Мабуть усі неодноразово чули від бабусь та дідусів вислів: «Усе можна пережити,аби тільки війни не було». Якось раніше особисто я підтримувала ці слова,але ніколи не задумувалася про їх глибокий зміст. Із кінофільмів,сторінок історії ми усі знаємо про війну як про жахливе явище. Але такого сенсу цього слова як сьогодні,ми не могли собі уявити ніколи.

Стільки жаху,страху,сліз та безпорадності мабуть не відчували ще ніколи. Особливо покоління молодих людей,які навіть останні страшні події у країні знають лише з книжок. А найгірше те,що не знаємо,коли ж таки ця біда закінчиться,коли ж таки настане довгоочікуваний мир і підійметься те мирне небо над головами,про яке мріють у кожній українській сім’ї.

Щодня ховаючи таких молодих людей у кожному місті нашої держави,задумуєшся про цінності життя. За останній рік вони змінилися чи не докорінно. Що таке справедливість,що таке мир,що таке сім’я,безтурботність,любов та щастя. Питаєш про це себе впродовж усіх тих ненасть,які трапляються тепер уже щодня.

Ми з болем у серці вигукуємо «Героям Слава» і так прикро,що ці слова стали для нас таким звичними. Звичними стали поховання,звичними стали траури…

Найболючіше усвідомлювати,що ті,кого ми тепер вважаємо героями,могли бути і зараз серед нас. Вони мали б і досі вчитися з нами,сидіти за сусіднім столом на роботі,відводити у школу дітей разом з нашими,сміятись та радіти сонячному дню на пікніку разом з нами. Але на жаль,усі вони тепер Герої. Слава про них вічна та незгасна…

29 січня українці вшановували пам’ять Героїв Крут. У 1918 році відважні юнаки,більшість з яких вперше у житті тримали зброю у руках,тепер споглядають на нас із небесних перин. Не усвідомлюючи того,що вони ще такі юні і усе життя їх ще попереду,зціпивши зуби вони йшли проти ворога. Страшного,міцного та незламного ворога…

18-20 лютого 2014 року такі ж молоді люди знову постали проти ворожих сил. Не маючи у руках зброї,з самим лише відчуттям гордості та незламності йшли вони проти страшної сили,яка безжально ламає тендітні долі людей. Кришталево чисті очі тих майданівців,які полягли рік тому у Києві,залишаться тепер лише у наших згадках.

2014-2015 роки Схід України…І знову незламний український дух,патріотичні гасла та пісні,прапорці нашої держави,які прив’язані на одязі всюди де тільки можна…і шинелі,кирзові чоботи,гвинтівка у руках,замурзані обличчя. Такі впевнені,сильні,мужні,гарні чоловіки,які от уже рік виборюють свободу України. Просто не помічаючи перед собою будь-яких перепон,вони йдуть напролом,захищаючи свої землі,вірячи у свою беззаперечну перемогу.

Щирість та незламність українського народу вражає. Через століття боротьби,український люд не втрачає наснаги та віри у свої сили. Як на мене,ні один народ не був іще таким волелюбним,як український. Так тепло на душі говорити про силу та міць України і водночас так боляче визнавати,якою ж ціною дається та свобода. Як спрага,як міраж така довгоочікувана,близька,і разом з тим недосяжна.

Не буду особливо зачіпати РФ,але найбільшого ножа у спину завжди завдає найближчий. Так не цінувати та не шанувати людське життя може лише найбільше зло,яке не спиниться ні перед чим,аби досягнути лишень здійснення своїх ницих забаганок. Стільки зла та ненависті Україна уже давно не відчувала.

Та попри усе ,на найбільшого ворога завжди є свій герой. Шкода тільки,що героями стають наші батьки,брати,сини,друзі…ми не хотіли,аби вони були героями,ми хотіли,щоби вони просто були поруч. Та мабуть доля кожного з нас уже визначена,і такі жертви перед Богом ніколи не стануть марними. І через сотні років історія зробить свою справу,і цей кругообіг здається нескінченним. Головне у цьому всьому вирі не загубити з пам’яті тих,кого ми обіцяли пам’ятати завжди,тих,хто йшов на смерть,пам’ятаючи про нас.