Динаміка розвитку подій у світі крізь призму «гарячих точок» нагадує про вибухонебезпечну суміш,яка може потрясти весь світ. Своєрідною «преамбулою» до саме такого алгоритму подій слугують також і реалізація Кремлем стратегії «обустройства Украины» та бойові дії у Сирії. Як у Вашингтоні,так і Москві вже «закинули пробний камінь» у вигляді попередження про вірогідність безпосереднього зіткнення (на чужих територіях) збройних структур США та РФ. Хоча у таких і подібних заявах – і солідна доза політичного блефу. Насправді головні геополітичні гравці в основному дотримуються як неписаних,так і документально зафіксованих традицій,коли для досягнення згоди між собою у ролі розмінної монети використовуються інші держави.
 
Хоча,з іншого боку,наяву і намагання геополітичної ревізії,спроб новітнього світового перерозподілу,у відповідностями з начебто залишеними винятково в минулому сферами впливу. Полем цієї битви стає й Україна як все в більшій мірі об’єкт,а не суб’єкт у міжнародних відносинах. Правда,ситуація до певної міри має ознаки непередбачуваності,оскільки Європа де-факто втратила монолітність: даються взнаки відцентровані тенденції у ЄС,потоки біженців поступово хаотизують процес,у ряді країн електоральні симпатії дрейфують у бік право-націоналістичних (із шовіністичним забарвленням) сил. Не факт,що останніх у той чи інший спосіб не підгодовує (скеровує) Кремль.
 
На жаль,наслідки цих тенденцій,коли майбутнє стає заручником минулого,все істотніше відчуває Україна. Фактично до російської антиукраїнської кампанії вже безповоротно доєдналася Польща. Фільм «Волинь» – тільки мистецька підтримка політичної українофобії,яка поки що ще й не наблизилася до свого дев’ятого валу. Та вже не так і важко помітити початок процесу територіальних претензій.
 
Тож на вірогідному геополітичному союзі держав Примор’я (за участі РП та України) поставлено жирний хрест. Варшава,попри антимосковську риторику,фактично реалізовує російську стратегію щодо України. Історія вчить тому,що нічому не вчить. У тому числі – наших сусідів. Тому,зважаючи на тенденції,Україні як не сьогодні,то вже завтра доведеться зміцнити західний кордон. Хоча попередньо варто було б,аби ВР таки відповіла польському парламенту на однобокі звинувачення українців. За великим рахунком,від цього виграла б у перспективі і польська нація. Та й,як зауважував Президент України Петро Порошенко,виступаючи перед істориками,«правда у сучасній інформаційній війні – на українському боці». Інше питання,чому цим фактором ми не користуємося.
 
Тим паче,що часу на запізнення (як і на потурання,на помилку) стає все менше. У тому числі,зважаючи на динаміку внутріукраїнських процесів. З усвідомленням таких реалій,спробуймо подумки перегорнути кілька сторінок тижня,що вже став надбанням історії.
 
«Почалася війна,і ми не будемо допомагати агресору»
 
Чому Україні треба ввести візи для росіян? На це запитання ґрунтовно відповів Володимир Огризко – дипломат,міністр закордонних справ України у 2007-2009 роках (див. «Новое время»). Він передовсім нагадує,що «безвізовий режим – це практична можливість для агресора впровадити в Україну людей,які будуть займатися тут підривною діяльністю». А відтак коментуючи пропозицію спікера Верховної Ради Андрія Парубія ввести візовий режим для громадян Росії,а також посилити санкції відносно РФ,констатує: «Я вже більше року заявляв про те,що з того самого моменту,як ми стали об`єктом агресії,підтримувати безвізовий режим з Росією як мінімум дивно,адже через наш кордон,при всій повазі до прикордонних та інших правоохоронних і спецслужб,можуть вільно проїжджати особи,які становлять загрозу нашій національній безпеці».
 
На переконання екс-міністра,«потрібно чітко зайняти позицію: ми не хочемо,щоб з території Російської Федерації до нас абсолютно неконтрольовано потрапляли ті,хто може становити загрозу інтересам України. На мій превеликий жаль,поки що ми тільки обговорюємо ці теми замість того,щоб нарешті діяти». Він також висловився щодо того,як введення візового режиму позначиться на нашій можливості впливати на події в Росії,чи ми не зможемо допомагати нашим власним громадянам,які залишилися там. «Зараз в РФ дійсно перебуває велика кількість громадян України,які в силу економічних причин вирушили туди на заробітки,- зазначає Огризко. – Частина з них,думаю,могла б прийняти для себе рішення і сказати: «Почалася війна,і ми не будемо допомагати агресору. Ті ж,хто,прийме інше рішення – це їхній вибір,і ми теж повинні зрозуміти,що навряд чи несемо якісь моральні зобов`язання перед тими,хто вирішив там залишитися. Мені здається,що ми цей аспект чомусь виключаємо зі своїх міркувань,хоча насправді він дуже важливий».
 
Він також вважає,що «наступним етапом після введення візового режиму став би розрив дипломатичних відносин. Хто б і як не говорив,що це нам завадить. Зараз ми спостерігаємо,наскільки є безпорадною теза про те,що дипломатичні відносини допомагають нам у звільненні українських громадян. Український кореспондент потрапив до рук ФСБ. Консулам не дозволяють навіть побачитися з ним. Його заарештували відразу на два місяці. Ось вам і роль дипломатичних відносин у захисті інтересів наших громадян». А відтак Огризко резюмує: «Все це – зрозумілі речі,але потрібна політична воля для їх впровадження. Те,що сьогодні черговий раз прозвучала пропозиція ввести візовий режим з РФ – правильно. Тепер тільки залишається побажати тим,хто приймає відповідні рішення,щоб ця фраза не повисла в повітрі».
 
«Ні у кого немає таких загроз,таких викликів і таких ворогів»
 
В аналітичній статті «Прокляття Ічкерії» (див. видання «Новая газета») Олена Мілашина стверджує,що «контракт з Кадировим вичерпаний». А відтак нагадує: «У контракту,головна мета якого – повна лояльність Чечні,було два основні завдання: 1.Боротьба з чеченським сепаратистським / терористичним підпіллям; 2.Відновлення зруйнованих двома війнами інфраструктури та економіки республіки». При цьому вона зазначає,що «для ліквідації бойовиків чеченській владі були делеговані безпрецедентні повноваження. Для відновлення – мільярдні вливання в республіканський бюджет. Результативність виконання контракту Кремль оцінював до останнього часу досить високо». Однак,зазначає Мілашина,«на тлі процесів,які йдуть у всіх регіонах Північного Кавказу,заслуги Кадирова як «ефективного менеджера» варто інвентаризувати. Правовий імунітет,яким центр 10 років назад наділив чеченського васала,виявився бомбою уповільненої дії. Тому що від правового імунітету до суверенітету – один крок. І ми спостерігаємо всі ознаки того,що цей крок вже зроблений». Аналітик пояснює: «Звучить як анекдот,але під приводом боротьби з сепаратизмом (!) в Чечні відбудувався абсолютистський режим,який претендує як на світську,так і на релігійну (духовну) владу».
 
На думку Мілашиної,«саме ця парадигма,до речі,зумовлює (і пояснює) гостру реакцію Кадирова на будь-який відступ від проголошених ним правил,що регламентують всі сторони життя чеченців,і на найменшу критику на свою адресу. Насправді ситуація досить абсурдна… Інтереси Москви враховуються,поки вони збігаються з його власними. Розбіжність цих інтересів виливається в конфлікти,які поки якось вдається лікувати. Але ризики виникнення гострого клінчу,здатного привести до дестабілізації в регіоні,великі». При цьому,підкреслює вона,«поки Кремль вважає за краще сидіти на бомбі з годинниковим механізмом,населення Чечні змушене «ходити по мінному полю». Номінальні громадяни Росії,у яких немає ніякого захисту,ніякої альтернативи,і ніякої віддушини для випускання пари … Тиск в «чеченському котлі» зростає».
 
Експерт наголошує: «За 10 років масштабні будівництва по всій республіці,відмінні дороги,хмарочоси,мечеті,стадіони стали не просто візитною карткою,а й головним козирем Рамзана… З 2006 року чеченська влада стали робити спроби мінімізувати відтік людей,а також встановити контроль за європейською діаспорою,яка на цей момент налічує близько 100 000 чоловік. Були перевербовані і присягнули Кадирову кілька ключових ічкерійців. Зокрема,Байа Тевс,колишній муфтій Ічкерії,який оголосив джихад Росії. Чимале сприяння надав і Рамзан Ампукаєв,представник Всесвітнього конгресу чеченського народу,який мав вплив як у чеченській діаспорі,так і в середовищі європейських правозахисників і політиків.
 
Саме під їх впливом в 2010 році Кадиров дозволив біженцям безперешкодно приїжджати в республіку на так звані «літні канікули» (звичайна практика,коли чеченці,порушуючи міграційне право Європи,приїжджають і живуть в республіці,потім повертаються назад). Влада Чечні надавала їм землю і можливість будувати будинки на накопичені в Європі кошти. У 2011-2012 роках в Чечню поїхали вже діти біженців,які виросли і сформувалися в Європі. Війна за незалежність Чечні була для них хоч і недавньою,але все-таки історією».
 
Констатуючи,начебто «чеченці ніколи не визнавали диктаторський стиль правління»,Мілашина резюмує: «10-річний жорстокий експеримент над національним менталітетом став можливим і тримається тільки за рахунок зовнішньої сили. Як довго це триватиме,вирішує не Кадиров. Але високу ціну заплатить першою чергою саме він. Глава Чечні,незважаючи на свій брутальний імідж,вразливий,як жоден інший російський політик. Ні у кого немає таких загроз,таких викликів і таких ворогів. Його час дійсно пройшов…Старий контракт себе вичерпав. Необхідність нового,головна мета якого – утримання Чечні в правовому полі Росії,Москва,судячи з усього,усвідомлює. Але Кадирову він не під силу. Десять років він боровся з чеченським сепаратизмом,в результаті – відбудував власний».
 
«Але для нас ключове – свій інтерес»
 
Політик і викладач Києво-Могилянської академії Анатолій Гриценко,якого іноді називають «професійним опозиціонером»,вважає,що якби у Кремля був намір реалізувати наступ,то «це почали б робити вже в першій половині літа. Широкомасштабного наступу не буде,і причина цьому – Мінські угоди. Вони повністю влаштовують Путіна,як,власне,і вся ця ситуація. Але нас вона не влаштовує!» (туті далі посилаємося на «Лівий берег»). Відтак він констатує: «Путін – за Мінськими угодами – не визнаний стороною конфлікту,не визнаний агресором. Він нав’язав те,що для України неприйнятно – рве її на частини! Щоночі він стягає туди зброю. Сотні одиниць важкої зброї,танків,систем залпового вогню! А от про Крим вже,практично,не згадують. Його мета досягнута. Путіну не потрібно йти далі,він дотискатиме політично».
 
При цьому Гриценко уточнює,що для чинного кремлівського режиму «метою не є завоювання територій. Путін підірвав єдність країни,відірвав від неї Крим. Про Крим згадують тільки ритуально,в Мінських угодах взагалі такого слова немає. Він відірвав частину Донбасу. І тепер – за Мінськими угодами – створює там дві республіки». Політик наголошує,що «під час війни введення в оману противника,обман його – це елемент стратегії й тактики,приховуєш свої наміри,робиш якийсь фальшивий удар. Але за жодних умов ніколи не можна обманювати свою армію,свій народ! От Мінські угоди – це обман українського народу».
 
У той же час,підкреслює Гриценко,«позитив Мінських угод тільки один – було зупинено стрімке розширення наступальної операції. Проблему вирішили ситуативно. Далі – тільки негатив». Він також нагадує,що термін Мінських угод-2 сплив ще в кінці 2015 року,що дискутувалася можливість перепідписання угоди під символічною назвою Мінськ-3. «Я розумію інтереси західних партнерів. Я знаю,але не хочу розуміти позицію Путіна. Але для нас ключове – свій інтерес. Відстояти його»,- зазначає Гриценко.
 
«Сьогодні ми бачимо переформатування підривної роботи»
 
Координатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук нагадує (див.«Апостроф»),що упродовж 2014 року створювалась російська агентурна мережа ФСБ й на підконтрольній Україні території,особливо – в південних регіонах. А відтак констатує,що «на сьогодні ФСБ розчарувалася у власних сценаріях щодо розгойдування там ситуації через російську агентуру. Тепер вони чіпляються за будь-яку можливість,щоб створювати таку агентуру вже за межами цього регіону. Це насамперед Київ і деякі інші великі міста України». За його інформацією,«сьогодні ми бачимо переформатування підривної роботи. Раніше використовувалися цілком зрозумілі силові сценарії,коли з Придністров`я,з тієї самої території Криму (коли ще наші прикордонники не контролювали всі потоки),відправляли людей у підконтрольні Україні області. Наприклад,в Одесу відправлялися групи громадян України з окупованого Криму,які прибували за завданням ФСБ для реалізації можливих силових сценаріїв. Але наразі всі спроби створення «Бессарабської народної республіки» провалені».
 
Тому зараз,пояснює Тимчук,«йдеться про «довгограючі» проекти,які в майбутньому можна було б активізувати. Робота дуже проста: знаходять громадян,які регулярно виїжджають з Криму на материкову частину України,в яких тут є родичі. І це грає на руку російським спецслужбам,які можуть шантажувати людей тим,що якась інформація про цих родичів в Україні буде зливатися,вони будуть оголошені російськими шпигунами тощо». При цьому він не каже,скільки людей налічує ця агентура. А відтак зазначає: «Зараз же ФСБ будує більш законспіровану систему,коли учасники групи найчастіше контактують тільки з однією особою та навіть не знають,хто ще до цієї групи входить і,відповідно,при затриманні спецслужбами не можуть повідомити цю інформацію».
 
Тимчук також пояснює,що Росія активно використовує своїх агентів під час організації різних мітингів і акцій протесту. «Якщо раніше вони відбувалися під російськими прапорами і були абсолютно чітко спрямовані на побудову «російського миру»,що давало можливість звинуватити учасників таких заходів в антидержавній діяльності проти територіальної цілісності та суверенітету України,то сьогодні робиться трохи хитріше – використовується невдоволення соціально-економічною ситуацією в регіонах України. На цьому тлі дуже важко визначити,коли протест організований чужими спецслужбами,а коли це дійсно акція,проведена профспілками і різними політичними силами»,- резюмує експерт. А після цього пояснює методику: «Організовуються виступи під популярними гаслами сьогодні – посилення соціального захисту окремих груп населення,підвищення зарплат,пенсій,соціальних виплат і все в такому роді. У цій ситуації визначити,коли люди вийшли за своїми мотивами,а коли протест є акцією російських спецслужб,досить проблематично. Тим не менше,такі акції спрямовані на дестабілізацію ситуації в регіонах і підрив довіри до центральної влади в Києві».
 
На думку Тимчука,в майбутньому,«коли буде здійснено децентралізацію,подібні сценарії втрачатимуть ефективність з тієї причини,що невдоволення соціально-економічною ситуацією в регіонах будуть направляти на представників місцевої,а не центральної влади,тобто загубиться момент «київської хунти,яка гнобить Україну». Головне завдання,яке нині поставлене російськими спецслужбами,- це проведення перевиборів,дискредитація української влади з тим,щоб потім привести підконтрольні Москві сили». Та,наголошує він,судячи з того,що в Києві не були проведені масштабні проросійські акції,можна зробити висновки,що наші спецслужби працюють досить ефективно.
 
«Бізнес любить тишу»
 
Україна здатна перескочити з третього світу в перший за азійським зразком. Так вважає аналітик Валерій Майданюк. При цьому він висловлює переконання,що навіть українська злиденність може стати стимулом для іноземних інвестицій (див.zaxid. net). Майданюк,роздумуючи,чому Україна бідна,резюмує: «Попри величезні сподівання українців на підвищення рівня життя,у нас немає жодних вагомих підстав для зростання економіки,і підґрунтя для цього навіть не формується. Найголовніша причина бідності українців криється у неприбутковій структурі української економіки. Більшість наших підприємств спеціалізується на виробництві продукції з низькою доданою вартістю».
 
Однак,на його думку,Україна здатна досягти «економічного дива». Для цього нам слід повністю відкрити країну для міжнародного бізнесу і максимально сприяти іноземним інвесторам. «З їхнім приходом в Україну перенесуться виробництва та фабрики,в нашій державі почнуть складати комп’ютери,автомобілі світових брендів,мобільні телефони,холодильники тощо. Ми нарешті почнемо виготовляти те,що у світі продається за нормальні гроші»,- пояснює Майданюк. А відтак висловлює парадоксальну думку: «З точки зору світової економіки,Україні дуже пощастило з падінням національної валюти більше ніж утричі – завдяки цьому середня зарплата українців впала з 300-200 доларів до 150-100 доларів. Тепер місяць роботи українця коштує так само,а то й дешевше,ніж праця індійського чи китайського робітника. Це означає,що ми випереджаємо Південно-Східну Азію за одним із пунктів інвестиційної привабливості».
 
На його переконання,залишилося хіба «створити такі політико-правові умови,в яких іноземний бізнес зможе вільно працювати,відкривати нові заводи,вкладати гроші та розвивати експорт,не боячись українських податківців,прокуратури,державних квот і парламентського лобіювання олігархів,спрямованого проти їхнього бізнесу. Щоб іноземний інвестор знав,що незалежно від того,хто в Україні президент і яка партія при владі,його завод і далі вільно працюватиме без жодного тиску держави і бюрократів. Саме такі умови були створені в Китаї та «азійських тиграх» і саме тому до них потягнулися міжнародні корпорації». Але,наголошує Майданюк,для цього «в країні мають бути мир та стабільність. Адже,як відомо,бізнес любить тишу. Тож умовою економічного українського успіху має стати встановлення миру на Донбасі – міжнародний бізнес мусить знати,що у нас вже немає війни».
 
Він також нагадує,що шлях до економічного успіху країн Східної та Південної Азії не був легким і не всім подобався. Але іншого шляху в країн третього світу вирватися зі злиднів і перетворити свої занедбані містечка в сучасні мегаполіси на сьогодні немає. А після цього резюмує: «Хоча українці можуть і далі продовжувати шукати «свій»,«окремий» шлях,не працюючи ні на які міжнародні ринки та компанії,і чекати економічного зростання від якогось нового національного лідера,політичного «месії»,який все зробить за нас,відбере в олігархів вкрадені гроші й наведе в країні «порядок».
 
«Це глибоке занурення в ненависть»
 
7 жовтня у польський прокат вийшов фільм «Волинь»,присвячений найдраматичнiшiй сторінці польсько-української історії – Волинській трагедії,або,як кажуть поляки,Волинській різанині. З цього приводу ділиться своїми роздумами культуролог Олена Бабакова (див.«Європейську правду»). Вперше в історії Польщі на широкий екран виходить стрічка,присвячена подіям на Волині часів Другої світової війни,на які у Варшаві і в Києві дивляться дуже по-різному. «Це фільм про любов у нелюдські часи»,– так відомий польський режисер Войцех Смажовський вже кілька років пояснює,чому присвячена його остання кінокартина «Волинь».
 
Принагідно Олена Бабакова нагадує,що фільм вписується в реалії,коли польське суспільство втомилося від постмайданної України й у цій країні зростає рівень ксенофобії на тлі міграційної кризи в ЄС. Основою для сюжету майбутнього фільму стала збірка оповідань Станіслава Сроковського «Ненависть» (Сроковського неодноразово звинувачували в перекручуванні фактів,є докази,що в описаній ним різанині в селі Гнильче не українці вбивали поляків,а польські сусіди взялися за сокири). Культуролог зазначає,що картина Смажовського фактично поділяється на три частини. На думку культуролога,«домінуюче відчуття,яке залишається після перегляду «Волині» – це глибоке занурення в ненависть,навіть не в національну чи релігійну,а метафізичну. Увесь фільм – це фактично анатомія ненависті. Історія про те,як з неповаги,бідності,презирства,нездійснених надій виростає демон,який позбавляє людей розуму і милосердя. Картина Смажовського це не продукція а-ля Останкіно,в якій ницi українці вбираються в нацистські мундири і зраджують своїх прекрасних сусідів».
 
Відтак Бабакова попереджає: «Існує загроза,що добре зроблений з художнього боку фільм «Волинь» може замінити кільком поколінням поляків академічні дослідження про події тих років і відбити охоту переглядати усталені уявлення про минуле… Побоювання,що після виходу “Волині” на екрани зросте кiлькiсть випадків застосування насильства щодо українців в Польщі,небезпідставні».
 
На її думку,«з цим пов`язаний і інший ризик. У Польщі пам`ять про так званi Креси стає черговою «священною коровою»,спроби перегляду чи дискусії на цю тему сприймаються вкрай гостро. Фільм «Волинь» органічно впишеться в нову історичну політику правлячої в Польщі партії «Право і справедливість»,яка робить особливий акцент на ролі поляків як народу-мученика в Європі». У цьому контексті,підкреслює культуролог,«потрапивши в руки пропагандистів,«Волинь» цілком органічно впишеться в інформаційну війну,яку Росія веде проти України. Тим більше,що у фільмі є моменти,що на рівні символів чітко прив`язують картинку до сучасних подій. Багаття,жовто-блакитні та червоно-чорні прапори,крики «Слава Україні! Героям слава!». У глядача мимоволі виникають паралелі з трансляціями з Майдану». Тож,наголошує вона,«в українців після «Волині» напевно залишиться неприємний осад,що поляки знову виставили на перший план свої жертви,але забули про десятиліття несправедливої політики щодо українців,знищення церков на Холмщині,різанину в Сагрині,акцію «Вісла».
 
Олена Бабакова резюмує,що «після «Волині» вже не буде так,як раніше». На її переконання,«фільм Смажовського дійсно змінить правила гри,стане викликом для польсько-українського діалогу».
 
«Будуть по-справжньому складні часи»
 
Чому 5 жовтня заступник держсекретаря США Вікторія Нуланд зустрілася в Москві з помічниками президента Росії Юрієм Ушаковим і Владиславом Сурковим? За інформацією політолога Сергія Тарана (див.«Новое время»),«сторони обговорили ситуацію в Донбасі та подальші кроки щодо реалізації Мінських угод. Контакт між Нуланд і Сурковим давно налагоджений. Його завдання – інтенсифікувати мінський процес,дати йому друге дихання. Сурков і Нуланд давно діють у цьому напрямі,у них є напрацювання щодо врегулювання українсько-російського конфлікту в Донбасі. Той факт,що останнім часом мінський процес дещо пожвавився,зокрема,підписано угоду про розведення сил і засобів на трьох ділянках лінії розмежування,свідчить про те,що переговори між представниками Росії і США небезрезультатні».
 
Однак,судячи з повідомлень із зони АТО,домовленості про розведення сил все ж не реалізовані. Все одно стріляють,істотних зрушень немає. Тож політолог вважає,що на нещодавній американо-російській зустрічі,мабуть,обговорювалися шляхи виконання досягнутих раніше домовленостей. «В адміністрації американського президента сподіваються,що до кінця каденції Барака Обами вдасться домогтися якогось результату по Донбасу,тому й відбувся візит Нуланд в Росію. Американці намагаються промацати ґрунт,чи є надії на якесь просування»,- зауважує він. А відтак уточнює,що «Росії не потрібен мир у Донбасі ні за одним зі сценаріїв. З самого початку конфлікт було розпалено лише для того,щоб дестабілізувати ситуацію в Україні й не допустити її інтеграції з Заходом. Дипломатичні маневри між Заходом,Україною і Америкою – це метод для недопущення більшої війни,а не для пошуку миру».
 
Таран попереджає,що «наступний рік для України може бути ще більш складним. Зараз у нас є відносна підтримка Німеччини,Франції і США,але в наступному році в європейських країнах відбудуться вибори і до влади можуть прийти більш лояльні до РФ політичні сили. Крім того,невідомим залишається результат американських виборів. Може статися так,що міжнародна кон`юнктура буде несприятливою для України. Наші нинішні партнери стануть шукати більш поступливих українських політиків,готових виконувати Мінські угоди за російським сценарієм». Він наголошує: «Може статися так,що інтереси Росії з дестабілізації ситуації в Україні і зусилля Заходу з пошуку альтернативних нинішній владі сил в Україні співпадуть – це будуть по-справжньому складні часи».
 
Звичайно,не треба бути політичною Касандрою,аби розуміти,що попереду – набагато драматичніший та складніший період у порівнянні з сьогоденням. Тим паче,що проти України тільки набирає обертів війна,яку наразі досить ефективно веде РФ.
 
Правда,якщо вірити результатам соцопитування Центру Разумкова,зараз наші співвітчизники найбільшою зовнішньою загрозою вважають залежність від кредитів МВФ,ЄС та США. З п`яти балів,якими соціологи просили оцінити українців зовнішні загрози,опитані дали 4,4 бала залежності країни від кредитів США,Європейського Союзу,МВФ та інших міжнародних фінансових інституцій.
 
Зрештою,про все нові й нові виклики намагалися,в міру своїх можливостей,попередити і ЗМІ:«Країну хтось зливає…» («Газета по-українськи»),«Аудит зради» («ДТ»),«Судний час» в Україні – імітація справедливості»(«DW»),«Проти Януковича закрили кримінальні справи» («Знай!»),«Верховний суд просить визнати неконституційною судову реформу» («Главком»),«Демарш США щодо Сирії: у Росії заговорили про Третю світову» («Апостроф»),«Фінішна пряма передвиборної кампанії: Клінтон випереджає Трампа на 5% – опитування СNN» (УНІАН),«Як багатих та розумних українців виманюють за кордон» («АСН»),«МВФ-Україна: умови,зобов`язання,«маяки» (РБК-Україна),«Візового режиму з РФ не буде через позицію МЗС України» («Факти»),«У Пентагоні заявили про високу ймовірність війни з Росією» («Газета по-українськи»),«Саакашвілі: грузинська поразка та українські перспективи» («Радіо Свобода»),«Україна збирається вийти з СНД – Клімкін» («Ракурс»)…
 
Як наголошував у виданні «Газета по-українськи» Рефат Чубаров,народний депутат і голова Меджлісу кримськотатарського народу,«зараз у повітрі відчувається,що Україна в небезпечній ситуації. Сьогодні деякі провідні держави домовляються з Путіним за спиною України. Ми відчуваємо,про що вони говорять. Але остаточного плану нам ніхто не показав».
 
Та,з іншого боку,навіть негативні тенденції мають у собі елементи й позитиву. Як зазначив Президент Петро Порошенко виступаючи в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка з нагоди 150-річчя від дня народження Голови Центральної Ради Української Народної Республікиа Михайла Грушевського (див. видання «Гордон»),можна навіть «подякувати Путіну – у нас вже немає багатовекторності. З 13%,які підтримували НАТО в 2013 році,число прихильників вступу в Альянс досягло 54%,українська нація стала мудрішою . З 32%,які підтримували європейську інтеграцію,українська нація стала настільки мудрою,що вже більше 70% підтримують європейський вектор розвитку нашої країни…Україна вдруге або втретє народилася. І ми є свідками і творцями цього».
 
Водночас і позитивні фактори (зокрема – отримання чергового траншу від МВФ) можуть спричинити чи прискорити нові «вибухонебезпечні» проблеми. У Меморандумі про економічну та фінансову політику,а також листі про наміри,підписані главою фонду Крістін Лагард,а з української сторони – Президентом Петром Порошенком,Прем`єр-міністром Володимиром Гройсманом,міністром фінансів Олександром Данилюком і головою Нацбанку Валерією Гонтарєвою,виявилося й зобов`язання «поступово коригувати обов`язковий вік для виходу на пенсію». Також буде запроваджено єдиний принцип надання виплат без пільг,встановлено більш жорсткі вимоги на право отримання мінімальної пенсії.
 
Можна не сумніватися,що потенційним загостренням соціальної ситуації після втілення в життя таких зобов’язань неодмінно скористаються українські політичні сили. Наразі,якщо вірити даним опитування,яке оприлюднив Київський міжнародний інститут соціології (КМІС),за рівнем електоральної підтримки зараз домінують ВО «Батьківщина»,«Блок Петра Порошенка» та «Опозиційний блок». Разом із названими вище політичними структурами,до парламенту,якби вибори до ВРУ відбулися наприкінці вересня,потрапили б «Самопоміч»,Радикальна партія О. Ляшка,партія «Громадянська позиція»,партія «За життя».
 
Та реалії можуть суттєво відкоригувати електоральні настрої. Тим паче,що,як наголошувалося вище,війна проти України «прирощується» все новими й новими фронтами. Будьмо!
 
Автор публікації – Віктор ВЕРБИЧ