такі письменники. І не один. Не полінуюся назвати. (Наперед прошу пробачення,кого не згадаю). Це,звісно,Василь Слапчук,Володимир Лис,Надія Гуменюк,Іван Корсак,Олександр Клименко,Василь Простопчук. А ще хотілося б,аби більше прозвучали Микола Панасюк,Клава Корецька,Ігор Ольшевський,Сергій Цюриць. Вони того варті. Окрім того,у нас ще є й знані перекладачі,зокрема Олена Криштальська. На мій погляд,вона входить в українську перекладацьку еліту. (От тепер думаю собі: начувайся,Петре,дадуть тобі перцю ті,кого не загадав).
– Напевне. Адже чи не кожен спілчанин по-своєму цікавий. Як – представники нової генерації (Олена Пашук,Аня Луцюк,Юлія Хвас й інші),так і ветерани літературної ниви – Йосип Струцюк,Іван Чернецький,Василь Гей,Віктор Лазарук,Андрій Бондарчук… Зрештою,у Волинській письменницькій організації – майже півсотні еґо (точніше – 46) різного віку,різних мистецьких уподобань. І майже кожен вимагає від тебе особливої уваги. Як вдається потамовувати «апетити» такого барвистого товариства?
– Точніше – строкатого товариства. Ми різні віком,талантом,активністю й амбіціями. Не всі,звичайно,потребують особливої уваги. Дехто з нас існує цілком автономно і є самодостатнім. Ми ж бо дорослі,а не діти. А керувати письменниками в принципі неможливо. Йдеться хіба про співпрацю. Ну і про координування деяких аспектів.
– Але зараз,якщо дозволиш,запитання,яке стосується суто тебе. Чому Петро Коробчук,один з найзнаковіших поетів сучасності,не номінувався на Шевченківську премію 2016 року?
– Після того,як я «ходив» на премію у 2013-му – у мене,певно,на років десять відпала охота «зазіхати» на неї. По-перше,маю великий сумнів,що мою «Босу флейту» прочитало хоча б 3–4 особи з усіх комітетчиків. По-друге,на цю відзнаку мають претендувати відомі письменники,резонансні і т. д. (див. початок інтерв`ю). Письменники,твори яких помічають критики. Які мають високий читацький рейтинг і солідні наклади книжок. А погляньте,що діється в цьому році. Найголовніший претендент торішнього «забігу» на премію Володимир Даниленко навіть не потрапив у шістку нинішніх фіналістів. Окрім того,не перейшов з другого у третій (фінальний) тур Степан Процюк…
– Не сипатимемо сіль на рани. Переведемо спілкування на інший ракурс. Хто з письменників став опорою голови Волинської обласної організації Петра Коробчука?
– Звичайно,хотілося б,щоби опорою була вся організація. Але розумію,що це нереально. То якось мимоволі склалося коло однодумців (яке,зрештою,перейшло мені у спадок від Олега Потурая),в якому я себе почуваю комфортно і зручно. Згодом воно оформилося в Групу-56. Це письменники з 1956 року народження. Я,Віктор Вербич,Володя Місюра,Сергій Цюриць (саме в такому порядку цьогоріч ми відзначатимемо свої 60-літні ювілеї). Є ще й почесні члени – тобто молодші чи старші. Іноді ми можемо посидіти на каві в кафе,іноді на каві у Спілці. І щось обговорюємо,і просто спілкуємося. Група аж ніяк не заміняє Правління. А на Правлінні активними є і Володя Лис (він,до речі,почесний член Групи-56),і Надя Гуменюк,і Оля Ляснюк,і інші.
– Підставляють своє плече ті,хто свого часу очолював письменницьку організацію на Волині? Чий досвід для тебе зараз найактуальніший? Яких помилок попередників спробуєш уникнути?
– Я ніколи не цураюся спитати своїх попередніх колег-голів,коли є потреба. Згадую,як мені допомагала у підготовці фестивалю «Лісова пісня» Ніна Горик. Бо ж для мене це було вперше. Я їй дуже вдячний. Та й з інших питань іноді консультувався з нею. Так складалося,що я не входив у Раду (зараз – Правління) організації. Хоча й були спільні виступи з колегами,участь у презентаціях,зустрічі офіційні й неофіційні. Якщо говорити про помилки… Певно,у кожного голови осередку були свої. У мене теж,і я відчуваю,ще будуть. І я завжди вдячний колегам,які на них вказують. Відомо ж бо,що помилок не робить лише той,хто нічого не робить.
– А наскільки вдається знаходити спільну мову з чинним головою НСПУ Михайлом Сидоржевським?
– З Михайлом Олексійовичем знайомий давно. Не стверджу,що аж надто близько,але можу сказати,що ми з ним в хороших ділових і людських стосунках. Сподіваюся,що так буде протягом усієї моєї каденції.
– А наостанок – відразу і знову кілька запитань. Чи триватиме процес поповнення спілчанських лав? Чи вдасться домогтися підтримки у справі видання книг місцевих авторів? Матимемо впродовж найближчих років нових Шевченківських лауреатів? Виходитиме альманах «Світязь»? Зважаючи на реалії,питання створення літературного музею буде відтерміноване?
– Почну з питання останнього. Справді,питання про Літературний музей наразі на порядку денному не стоїть. А тепер спочатку… Одне з моїх найголовніших завдань – приймати до Спілки тільки достойних. Іноді мені хочеться над дверима Спілки прилаштувати табличку «Графоманам вхід суворо заборонений!» Бо ж ходять. На перший погляд,ніби нормальні люди. Але почуєш один-два вірші або переглянеш збірочку – і все.Звичайно,в міру своїх сил допомагатиму видавати моїм колегам книжки. Якщо треба – консультувати їх,іноді як редактор. А вже скільки коштів виділятиме на це влада – то вже інше. Завжди хочеться багато.
Про Шевченківську премію однозначне щось не стверджуватиму. Якщо в самому Шевченківському комітеті пройде ротація (не минаючи і голову – Б. Олійника),якщо там не буде корупції (повірте,і там вона є),якщо комітетчики справді пильно читатимуть книжки претендентів (наразі говоримо лише про номінацію «Література»),то все можливо. Бо на Волині є гідні цієї відзнаки письменники.
На жаль,альманах «Світязь» у 2014 році не вийшов. А от спарений номер за 2014–2015 роки буде вже незабаром.
– Будемо сподіватися. А наразі,друже Петре,щиро дякую за відвертість. Хай Всевишній дарує тобі свято творчості,хай твої нові книги будуть належно поціновані. Хай таланить Поетові та очільнику Волинської обласної організації НСПУ й на Рубіконі першої прожитої «копи»,і впродовж прийдешніх многих і многих літ.
«ВП» нагадує,що Петро Коробчук народився 14 лютого 1956 року в с. Покащів на Волині. Поет,перекладач,літературний критик. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» (2005) та Літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського (2013). Член Національної спілки письменників України (з 2005 р.) та Асоціації українських письменників (з 1997 р.). З кінця 2004 року живе і працює в Луцьку. З 23 квітня 2015 року – голова Волинської обласної організації Національної спілки письменників України.