У центрі уваги світлої пам’яті О. Рисака,передовсім як вченого та митця,були слово та доля Лесі Українки. На основі особистих архівів він створив лабораторію Лесезнавства,яка 15 вересня 2006,коли минуло майже три роки від часу завершення земного шляху Олександра Опанасовича,стала Науково-дослідним інститутом Лесі Українки,спільним науковим проектом Волинського державного університету імені Лесі Українки та Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України.

Серед знакових книг Олександра Рисака – монографії «Животворный источник духовного вдохновения: Поэзия Леси Українки в русских переводах» (Львів: Вища школа,1981),«Лесин дивосвіт» (Львів: Світ,1992),«Мелодії і барви слова: Проблеми синтезу мистецтв в українській літературі кінця XIX — початку ХХ ст.» (Луцьк: Надстир`я,1996),«Найперше музика у слові» (Луцьк: Вежа,1999),«У вимірах самостійності і спокуси владою: три драматичні поеми Лесі Українки — «У пущі»,«Кассандра»,«Камінний господар» (Луцьк: Вежа,1999) . І,звичано ж,книги його поезії — «Не сотвори собі кумира» (Луцьк: Надстир`я,1996),«Сьома нота печалі» (Луцьк: Волинська обласна друкарня,2003),«Рукавичка — хатка лісовим звіряткам» (Луцьк: Волинська обласна друкарня,2003),«Спрага білого причастя» (Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня»,2009).

Він по-справжньому любив життя і жив по-справжньому. А творив талановито і щиро,завше намагаючись простягти руку допомоги літературним новобранцям (саме Олександрові Опанасовичу довелося стати першим головою журі волинської обласного конкурсу для творчої молоді «Неповторність»).

Навіть всесильна смерть не спроможна забрати сяйво любові та мудрості,що живе в його слові Олександра Рисака. І в цьому теж вияв унікальної справедливості.

Мир пам’яті славного холмщанина-волинянина,який (дозволимо дещо перефразувати його неологізми) запричастився вічністю.