Петро Тодосьович у стосунках із журналістами завжди відвертий. Але деякі речі сьогодні він висловив для широкого загалу вперше.

«У Волинській області за хабарі суддями не ставали і головами судів не призначалися»

– Петре Тодосьовичу,судова гілка влади закрита для суспільства найбільше. Рішення суду,якщо воно вступило в законну силу,не обговорюється,а виконується. Його навіть критикувати не можна. Можна тільки розказати про судовий процес,як він відбувався. Зараз дуже багато громадських діячів пов’язують зміни в судовій гілці влади із законом про люстрацію суддів,офіційна назва якого «Про відновлення довіри до судової влади в Україні». Чи виконаний він на Волині? І як ви далі бачите оце відновлення довіри до суддів?

– Не можна реформувати щось окремо. Відповідний державний механізм потрібно розглядати комплексно. І моделювати,і сприймати його треба як систему. Щодо судової влади і згаданого вами закону про люстрацію суддів,то,як на мене,це не закон,а написана нашвидкуруч інструкція. Він має дуже хорошу назву,але не вирішує проблеми довіри до суддів. Закон ухвалено для того,щоб,образно кажучи,зробити перший важливий крок. Ось у ньому написано,що з 11 квітня 2014 року,коли він вступив у дію,звільняються всі голови судів. Але для чого всі? Серед суддів є не менші патріоти,ніж той,хто писав цей закон.

– Але ж це не проблема – знову обрати того самого суддю головою. Звісно,якщо йому довіряє більшість суддівського корпусу на певній території.

– Мудрий законодавець починає не з видання закону,а з вивчення його значимості для суспільства. Справді,не проблема обрати головою суду того самого суддю. Скажімо,у нас у Волинській області у всіх судах загальної юрисдикції обрані головами судів ті самі люди,що й були. До речі,це єдина така область у державі. Також в законі передбачено,що має бути тимчасова спеціальна комісія,яка проводитиме перевірку суддів щодо справ,які розглядалися,починаючи з 21 листопада 2013 року і закінчуючи лютим 2014 року. Це так звані справи Євромайдану. Зачекайте,а хіба тільки в цьому проблема? Виходить,що будь-хто,умовно кажучи,може бути хабарником,негідником,але випадково захворів і не вів справ у цей період,залишаючись дуже хорошим для громади? Хіба ми так вирішимо проблему? Якщо судову гілку влади в державі умовно порівняти з організмом людини,то можемо констатувати,що він сьогодні має цілий букет хвороб. А нам пропонують одне захворювання лікувати,а про інші й не згадувати. Так ми організм (а в нашому випадку інститут державної влади) не вилікуємо.

– Але все одно закон потрібно виконати.

– Ми його виконали.

– Раніше голів судів призначала Вища рада юстиції,а тепер що,достатньо обрання на місці? То вам,виходить,тепер ще й краще.

– Зрозумійте,йдеться не конкретно про мене. Мені все одно як. Аби суспільству було добре.

– У вас же ж якраз минає п’ятирічний термін,на який були призначені.

– Для мене нема різниці,чи обиратимуть,чи призначатимуть. Є люди,які не уявляють себе без посади. А для мене,в якійсь мірі,– це тягар. Відома істина: не посада красить людину,а її вчинки,дії,ставлення до інших.

– Припустимо. Але ж ідеться не тільки чи не стільки про вас особисто. Бо хоч я не можу стверджувати стовідсотково,але,за даними колег-журналістів,під час правління Януковича жодне більш-менш серйозне призначення на відповідальну посаду в регіонах не обходилося без того,щоб не возили до Києва чемоданів грошей.

– Ви правильно формулюєте питання. Але можу стверджувати,що у Волинській області за хабарі суддями не ставали і головами судів не призначалися. Говорю вам це,як на сповіді перед батьками,родиною.

– Стосовно справ Євромайдану. Наскільки я знаю,вони були й на Волині,їх Луцький міськрайонний суд розглядав.

– Так. Були такі справи і в нас,в апеляційній інстанції. Перед слуханням був і тиск на суддів,я цього не приховую,але важливо,як ми реагували на ці речі. Тоді ми вирішили розглядати всі справи максимально публічно і прозоро. Суд створював умови для присутності на засіданнях представників ЗМІ та громадськості. Я завжди зазначаю,що під час розгляду справи,якщо це не закрите слухання,мають бути запрошені на засідання представники ЗМІ,родичі та всі інші зацікавлені особи. І ви,пане прокуроре,підтримуючи обвинувачення,обґрунтовуйте,чому потрібно застосувати саме такий запропонований вами запобіжний захід. А ми публічно будемо обговорювати необхідність його застосування. Саме так,в умовах максимальної прозорості,у присутності багатьох людей ці справи слухалися. І все для всіх було зрозуміло. Відкритість у цьому випадку зняла соціальну напругу.

– Але судді – теж люди. Хіба вони не бояться тиску?

– Боїться той,хто гнеться вліво-вправо. Якщо ти в основі своїй людина,нічого дурного не придумуєш,а хочеш розібратися,як воно є насправді,то незалежно від того,яку справу слухаєш,тобі вдасться віднайти істину. Усяка оригінальність – у простоті. Не знаєш,як вчинити – дій за законом,і ніяких проблем не виникатиме.

– Це правда. Однак…

– Я кажу те,що було в нас в апеляційній інстанції. А стосовно того,що було в Києві… Я інколи сам не розумію,що там відбувається. Мені буває соромно,що це роблять мої колеги. Прикро усвідомлювати,як спотворюється право. Але я не уповноважений відповідати за все. Дай,Боже,розібратися на своїй території.

– І все-таки. Телефонне право залишається? Як змінити цю систему?

– Кажу вам: все від особистості залежить. Я не приховую,що ми спілкувалися і з керівництвом області. Але в нас ніхто ніяких вказівок від влади не виконував. Я це стверджую з повною відповідальністю. Проте це не означає,що ми не спілкувались. Я переконував людей: ми ж хочемо,щоби були правила. За їх відсутності неможливо грати в будь-яку гру. Якщо сьогодні ви будете діяти поза правилами,то завтра в такій же ситуації можете опинитися самі. Тобто умовно ми ставимо сіті,в які завтра самі й потрапляємо,бо забули,де їх поставили. Треба мислити і переконувати себе й інших,що так робити не можна. Я не випадково перед нашою розмовою запропонував вам оглянути експозицію Музею історії становлення судової влади на Волині,який діє у нас із грудня 2011 року. Там вгорі великими буквами написані слова Платона,своєрідна формула,яка показує,до чого призводить ігнорування норм і правил: «Я бачу загибель тієї держави,де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою». Написано більше двох тисяч років тому,а як актуально. Так,у період Євромайдану були пропозиції чергувати нам вночі,як це робили в деяких областях. На що я відповів: «Вночі працюють лише злодії і конокради. А суд працює тільки вдень. І публічно». Кажу тільки про нашу область і апеляційний суд Волині. Дехто наголошував: «Ви ж розумієте,що кожна справа моніториться центром»,і я відповідав: «Для того і центр,щоби моніторити». Якщо відверто,мені не подобається і та ситуація,яка є сьогодні. Але психологічно нині значно легше працювати.

– Скажіть,за майже десятирічний період роботи головою Апеляційного суду Волинської області коли вам найлегше працювалося?

– Завжди є певні особливості. Скажімо,оцей період до листопада 2013-го був складним. Я перебував у числі неугодних разом із деякими іншими головами судів. Але я голову не схиляв,бо глибоко переконаний,що найбільшим мірилом будь-якої людини є совість.

– Я знаю,ви в одному інтерв’ю розповідали,що вмієте і орати,і сіяти,і дрова колоти…

– Суть не в тому. Я ж не народився суддею чи головою суду. Є багато цікавіших та важливих справ,які можна робити на цій землі. І я не належу до когорти тих,хто,крім професійної діяльності,більше нічого робити не вміє.

– Але вам подобається ця робота?

– Щиро кажучи,я ніколи не думав,що буду працювати взагалі в суді,не те що керувати. Так склалося в житті. Хоча,може,в іншій сфері я би себе більше проявив. Наприклад,у напрямі господарському: в сфері будівництва,аграрному секторі. Але не шкодую,що є саме так.

«Навіть як нікого нема,ти маєш встати і читати,тому що законом так передбачено»

– Позаяк Ви завжди маєте свою думку на все,що відбувається в суспільстві,поділіться своїм рецептом,як нам подолати корупцію. Це все тільки від людей залежить чи треба змінювати систему,в якій живемо? Раніше Ви були прихильником того,що суди загальної юрисдикції можуть розглядати всі справи,і не потрібно в державі створювати системи господарських і адміністративних судів. Як відомо,так було за радянських часів,і зараз схожа система діє в Росії і Білорусі. Ми ж прагнемо запровадити в себе європейську модель. То ви й далі вважаєте,що стара система краща?

– Вся біда в тому,що ми завжди вдаємося до крайнощів. То суто європейська система,то суто радянська. Зачекайте,чому ми завжди приміряємо на себе чужі кожухи? Звичайно,потрібно вивчати,що є доброго у світі,в тому числі і в Європі. До прикладу,Петро Перший поїздив по різних країнах,вивчив закордонний досвід,але на основі побаченого створив у себе щось своє. Не треба нам все копіювати і механічно переносити в нашу державу. Треба брати до уваги ментальність людей,територію,традиції і все інше. Хороші речі потрібно запозичувати,а дії – наслідувати. Ми без врахування цих основ дуже багато чого взяли непотрібного. От,скажімо,ухвалюємо новий Кримінальний процесуальний кодекс,про який багато говорили,доповідаючи,що він – європейський. У ньому є ефективні складові,але їх можна було запровадити,не створюючи новий КПК,просто внести деякі зміни в уже існуючий. А на сьогодні ми так заформалізували процес,що стало складно і працівникам міліції,і правоохоронній системі,в тому числі й судам. Суть не в тому,що нам складно. Прикро,що нововведення не дають очікуваного ефекту. Я розумію,що має бути судовий контроль,але коли будь-яка слідча дія проводиться через суд,то це ще й питання часу,фінансів,оперативності врешті-решт. І через оці моменти процедурні інколи важче стає розкрити злочин. Забагато того так званого європейського. Ці принципи мали би бути,але мети,яка ставилась із ухваленням нового КПК,не досягнуто. Багато зайвих процесуальних процедур,які не дають позитивного результату. Для прикладу,звертається людина в порядку апеляції,бо не згодна з рішенням суду першої інстанції,і потрібно зачитувати під звукозапис весь процесуальний документ. Навіть якщо нікого нема,ти все одно маєш встати і читати,тому що законом так передбачено. Ми так і робимо,розуміючи,що це абсурд. Добре ще якщо рішення на одному-двох аркушах,а якщо деякі судові рішення в томах,то люди мають днями стояти і слухати судові рішення. Але ж особу цікавить тільки одне: рішення правильне чи неправильне. А ми проводимо процедуру. Це тільки один приклад. А їх можна наводити багато.

– В одному зі своїх інтерв’ю Ви казали,що не вітаєте і випадковий комп’ютерний розподіл справ між суддями,бо,мовляв,складніші справи треба доручати більш досвідченим суддям,а при випадковому розподілі може трапитися так,що їх розглядатимуть початківці. А як ви дивитися на те,щоб справам у суді,як,наприклад,пожежам,присвоювати категорії складності? І тоді комп’ютер так само випадково обирав би суддів для розгляду складніших справ,але тільки серед тих,хто,образно кажучи,має допуск до слухання таких справ. Адже ми йдемо за європейськими і світовими нормами,щоб не було корупції,щоб суддя не був зацікавлений у розгляді тієї чи іншої справи. Тобто потрібно виробити якусь систему,яка б мінімізувала ризики виникнення корупції.

– Глибоке питання. Але я переконаний,що ніякий комп’ютер не замінить людину. В хороших руках і поганий закон дасть результат,а в негідних – закон буде спотворюватися. Щодо цієї системи,то треба почати із простого. По-перше,це фінансово затратно. По-друге,це не європейські вимоги та засади. По-третє,нова система не вирішує існуючу проблему корупції. Треба ж усвідомлювати,хто ти є,чи розумієш право (можеш знати,але не розуміти). Тобто ми спотворюємо ситуацію,коли ототожнюємо людей із машинами. Краще судді починати з простих справ,набиратися досвіду. Крім того,треба враховувати процедурні моменти. Раніше було,що категорію справ,де передбачене довічне ув’язнення,в першій інстанції слухав тільки апеляційний суд. А сьогодні слухають їх у районних чи міськрайонних судах. Як би там не було,але в апеляційній інстанції є вимоги щодо досвіду,віку,враховується фаховий рівень судді. А сьогодні комп’ютер розподілив – і малодосвідчений суддя починає зі складної справи. Звичайно,будуть помилки. Не тому,що він не хоче бути об’єктивним – просто бракує досвіду.

– Але ж є і апеляція,і касація.

– Ну,ви ж розумієте,що таке перешивати готову річ,яку вже на вас пошили. Необхідно створити всі умови,аби об’єктивно вирішити справу одразу.

– А як Ви ставитеся до ідеї,що в судді мав би бути нижній віковий ценз?

– Погоджуюся. Справді,в судді насамперед має бути життєвий досвід. Це вже інше питання,скільки років він мав би мати: 30-35. Це можна обговорювати. От я себе порівнюю нинішнього з тим,який був двадцять років тому. Є різниця! Це не тому,що інший був,просто життя вчить. Це велика школа – саме життя. Тому,звичайно,віковий ценз мав би бути вищим.

«Таку судову систему ніяка держава не витримає»

– Петре Тодосьовичу,Ви подаєте свої пропозиції при вдосконаленні чи реформуванні системи судочинства в Україні. Чи дослуховуються до них?

– Так,ми,судді,багато пропонуємо. Але до нас не завжди дослухаються. Я висловлював думку,що таку судову систему ніяка держава не витримає. У нас кількість населення зменшується,а кількість суддів – зростає. Нема логіки. І багато питань можна було б вирішити простіше: на одному аркуші паперу викласти структуру і процедури,за якими ведуть справи. А ми систему ускладнили. Я і мої колеги,керівники судів обласного рівня,інколи не розуміємо,в якому суді має справа слухатися. І прокурори деколи цього не знають. Ось наскільки ми ускладнили систему… Якщо потрібна спеціалізація,то робіть її всередині. Ми покликані вирішити проблему,з якою людина приходить до суду,а який суд це буде робити,її не повинно цікавити.

– Тобто Ви вважаєте,що в суді має бути «єдине вікно».

– Так. Людина має приїхати в найближчий районний центр,звернутися в суд і заявити свою проблему. І не треба ставити її перед дилемою,яка ця справа – адміністративна,господарська,кримінальна чи інша. У нас були такі випадки,що людина звертається в один суд – відмовляють,потім в другий – і там відмовляють. А ми говоримо про доступ до правосуддя. Я прихильник будь-чого зрозумілого: простої розмови,простого викладу судового рішення і простого вирішення будь-якої проблеми. Не люблю бюрократизму. Я не раз подавав ці пропозиції. При обговореннях із ними погоджуються,але на все має бути політична воля. А політики,як з’ясувалось,переслідували іншу мету.

– Очевидно,ми будували поліцейську державу,де збільшувалася кількість правоохоронців,суддів. Людину водили по колу,щоб вона не вирішувала свою проблему,а тим часом можна було зняти слухавку і вирішити її миттєво,але за певну винагороду.

– Так воно й було. Не скрізь,звичайно,але було.

– Ви от казали,що перекроювати завжди важче,ніж шити. Але це приміщення,в якому ми зараз перебуваємо. Ви ж його перебудовували після банку «Україна»,який тут був розташований до банкрутства. То чи не краще було для суду звести абсолютно нове приміщення?

– Ми виходили з тих можливостей,які були,та тогочасної ситуації. Я не ідеаліст і розумію,в якій країні,в яких умовах ми живемо,які у нас є ресурси. Але завжди дотримуюся принципу: або робити добре,або не робити ніяк. Це вже індивідуальний підхід до справи,за яку берешся. Добре,коли є поруч люди,з якими можна творити позитивні речі.

– Якщо пересічна людина зайде в це приміщення,то скаже,що Ви тут розкошуєте,а в країні розруха.

– Відповім на це так: якщо двом різним людям дати по сто гривень,то в однієї через деякий час буде уже триста,а в другої – нічого,бо вона все проп’є. Самі по собі гроші нічого не вирішують. Треба вміти ними користуватися і управляти. Гроші – це папір. Інше питання,що ти ставиш собі за мету: освоїти кошти,зробивши абияк,але самому на цьому нажитися,чи зробити справу на совість. У другому випадку буде потрачена та сама сума,але ніхто в кишеню нічого собі не покладе. Я так на цю ситуацію дивлюся. Тому тут були задіяні державні кошти і господарський,як на мене,підхід до їх вкладення.

– Я знаю,з яким пієтетом Ви ставитеся до свого рідного села Залухів Ратнівського району. Щоб наші читачі зрозуміли,процитую одне поважне видання: «У селі Залухів Ратнівського району в день першопрестольних святих апостолів Петра і Павла кожного року проводиться день села. Збираються місцеві жителі,гості з району,області. У тому числі й працівники судів Волині. Усе – з ініціативи Петра Філюка. У Залухові встановлено скульптуру «Материнство»,чистими струмками зашуміли фонтанчики,у затінку сосен заховалася «лавочка закоханих»,а стара хатина перетворилася на музей народного побуту. Ведуться роботи над іншими будівлями,в яких згодом буде виставка світлин з життя села в різні пори року. І збирає мальовниче поліське село Залухів людей,серця яких наповнені сонцем,добром і любов’ю до рідного краю… До всього доклав рук Петро Філюк».

– Знаєте,я не святкую своїх днів народження. З однієї причини: не хочу давати людям приводу задумуватися,як у такий день чинити. І водночас хочу дякувати їм за те,що вони поруч зі мною у згаданий вами день там,де пройшло моє дитинство і юність,– в моєму рідному селі,за те,що мають особливу причетність і прихильність до простих селян,поцінування їх праці.

– Ви вибудували собі свою систему держави?

– Так. Усі кажуть,що вони будують державу. А я переконую: будуй державу там,де ти народився,де живеш,де працюєш. Твори Європу в Україні. Мене дратує,коли кажуть: от я був у Польщі (або ще в якійсь країні),то там цю річ роблять отак. Чому я маю дивитися,як за межами нашої держави? Нехай інші також дивляться і вчаться у нас. Чому ми лише повинні на когось рівнятися? Ми що,менш обдаровані? Будуй Європу і державу на своєму місці.

– Але ж нам цього не вдається.

– Чому не вдається? Вдається.

– Ну,так,наприклад,Янукович збудував Європу. У себе вдома,в Межигір’ї.

– Якби це було і в державі так,то я би цього не осуджував. Раз ти керуєш державою,то має бути і в державі так,як у тебе. Це не від багатства – це від бідності. Від бідності духовної. Шкода мені таких. Це убогі люди. Моє розуміння: зроби так,щоб було комфортно тобі і всім біля тебе. Часом кажуть: у вас так гарно в суді. А як має бути? Пообдираємо стіни,познімаємо все з них,не будемо прибирати в приміщенні? Треба ж бути господарем. Для держави необхідно,щоб знайшлася одна велика людина,яка б захотіла зробити в ній так,як у себе вдома. На жаль,чомусь Україні в цьому не таланить. А я кажу співрозмовнику: мені не треба твоєї особової справи,покажи мені,де ти народився,де працюєш,і я скажу,хто ти. Оце мій принцип.

– Петре Тодосьовичу,все-таки ми говоримо,що в державі треба вибудувати систему,яка б мінімізувала ризики поширення хабарництва і корупції. Ви наполягаєте,що все вирішують люди. Але коли навіть найкраща людина потрапить у корупційне середовище,вона або сама дуже швидко перетвориться на корупціонера,або система її виштовхне. З досвіду західних країн ми навіть знаємо,як вибудувати таку систему відносин,щоб корупції уникати. То чому її не створюємо? Потрібна політична воля найвищого керівництва?

– Звичайно. Я ж із цього почав. Достатньо однієї великої людини,керманича. Та навіть якщо ми виховаємо ідеальних людей,а не буде системи,то й не буде позитивного результату. І навпаки – продумана система без людей-професіоналів – утопія. Я відповіді на ці питання сам для себе знайшов у історії: «Погані закони в хороших руках виконавців – хороші; і найкращі закони в руках поганих виконавців – шкідливі» (Фрідріх Великий). Або: «З кепськими законами і хорошими чиновниками ще можливе управління,але з кепськими чиновниками не буде і хороших законів» (Бісмарк). Це те,що маємо сьогодні,– партійний принцип призначення на посади. Я не розумію теперішніх призначень за принципом прапорця. Адже ще Сократ казав,що «у держави повинна правити не нетямуща маса,а добрі люди,які відповідно знають свою справу». Навички управління теж набуваються з часом. Не буває будь-якої людини,придатної для будь-якої справи. Тому має бути і система,і люди. Але все-таки на першому місці – ЛЮДИНА.

– Скажіть,як Ви все встигаєте? Як голова суду Ви й управлінською діяльністю займаєтесь,і по-батьківськи щось можете підказати колегам,водночас ви й людей приймаєте,самі як суддя справи слухаєте. Крім того,науковою діяльністю займаєтеся,кандидат юридичних наук,книги читаєте. І ще й встигаєте облагороджувати село своїх батьків. Ви що,на морі не бували,в Карпатах,у Криму,на Світязі не відпочивали?

– Цікаве питання. Якщо я за день щось важливого не зробив,то почуваю себе нереалізованим. Коли хтось каже,що був 21 день у якомусь санаторії,мені стає не по собі від почутого. Це не моє. Я так не можу. Твори! Не ледарем будь,а твори! А на підтвердження я вам покажу світлини. Ви зараз мене бачите в костюмі і галстуку. А на них я в робочій формі. Образно кажучи,люблю малювати картини на землі. Це березень-квітень цього року. Оце територія. Кому вона потрібна така? Хто буде претендувати на неї?

– Бачу,засмічена,хащі верболозу,болото. Мабуть,ніхто.

– А на оцю територію будуть претендувати? (Показує на фото гарний ставок,травичку навколо акуратно скошену,– авт.) Вивезли цілий причеп сміття. Коли я це робив,очевидці казали: «Ти пофотографуй,бо потім,коли почнеться люстрація,буде важко пояснювати,що це ти своїми руками все зробив». Оце відповідь на ваше питання.

– Це Ваша приватна ділянка?

– Уже приватна. Але ніхто й не подумає дорікати,що я її маю. Це було нікому не потрібне болото. Стояла умова – навести порядок. Ділянка придбана ще років десять тому. Сміттєзвалище було,а тепер… Оцим я люблю займатися. Так що пасивно відпочивати – максимум три дні. А якщо й буваю за кордоном,то маю потребу не стільки відпочивати,як побачити і зрозуміти нове,перейняти необхідний досвід.

– Не ображайтеся,але Ви,як голова суду,можете зателефонувати будь-якому підприємцю і попросити дати вам трактора,щоб він вивіз зібране вами сміття. І він не зможе Вам відмовити. Ще й грошей із Вас не візьме…

– Ви правильно ставите питання: скільки вартує ім’я?

– Ім’я чи посада?

– Ім’я. Посада в моєму розумінні може вартувати два нулі. А я говорю про ім’я. Це ж є спілкування,і я не приховую,що,обіймаючи свою посаду,я допомагаю людям,але так,щоби це не було всупереч ні державним,ні приватним інтересам. Якщо ти розібрався,пройнявся чимось позитивним сам,замотивував на справу,корисну для всіх,інших однодумців,то нічого крамольного я в цьому не бачу. І такі люди,які погоджуються внести свою лепту в корисну справу,потім присутні на відкритті якогось спільного творіння,і радіють від можливості реалізувати свої можливості. От привіз один мій колега великого каменя до місця,де планується ще один проект. Телефонує,питає,де його поставити. Кажу: «А ти постав його так,щоб ти їхав і бачив,що це твій камінь,і стоїть він там,де ти віднайшов йому місце». І мій колега-суддя так і зробив. Я ще й сам не бачив. То що в цьому поганого? Треба людей заохочувати до добрих справ. Іншому телефоную. Кажу,що є така ситуація. Відповідає: «Без питань». У когось є транспорт,хтось знайшов камінь… Важливо пояснити,що все це для суспільних потреб. І коли люди бачать,що це саме так,дуже багато є охочих допомогти.

«Середовище формує особистість»

– Знаю,що Ваш тато був несправедливо засуджений у роки сталінських репресій.

– Так. Після 10-річного перебування в таборах він повернувся додому інвалідом. Батько не міг працювати,але шив удома для всього села все: одяг,головні убори,валянки. Допомагав так людям і сам виживав. А мама працювала в колгоспі.

– А у Вас ще брати і сестри є?

– Ще є сестра. Було ще два брати. Але,на жаль,так сталося,що старший і молодший за мене брати нині вже покійні.

– А яку головну думку Ви винесли зі своєї батьківської хати? Крім,звісно,таких постулатів: не брехати,жити чесно?

– Середовище формує особистість. Це тільки тепер я у цьому переконаний. Інколи я батька не розумів. Незважаючи на фізичні вади,після 10-річних таборів вийти,стати на ноги,поставити найкращу хату в селі… Я втричі вищий ростом за нього,то батько може,а я ні?! Можливо,це мене якось стимулювало. А,можливо,це до певної міри й генетика? У мене дід із таких. Він був людиною,яку всі слухали і поважали в селі. Господар,якого шанували,цінували,з яким рахувалися.

– А чому Ви навчали своїх дітей і чому тепер навчаєте онука?

– «Знання законів полягає не в тому,щоби пам’ятати їх слова,а в тому,щоб розуміти їх зміст»,– гласить латинське прислів’я. У мене двоє синів,і обидва закінчили той,що і я,Харківський,на той час,юридичний інститут. Я переконаний: середовище формує особистість.

– Це формула,яку Ви вивели для себе?

– Так. Я так думаю.

– Тобто треба створювати середовище для дітей…

– Так. Я тепер це розумію. Скажімо,немає такого року,щоб я не садив дерев. От у мене вже цілий ліс виріс. Усі питають,яким чином я його садив. Відповідаю: «Треба вчасно все робити». Коли синові було три роки,і ми разом їхали садити ліс,то він засвоїв правило берегти природу,тому і дерева ніколи не зламає.

– Старший чи менший?

– І старший,і менший. З обома я їздив,може,з меншим більше. І от у мене на фотографії,коли йому було три роки,така берізка. А ось зараз,коли 23 роки меншому,вже виріс березовий ліс.

– А де працюють Ваші сини?

– Старший адвокатує в Сергія Сафулька,а менший працює слідчим в міліції,з чого і я починав. Він так захотів. У мене була категорична умова,що то не має бути біля мене,в судовій системі.

– Але все одно вони в правоохоронній системі. Не було в них бажання відступити від батькового профілю?

– Ніколи не нав’язував нічого своїм синам. Зі своєю професійною траєкторією вони визначилися чітко самостійно.

– Ви от розповідали,що якби не стали суддею,то були б аграрієм чи лісівником. А не було бажання синів спрямувати на цю стезю,щоб вони здійснили те,про що мріяв їх батько?

– Ні,не треба робити помилок. Формується особистість. Звичайно,треба підказувати,якщо питають. От він бачить так,то нехай собі йде. Навіть якщо допуститься помилок,це все одно його шлях. Якщо людина,скажімо,грає на якомусь інструменті,– у неї Божий дар,то навіщо її збивати з обраного шляху?

– Ви щаслива людина?

– Звичайно. Щасливий той,хто вільний.

– Але ж Ви не зовсім вільні. В силу своєї роботи,посади.

– Я вільний. Внутрішньо вільний. Вільний у своїх думках,у діях. І питання корупції,грошей – це не до мене. Я бачив тих людей,які жадібні до грошей. І мені їх шкода. Я не кажу,що святий. Але уже вам давав відповідь,як можна все в житті вирішувати,і скільки вартує ім’я. Тому роби добрі справи,дій правильно,по закону,по справедливості та совісті,і люди будуть тобі вдячні. Я заходжу в Луцьку,в Києві в будь-яке громадське місце,живу в селі між людей і можу прямо говорити будь-де і з будь-ким. Бо я вільний. Я нікому нічого не винен. І коли навіть виникали питання і справи порушували проти моїх дітей,бо нічим не могли на мене натиснути,я не схиляв голови. Можна підняти купу скарг,які на мене писали деякі перші особи області. І сталося так,що вони не займають попередні посади. Але я ні проти кого ні слова не написав,не сказав. І мені шкода,що вони опустилися до такого рівня. Ви можете мене не поважати,не любити,але дітей чіпати не можна,це не по-християнськи.

– Це було недавно?

– Так.

– У період правління Віктора Федоровича?

– Так-так.

– От бачимо,наскільки прогнила система,і як добре,що ми її позбуваємося.

– Я ще додам. На сьогодні набагато комфортніше себе почуваю,ніж раніше. У плані дій,думок. Хоч я нічого іншого не роблю,ніж робив. І зараз ті ж самі питання виникатимуть. Можливо,повторюватиметься і те ж саме,подекуди негативне. Але нинішні переміни вселяють надію на краще. Боюся,щоби ми не наступили на ті ж самі граблі. Але відповідь шукаймо в Історії… Формула виведена.

Довідка «ВП»

Філюк Петро Тодосьович,голова апеляційного суду Волинської області,народився 11 квітня 1961 р. в селі Залухів Ратнівського району Волинської області. У 1986 р. закінчив Харківський юридичний інститут за спеціальністю «правознавство». Після закінчення навчального закладу працював старшим слідчим відділу внутрішніх справ Луцького міськвиконкому. У квітні 1990 року обраний суддею Луцького районного суду,у вересні 1992 року призначений головою суду. З квітня 2003 року по вересень 2004 року — суддя,перший заступник голови апеляційного суду Волинської області. Указом Президента України від 30 вересня 2004 року призначений головою апеляційного суду області. У жовтні 2009 р. повторно призначений головою строком на 5 років. У квітні 2014 р. збори суддів апеляційного суду Волинської області одноголосно довірили керівництво установою Петру Тодосьовичу. Заслужений юрист України. Кандидат юридичних наук.